Фільм телеканалу «1+1» «Війна. Український рахунок», показаний 9 травня, наче повернув у нашу документалістику режисера Сергія Буковського. «День» писав про цю прем’єру, яка, за великим рахунком, у нашому телеефірі в особливий для більшості українців день стала єдино адекватною глибині й суперечливості теми участі українців у Великій Вітчизняній. На жаль, за декілька років це всього лише друга значна робота самого Буковського (скоро на тому ж «1+1» буде показано його фільм «Вілен Калюта. Реальне світло»). Така пауза — не через творчий застій, а виключно через нинішню незатребуваність наших документалістів, тих самих, які 10—12 років тому, фактично, здійснили прорив чесного й вдумливого українського кіно не лише на Захід, а й у масову свідомість власного обивателя. Незатребуваність чи то суспільством, чи то інвесторами та редакторами ТБ, де в умовах відсутності пристойного держфінансування кіновиробництва та несформованостi системи кінопродюсерства документалістика тільки й може існувати, — це ще питання. Автор дотримується того погляду, що якби хтось на нашому ТБ сподобився знімати й просувати документалістику до глядача всерйоз — то був би й відгук. Не рейтинг — а відгук. Добре, що одним iз перших, з ким, схоже, збирається тісно співпрацювати «1+1», став Буковський — один із найяскравіших представників школи 80-х, чиї фільми брали участь і були призерами багатьох дуже престижних кінофестивалів світу й чиє кіно — завжди трохи більше, ніж розказана історія... Власне, це «небагато» і є те, що просто фільми робить мистецтвом, і що в рамках Часу, а не «поточного моменту», не може бути незатребуваним за визначенням. Хотілося б, щоб це, нарешті, зрозуміли ті, від кого залежить нині, як «слово наше відгукнеться» — нашого покоління в житті наших же дітей і внуків... А ще талант вимірюється масштабом мислення й осмислення історичних подій і конкретних людських доль — і, сподіваємося, читачі «Дня» відчують цей масштаб з інтерв’ю кореспондента «Дня» з Сергієм Буковським.
ЕПОХА, ЯКА МИНУЛА
— Як ви вважаєте, з чим пов’язана досить бліда присутність документального кіно в телеефірі України?
— Причин багато. Річ у тім, що радянська документалістика зникла як поняття, виконавши свою ідеологічну місію. Адже студії створювалися в усьому Радянському Союзі (зокрема i в Україні) не для авторського кіно. Це було частиною ідеологічної роботи, пропаганди. Я не виключаю й не применшую в цьому випадку заслуг тих авторів, які робили правдиві фільми (що було із цими роботами — відомо: їх безжалісно різали, ховали, змивали, їх творцям забороняли робити наступні стрічки). Але взагалі студії існували для того, щоб фіксувати кожний крок країни, тому що влада вважала, що вона назавжди, на віки… Все вийшло інакше. Епоха закінчилася. І разом з нею зникло й саме поняття документального кіно як державного. І хоч у Києві формально й досі існує «Укркінохроніка», але вона виробляє, здається, один-два фільми на рік? До речі, повертаючись до радянської документалістики: це був особливий вид творчості, у своєму роді унікальний, зі своїми власними законами, тому що внаслідок ідеологічних заборон радянська документалістика виробила свою особливу образну, алегоричну мову... Тому шкода, звичайно, що вона пішла у небуття, але я б із цього приводу не жалівся й не заламував рук. Вмирали й не такі колоси: зник італійський неореалізм, французька нова хвиля... Нічого страшного. Все це дісталося історії... Кричати про те, що загинуло наше кіно, не варто. Але, з другого боку, документальне кіно (будь-яке), хоч би як до нього ставилися, — це частина духовної спадщини суспільства. Я, наприклад, у своєму житті був лише один раз у музеї Шевченка. Я туди не ходжу щодня, але я знаю, що там є чудові малюнки поета, є рукописи. Це спадщина? Спадщина. Те саме — документалістика. Чудово, що вона є, що вона зберігається в архіві. Але це не означає, що треба її щодня дивитися й напихати глядача цим кожен день...
