Донедавна здавалося, що Руслану Писанку ми втратили. На відміну від чеховських героїнь, вона не прагнула до Москви, але таки туди поїхала. Однак останні місяці українська зірка проводить більше часу в Києві, ніж у російській столиці і все завдяки новому проекту «1+1», який 7 жовтня обіцяє запанувати в телевізійному ефірі — «Танці із зірками». Вже в суботу репетиційний процес змінить прямий ефір першого випуску програми, і вісім вітчизняних зірок, серед яких Анатолій Борсюк, Ольга Сумська, Остап Ступка, Надя Мейхер і Руслана Писанка, — з’являться на глядацький суд у зовсім новому амплуа. Як виконавці бальних танців. Тепер кожної суботи глядачі каналу бачитимуть танцюючих у прямому ефірі знаменитостей і братимуть участь у їхнiй долі. У ході десяти програм професійне журі та телеглядачі шляхом голосування прибиратимуть по одній парі з проекту, доки не залишаться лише переможці. 2 грудня відбудеться фінальне змагання, де визначиться пара-тріумфатор.
— Руслано, не страшно перед стартом «Танців із зірками»?
— Зараз, коли ми репетируємо, вчимося якимсь рухам, крокам, з кожним днем стає все страшніше й важче. Не тому, що я боюся програти: я готую себе не до перемоги, а правильно виконати рухи й передати характер танцю.
— Тобто ви цілеспрямовано вчитеся танцювати?
— Так. Інакше просто не можна: або потрібно вчитися танцювати, або виходити й імпровізувати в прямому ефірі. Третього не дано.
— Ви, напевно, одна з небагатьох учасників «Танців із зірками», хто бачив наочно російську версію цього формату. Як ви опинилися в проекті «1+1»?
— Як це звичайно буває, я ні сном ні духом не підозрювала про можливу участь у «Танцях із зірками». Російська передача мені сподобалася — я, як простий глядач, переживала. Уболівала за Олену Яковлєву та Ігоря Бочкіна.
— Чому саме за них?
— Бо з Бочкіним ми працювали в одному театральному проекті. Насправді, я дивуюся енергійності цієї людини: він вмить заповнює залу своєю енергією. Я бачила, що саме на цьому він і хотів проскакати в «Танцях». А Олена Яковлєва настільки чутлива, тонка натура, але — і це видно — фізичне навантаження стало для неї серйозним випробуванням. Хоча мені дуже подобалося і коли танцювала Наташа Корольова: здавалося, вона справжній професіонал. Тому я уболівала і за неї, і за Голубкіну переживала. Це був дуже новий проект для Росії. І для України — також. Менше за все я бачила себе в ролі танцюючої «серебріти». Навіть такої думки не було: якби мене запросили… Я тільки думала: це ж треба — бідні люди, так надривалися, так мучилися. Але пройшло півроку — і мені зателефонував продюсер українського проекту Олексій Гончаренко. Запропонував узяти участь, розповів про терміни, ефір. На що я сказала: «Ну, звичайно, а що там — танцювати!»
— До цього вам не доводилося професіонально займатися танцями?
— Професіонально — ні. Танцювала хіба що в театральних проектах, коли вчилася в інституті. Але для режисерів уроки танців були в такому обсязі, що, окрім бити чечітку і «Крутится-вертится шар голубой», більше нічого не вмію. Притому, що чечітку можу бити буквально 4 такти. У театрі я танцюю. Але це — постановочні номери, в них дуже багато імпровізації. Ти прийшов, запам’ятав набір рухів — і все. Це зовсім не те, що я зараз роблю. Тут усе починається з основ, як кажуть, з абетки. Ми вчимо літери, потім складаємо слова, з яких вибудовуємо речення, а потім починаємо розповідати оповідь.
— Тобто, незвично для тіла?
— Якби я знала, що це так важко, то ніколи б у житті не підписалася на цей проект. Через природну лінію, яка мені притаманна. Я ніколи в житті так не напружувалася, як за короткий час на цьому проекті. У мене були важкі зйомки, була втома, занепад сил, ноги боліли, все боліло. Але це інше. Скажімо, «Трьох мушкетерів» ми зняли за 20 діб, і це був час, коли ти добу перебуваєш у стані повного нерозуміння — де ти, що ти, як тебе звуть. Тому що ти встигаєш втомитися не лише фізично, але й морально. А тут у тебе морально начебто дух підноситься, тіло починає молодіти, стає гнучким, твердим, пружним, не костеніє.
