Уже три роки в Україні діє програма «Відкритий світ», яку організовує та спонсорує конгрес США. У рамках цієї програми щороку до Америки на десять днів їздять українські фахівці — юристи, політологи, громадські діячі й — журналісти. Мета програми — обмін досвідом та вдосконалення професійної діяльності.
Завдяки Медіа-профспілці України журналіст Сергій Бовкун, який, до речі, є автором публикацій у «Днi», взяв участь у цій програмі. Кілька днів після повернення, зізнається Сергій, у нього був «культурний шок». Каже, що США й Україна — кардинально різні світи, хоча влада і перших, і другої повсякчас говорить про демократію. Про демократію по-українськи та це ж поняття в американській інтерпретації, про свободу слова в США та бомжів, які безперешкодно «мешкають» під резиденцією Джорджа Буша, й розповів нам Сергій Бовкун.
— Як на тебе, чим відрізняється свобода слова по-українськи від аналогічного поняття в американській інтерпретації?
— Українська свобода слова й досі, попри величезні суспільні зміни, перебуває «на цепу». Більшість вітчизняних журналістів має свободу висловлювання, яка закінчується там, де починаються інтереси власників їхніх ЗМІ. Американські журналісти не беруть участі в «інформаційних війнах», які нині дуже популярні в Україні. Тамтешня свобода слова — це, передусім, професіоналізм та вміння відділяти факти від коментарів.
— Яка різниця між механізмом роботи редакцій вітчизняних газет та їхніх американських колег?
— В Америці я мав досить часу, аби побачити роботу американських колег. Ми відвідали сім редакцій газет. Одні з них були невеликими, інші — просто величезними. Приміром, у газеті San Jose Mercury News (яка входить до десятки найкрупніших у США) працюють 1300 співробітників, лише творчих працівників — 240 осіб! Специфіка роботи газет у США мало чим відрізняється від роботи українських ЗМІ. З однією маленькою різницею — в тамтешніх газетах кожен зайнятий лише своєю справою та не відволікається на дрібниці.
— Що нового ти відкрив після відвідування тамтешніх редакцій? Що вразило: приємно й неприємно?
— Головне питання, яке «мучило» мене до поїздки, — чи існує в Америці збиткова преса? Адже в Україні збиткові газети (хоча саме це поняття є абсурдом з точки зору здорового глузду!) складають добрячу половину всього масиву друкованих ЗМІ. Спілкуючись з американськими колегами й ставлячи їм це запитання, я викликав зустрічне — вже з їхнього боку: «Якщо газета збиткова, то навіщо вона потрібна?» Довелося довго пояснювати колегам, що в нашій країні газети іноді є не лише носіями новин, але й зброєю конкуруючих бізнес-структур чи кишеньковою «розвагою» депутатів, олігархів, політиків тощо.
У США нічого подібного немає. Навіть невеличка газета в провінційному місті є прибутковою — за рахунок передплати й реклами. Наприклад, газета Santa Cruz Sentinel виходить у містечку з населенням 55 тисяч осіб. При цьому передплатний тираж газети — 26 тисяч екземплярів: її читають у кожній родині міста! Звісно, газета має прибутки, ще й непогані. Секрет популярності — це давні традиції (газеті цього літа виповнилося 150 років!) і об’єктивна подача матеріалів.
А ще вразило, що американські журналісти чудово обізнані про Україну. У одній з провінційних газет, де ми побували, навіть похвалилися, що в дні помаранчевої революції поставили цю новину на першу шпальту!
— Чи відрізняється роль преси в США й в Україні?
— Американські ЗМІ — це, передусім, бізнес. І цей бізнес враховує, перш за все, інтереси тих, від кого він залежить, тобто читачів. Українські ЗМІ, на жаль, дуже часто захищають інші інтереси — своїх фінансових власників. Це і є основна різниця, яка вказує на роль преси в суспільстві.