ДОКУМЕНТАЛІСТИКА. УКРАЇНСЬКИЙ РАХУНОК
— Але чому на зміну радянській документалістиці не прийшла нова — українська?
— Мабуть, прийде. Я в цьому переконаний. Але документалістика на телебаченні — це ні що інше, як шоу-бізнес. А поза ТБ нині є лише окремі картини, тому що, по суті, єдиний фонд (якщо це можна назвати фондом) — це Міністерство культури. Інших джерел немає в нашій державі. А взагалі в усьому світі документалістика — це прерогатива більшою мірою телебачення. Є канали, є телевізійні студії, які виробляють документальні фільми, показують їх... І аудиторія в цього кіно є. Але в нас такого ТБ ще просто немає…
Безсумнівно, хороше документальне кіно працює на образ, на імідж каналу, звичайно ж. Але це збитково, це не дасть моментального прибутку. Рекламодавець просто не дасть під це гроші. Це справа державного ТБ, як у всьому світі. Документальне кіно виробляють державні компанії — Бі-Бі-Сі, РТР, «Арте», або суспільне телебачення, як ТБ Онтаріо або Сі-Бі-Сі в Канаді. У них є на це гроші в бюджеті, оскільки йдеться про багаті країни. В нас це поки просто неможливо.
— Як, на вашу думку, зберегти на ТБ образність кінематографічної мови?
— Методом переконання. Слід доводити й переконувати — не стільки глядача, скільки, певно, виробників, менеджмент того чи іншого телеканалу — в тому, що це необхідно. Й це всюди так. Авторському кіно в усьому світі важко живеться. А в нас тим паче, тому що це дороге задоволення.
— А яка місія може стати головною для нової документалістики?
— Я не знаю. Напевно, просвітницька, пізнавальна. Але слід зазначити, що в телевізійної документалістики є принципова відмінність від кінодокументалістики — тієї, про яку ми говорили. Телевізійна документалістика — це журналістика. Це журналістське кіно. Тому що в цьому випадку йдеться все-таки про перевагу тексту над зображенням. До речі, щодо цього фільм «Війна. Український рахунок» був для мене першим досвідом — у всіх моїх попередніх фільмах разом взятих менше тексту, ніж у цьому. Я із цим можу погоджуватися чи не погоджуватися, але теледокументалістика має свої канони: глядача треба «вести», треба все пояснювати. Не можна не враховувати його інтересів. Ось у якому значенні теледокументалістика — шоу-бізнес. Вона має бути розважальною, цікавою, інтригуючою. Це не авторське кіно, до якого ми звикли — вдумливе, неспішне тощо. Просто перемкнуть і не дивитимуться. Хоча... Хтось буде, а хтось — ні. Не можна ж орієнтуватися на всіх. Авторське кіно — елітарне, його в усьому світі дивиться два-три відсотки населення. Наприклад, уявіть собі: людина вийшла з шахти, «відпахавши» там цілий день, прийшла додому, де сидять голодні діти (татові не платять зарплату). Він ввімкне телевізор і буде дивитися моє авторське кіно? Навіщо воно йому? В нього інші турботи. Мистецтво не належить народу. І ніколи не належало (це — міф!). Мистецтво належить мистецтву.
— І все-таки… Повернімося на початок нашої розмови. Ви говорили про те, що радянська документалістика вмерла, тому що віджила своє. Але чому база, що залишилася, не була використана як підмурівок для нової документалістики? Чому в Україні дозволили розвалитися такій потужній школі українського кіно?
— Тому що, знову ж таки, прийшло ТБ, яке працює оперативніше, ніж документальне кіно. А крім того (є ще такий погляд), кіноплівка — це слід в історії. А ніхто не хоче залишати слідів. Навіщо? Це буде потім в архіві, це побачать. Що ж до відеоносіїв, вони хоч і зберігаються довго, але все одно технології телевізійні такі, що сьогодні на одній касеті ви знімаєте одну подію, завтра — іншу…. Звичайно, залишаться якісь монументальні речі, але... Навіщо залишати по собі пам’ять про те, що відбувається сьогодні? Те ж саме було з тридцять третім роком — немає жодного кадру про голодомор в Україні, так само, як немає на кіноплівці слідів Бабиного Яру.