— У здоровому тілі — здоровий дух!?
— Так. Але я займалася і йогою, і фітнесом, і аеробікою, і стрейсингом, але радості від цього не отримувала. Тобто я просто виконувала рухи: вперед-назад, вгору-вниз. Можливо, люди вміють наповнювати ці рухи якимось сенсом — у мене виходить тільки здоровшати, качати м’язи, прес. Але в танці є ще одна людина, з якою ти взаємодієш, тут є емоції. Це гра — робота поглядом, тілом, дотиком, умінням підкорятися партнерові.
— Не важко підкорятися з вашою вдачею?
— Мені цікаво! Важко підкорятися людині, яка знає менше, ніж ти. Якщо я сильна в своєму, то тут я — слабка. У танцях я — цілковитий профан. Мені дуже подобаються порівняння з автомобільною справою. Я, загалом, автомобілістка, люблю цей драйв, змагання, екстрим. І я завжди порівнюю те, чим займаюся, з автомобільною справою. Коли в тебе багато об’єктів уваги, тобто потрібно тримати корпус, руки, стиснути всі м’язи, коліна тримати рівними, все втягнути в себе, шия — сюди, голова — сюди. Коли дуже багато точок, які я повинна контролювати, то відразу зробити я цього не можу. Точно також, коли вперше сідаєш за кермо, ти не можеш відразу контролювати зчеплення, передачу, тахометр, дорожні знаки, бачити людей і машини, які тебе оточують! У «Танцях із зірками» те ж саме. Тільки тут у тебе ще є уявні глядачі, яких не можна не враховувати: все це робиться для себе і для них. І головне — партнер. Я повинна відчувати його кожною клітинкою тіла, тоді все буде нормально. Мені мій партнер Коля говорить: «Я — автомобіль, ти — кермо». Тобто він знаходить якісь образи, які мені зрозумілі: він повинен мною кермувати, а я маю бути, як кермо. Кермо ж у нас не розтікається під руками, воно завжди моноліт! У певних танцях, позиціях я повинна бути монолітом! Наразі я цього не можу. Мені здається, що я тупа, що в мене не вийде. За такий короткий термін я навряд чи зможу хоч якось піднести даний танець.
— Який же буде у вас хід конем?
— Я вже не можу виконати просто імітацію ча-чи. Краще я зроблю це по-своєму. Це точно не буде бальне виконання, бо, коли я дивлюся на диску роботу професіоналів, розумію, що вони для цього гарують 15—20 років кожного дня. А за шість тижнів нереально станцювати, як професіонал. Ми просто повинні показати, що розуміємо характер конкретного танцю.
— Багато хто вважає вас серйозною конкуренткою…
— Невже?
— Так. Бо в реаліті-шоу перемагає не професіонал, а той, хто симпатичніший глядачеві!
— Мені здається, що в «Танцях із зірками» бере участь дуже багато симпатичних, привабливих людей. Кожен із них має свого глядача і є для нього улюбленим. Я дуже вдячна цьому проекту та компанії «Стар Медіа» за те, що він звів мене з такою чудовою людиною, як Коля. Ми з самого початку визначилися з ним у своїх життєвих позиціях...
— У чому ж вони полягають?
— По-перше, Коля — така ж людина, як і я. Ми обидва не те, що не боїмося виглядати смішними, а любимо дивачити. Я відразу показала, що я можу, а що — ні. Після цього ми зрозуміли, що можемо разом розкритися і максимально виявити себе — витягнути з наших запасників картину майстра, яка ніколи до цього не виставлялася. Друге, що ми з Миколою для себе визначили, — не ставити для себе мети виграти. Ми — поза конкуренцією! Хоча, мабуть, це має двоїстий зміст. Ми налаштовані, щоб нам було добре. Микола хоче мене чогось навчити і планомірно йде до своєї мети — не виграти, а навчити мене танцювати. І прищепити мені любов до танців. Загалом, це й мета всього проекту. Ми поставили перед собою вище духовне завдання, а виграш-програш — це все побічні ефекти. У кожному з десяти танців ми маємо бути різними. Тоді це буде найбільша перемога над собою — ми домоглися, за короткий термін навчилися того, чого люди вчаться набагато довше!