— Чи вважаєш ти, що в США влада боїться так званої четвертої влади?
— Американська влада традиційно зважає на думку ЗМІ. Варто згадати хоча б вотергейтський скандал. Преса не залишається в боргу — й також виявляє до дій влади прискіпливу, часто гостру увагу. Наприклад, у Каліфорнії місцеві газети традиційно критикують політику республіканської адміністрації. Тут можна знайти безліч карикатур на президента Буша й губернатора Шварценегера. Та попри це, ніхто не закриває газети. А наше запитання «Чи можна «закрити рота» газеті?» викликало в американців справжній шок.
— У чому різниця в роботі американського й українського репортера?
— Загалом принципи репортерської роботи однакові й тут, і там — бігати, шукати новини, писати про це матеріали. Різниця лише в тому, що навіть в американській «районці» є кілька журналістів, кожен з яких має чітку спеціалізацію. Хтось пише про кримінал, хтось — про культурні події, хтось — про економіку. В Україні подібне розділення тематики можуть дозволити собі лише великі обласні чи столичні газети.
Є й спільна риса — серед американських журналістів також небагато тих, хто має фаховий диплом. Більшість репортерів училися цього ремесла вже в процесі роботи.
— Працювати репортером у США безпечно?
— Безпечно. Це стало зрозуміло після того, як ми розповідали про напади та вбивства журналістів в Україні. Судячи з того, як шокували ці розповіді американських колег, їм невідомі подібні методи «розборок» із пресою.
— Чи існують там прототипи наших темників?
— Схоже, що темники — це суто український «винахід». У жодній з редакцій газет, які ми відвідали в Каліфорнії, ніколи не отримували подібних «указівок» зверху, та й вважають, що це взагалі неможливо.
— Яка середня зарплата американського журналіста?
— У кожній газеті різна заробітна плата — це залежить від тиражу, обсягів реклами, потужностей газети. Дізнатися реальні суми виявилося важко ще й тому, що в американців не прийнято цікавитися такими речами, як зарплата, фінансовий стан тощо.
Утім, дехто з журналістів, з якими ми розмовляли, зізнався, що заробляє не дуже багато — лише... 00 на місяць.
— Чим вразила тебе ця країна?
— Краще один раз побачити, ніж сто разів почути. Ця приказка якнайкраще пасує до Америки — країни, про яку ми чули безліч інформації, міфів, вигадок. Але побачене ламає всі стереотипи й міфи.
Головне враження, що це — країна для людей. А не навпаки. Прикладів цьому — безліч. Починаючи від щирої уваги (й поваги!) до тебе та закінчуючи такою річчю як... повсюдні туалети для інвалідів.
Вразило те, що американці абсолютно позбавлені знайомих нам «понтів». Тут не хизуються грошима, статусом чи посадою. Маленький приклад. Один наш приятель у Санта-Крузі, Джонатан, мав досить непоказний зовнішній вигляд (стара вицвіла футболка, потерті штани, нечищені черевики). Згодом виявилося, що він — досить небідна людина, але не знаючи цього, подумаєш — бідняк бідняком. Згодом нам пояснили, що статки американців не варто оцінювати за їхнім зовнішнім виглядом. Можна мати мільйони на рахунку — й ходити в потертих штанях. В Америці не зустрічають по одежі.
Вразила самовіддана боротьба американських профспілок за права низькооплачуваних робітників. Нашим би профспілкам стільки запалу! Тамтешні профспілки вже кілька років відстоюють лозунг «Підняти зарплату до ,25 за годину!» (нині в Каліфорнії ця межа становить — 6). Перехожим регулярно роздають значки та листівки із заповітним числом. Подарували такі значки й нам. Ми подякували, але посоромилися казати американцям, що заробіток середньостатистичного українця за годину становить... 79 центів.
Вразили неймовірно низькі (за нашими мірками) ціни на пальне в «найдорожчому штаті США» — 60 центів за літр.