ПОВЕРНУТИ ЛЮДИНІ ПОЧУТТЯ ВЛАСНОЇ ГІДНОСТІ
— А які теми можуть стати пріоритетними для документального кіно?
— За великим рахунком, я не знаю, хоча багато й часто про це думаю. Але мені здається, що завдання як документального, так і ігрового кіно (їх не треба розділяти) полягає в тому, щоб спробувати повернути людині відібране в неї почуття власної гідності. Хоча б у рамках одного фільму. Американцям це вдалося, вони це завдання виконали. В них у рамках однієї картини добро перемагає. Їхній кіногерой хаму відповість гідно, кар’єристу — теж, він врятує сім’ю, він зробить безліч вчинків і досягне (в більшості випадків) своєї мети.
Я б, наприклад, виключив з документальних жанрів кримінал. Я людина не категорична й не ханжа, але це я просто заборонив би, тому що в цьому разі йдеться про гру на нижчих інстинктах людини. В людини притупляється поріг чутливості. Вона вже нормально на це дивиться, вже не реагує, це стає повсякденним.
До речі, я нещодавно був у Америці (у Вашингтоні). За десять днів на ста з лишком каналах (там дивитися теж, до речі, особливо немає чого) найбільш «кривавим» фільмом, який нам довелося побачити (в нічний час), був «Хрещений батько». Все те, що сьогодні «скинули» сюди, — це фільми класу, не знаю, С, напевно, — там цього не показують. Вони піклуються про нормальний моральний і духовний стан свого суспільства. От і все.
І повертаючись до питання: людина — вічна тема. Нормальна людина. Не неповноцінна. Не маргінал. Нормальна людина, яка чогось хоче від цього життя. Домагається чогось. Цілеспрямована людина. Людина, яка ставить собі запитання щодо буття, не лише побуту... чи так я живу, що я роблю, що буде з моїми дітьми... Ось що мені цікаво знімати й показувати.
ХИБНА АУТЕНТИКА, СТЕРЕОТИПИ, ЯРЛИКИ ТА БАГАТО ЩО ІНШЕ
— Вже тривалий час ведуться розмови про телеканал «Культура», який нібито з’явиться скоро, але я в це не вірю — з різних причин. Хотів би вірити. Але гадаю, що ті гроші й ті інвестиції, які будуть вкладені в цей канал, не дійдуть до виробника, вони «будуть украдені ще до нас». Це перша причина. А друга причина — це знову буде хибна аутентика: фільми-концерти, шаровари й т.ін. Знову розмови про духовність тощо. Я цього просто не переношу. Ми абсолютно інші люди. Які? Не знаю. Я теж це намагаюся з’ясувати. Ось чому, власне кажучи, я й хочу поїхати в Бразилію, де ми (разом зі студією «Кінематографіст») плануємо знімати фільм про українців, які живуть там. Ці люди виявилися в своєрідному кільці часу: здебільшого бідна діаспора, яка живе так, як жили люди сто з лишком років тому в Західній Україні. Тобто це люди, котрі опинилися в ізоляції (інших хвиль еміграції не було), виявилися відірваними від цивілізації, від коріння, від часу. Хочеться подивитися, як вони живуть і чим дихають. Гадаю, що завдяки цьому є можливість зламати певні стереотипи щодо українців: тамтешні українці абсолютно інакше думають, у них інша психологія, інша ментальність.
— До речі, про стереотипи. Своїм фільмом «Війна. Український рахунок» («1+1») ви також хотіли зламати певні стереотипи — сприйняття Великої Вітчизняної?