Вразило, що більшість товарів широкого вжитку в американських магазинах має лейбл Made in China (виявляється, купувати товари в Китаї американцям дешевше, ніж виробляти в себе вдома — славнозвісна дешевизна китайської праці відіграла тут головну роль).
Вразило те, що влітку в курортному місті вже о восьмій вечора пусті всі ресторани (а тепер згадайте наші курортні міста вечірньої пори). «А чому в ресторані має бути купа людей до ночі? — не зрозуміли нашого запитання американці. — Люди повечеряли й пішли додому чи в кіно, або театр».
Найбільше ж враження дуже точно передав американський професор Джон Браун, який виступав перед нашою делегацією у Вашингтоні. «Америка — це вигадана країна. Відчайдухи з усього світу вигадали її такою, якою хотіли бачити. А потім зробили цю вигадку реальністю».
— Враження під час візиту в Білий дім?
— Перше зорове враження — «дежа вю» — десь я це вже бачив. Звісно, бачив — по телевізору, в кіно, й навіть на доларах! Хоча якщо абстрагуватися від світового значення Білого дому, то, власне, споруда справляє досить скромне враження. Невеличкий та ошатний двоповерховий будинок із колонадою й портиком. Гарно, скромно, але не більше.
Сильніше враження справили двоє бомжів, що розташувалися на газоні прямісінько під огорожею Білого дому. Один уже добряче обжився: намет, лежак, парасолька. Бомжі виявилися не простими, а «політично свідомими» — перший протестує проти агресивної політики Буша, інший голодує на знак протесту проти геноциду в Судані. Попри те, що ці двоє чоловіків псують акуратний пейзаж перед президентським офісом, ніхто й не думає їх проганяти — демократія.
— Розкажи, як делегація українських журналістів потрапила на засідання мерії Санта-Круза?
— Першого дня перебування в Санта-Крузі (курортне містечко на березі Тихого океану з населенням у 55 тисяч) нашу делегацію прийняла мер Синтія Метю’с. Кожен із нас розповів про своє місто, про ЗМІ, в яких працюємо. Вочевидь, наші розповіді запам’яталися пані меру. Бо вже за два дні нас запросили на засідання міської ради.
Міська рада — це десятеро найбільш шанованих жителів міста. На засідання може прийти будь- хто й висловити власну думку з того чи іншого питання. Коли ми зайшли до зали, там саме обговорювали питання... про імпічмент президенту Бушу! Примітно, що в перших рядах зали сиділи звичайні санта-крузівські бомжі (здебільшого це підстаркуваті колишні хіпі, їх у місті дуже багато), на рівних правах з іншими обговорюючи всі питання (уявіть бомжа в мерії українського міста).
Мер оголосила, що нині в Санта-Крузі перебуває п’ятеро українських делегатів програми «Відкритий світ». Кожен із нас виступив із трибуни, представивши власний регіон та подякувавши американцям за гостинність. Ми зовсім не лукавили, адже відчували гостинні й приязні почуття з боку господарів усі десять днів перебування в США. Ми дійсно були цікаві американцям. Свідченням цьому є репортаж про нас у місцевій газеті, показ сюжету по ТБ. Апогеєм нашого перебування в Каліфорнії став величезний сюрприз. Кожному з нас міська рада Санта-Круза присвоїла довічне звання Почесного громадянина міста. Звісно, цей титул багато в чому символічний, але за цією символічністю — щирі та непідкупні почуття звичайних американців.
— Чому ти відчув культурний шок після повернення?
— Цей шок відчувається навіть у дрібницях. Після приязних облич у вашингтонському аеропорті Далласа — похмурі фізіономії бориспільських митників. Після ідеально чистих тамтешніх тротуарів — запльовані й засмічені вулиці наших провінційних міст.
І якоїсь миті я зрозумів — аби наздогнати Америку, нам треба зовсім мало. Для початку — навчитися поважати себе та інших.