— Цей фільм — особлива тема. Річ у тім, що ніхто не делегував мені ніяких прав бути прокурором, суддею й робити якісь висновки, руйнувати стереотипи або міфи. Але розказати про те, як це було насправді, подивитися відповідально й дуже зважено на те, що сталося, гадаю, — це цікаве завдання. Іноді від того, що ми ховаємо якісь наші власні проблеми або вдаємо, що нічого не відбувалося й не відбувається, вони не зникають, просто заганяються вглиб. Взяти, приміром, проблему Сходу й Заходу України. Ветерани Радянської Армії та ветерани УПА — непримиренні вороги, й це слід вирішувати, очевидно, так, як це було зроблено в Іспанії. Людей, які стояли по різні боки барикад, звичайно, цим фільмом не примириш. Марна справа... Людину не зміниш у вісімдесят років. Але розповісти про це треба, щоб наступні покоління розуміли, що тут відбувалося. І знов-таки, це питання про повернення почуття власної гідності тим людям, на яких повісили ярлик, наприклад, бандерівців. Але ж вони воювали за свою правду, в них були свої ідеї. До них прийшли, а не вони відрізали частину чужої землі... Але фільм (точніше, серіал — попереду ще сім серій) не буде фокусуватися лише на цій темі. Будуть і інші — й оборона Севастополя, й здача Києва, й Лютезький плацдарм... Перша серія була присвячена 22 червня — початку війни. Просуватимемося вперед, дотримуючись хронології, й дійдемо, гадаю, до середини 50-х років — до останнього пострілу...
ДУМКИ ВГОЛОС
— Окрема тема, надзвичайно болюча й складна, — кіноосвіта в Україні. Зокрема, щодо кінофакультету нашого театрального інституту ім. Карпенка-Карого — це просто катастрофа, тому що там немає головного, немає технологічної бази для навчання. Друга біда в цьому інституті полягає в тому, що там переконали всіх студентів, що вони — майбутні генії, що кінематографісти — це люди іншої конфесії, відмінної від телебачення, прищепили їм ген винятковості, місіонерства. Це дуже боляче відгукнеться вже в найближчому майбутньому. До того, як я взяв курс (кінодокументалістів у нашому театральному інституті), відбулося вже два випуски. Ніхто з випускників не працює в документальному кіно. Чесно кажучи, часом соромно дивитися в очі своїм студентам. Тому що режисури навчити неможливо, а можна лише навчитися. Вони мають працювати щодня, вони щодня повинні знімати репортажі, робити сюжети, але вони такої можливості не мають. Раз на рік знімати якусь курсову роботу на роздовбаній камері Super-VHS — це ніколи не дасть ніяких результатів. А от Університет культури («кульок», над яким усі знущалися) пішов абсолютно іншим шляхом. Вони купили техніку, там ніхто не запевняв студентів, що вони — виняткові люди, й вони працюють, роблять дуже гарні, гідні роботи. Там є якийсь студентський дух. Добре сміється той, хто сміється останній: Поплавський — далеко не клоун, а він просто «хитрий українець».
На жаль, поки лише наше Міністерство культури почало нарешті займатися фінансуванням кінематографа — авторського, ігрового, неігрового. Але знову ж таки, курс взяли на створення нового Параджанова. Знову орієнтація на поетичне кіно, на аутентику, на фестивальний успіх. Як таке може бути? Завiдома ставка на фестивальний успіх жорстоко мстить.
І чому обов’язково авторське кіно? Цей термін набив уже оскому. Для мене він перетворився просто на знущальну формулу. Чому немає драм, мелодрам, де жанрове кіно? Треба просто робити хороше кіно, яке дивився б глядач. Проаналізуйте, що запущено цього року: суцільні історичні костюмовані фільми, в які вгатили безліч грошей. Це може бути на нашому екрані, але нарівні з чимось іншим, нарівні з нормальним кіно — про наше життя, про сьогоднішні проблеми, про те, що з людиною відбувається в епоху потрясінь. Епоха пішла в небуття. Хто про це говорить сьогодні в кіно? На жаль! Вуса наклеїли, шаблі взяли й поскакали. Ось це — «наше» кіно...
ДОВІДКА «Дня»
Сергій БУКОВСЬКИЙ. Народився 1960 року в Башкирії. Закінчив Київський театральний інститут ім. Карпенка-Карого, майстерня В.Небери. Режисер фільмів «Завтра свято» (1987), «А ночка темная была…» (1988), «Сон» (1989), «Дах» (1990), «Дислокація» (1992), «Знак тире» (1992), «На Берлін!» (1995), «10 років відчуження» (1996), «Вілен Калюта. Реальне світло» (2001).
