Російський телеведучий Сергій Шустицький — із тих, кого глядачі, запам’ятавши, вже не забувають. Змінюються назви програм, а Сергій залишається як і колись: іронічною, розкутою, інтелігентною молодою людиною, ніби своїм у будь-якій теле- і глядацькій компанії. Можливо, ця постійність іміджу, його щирість і «незірковість» й приваблюють нас, втомлених від більш агресивних, претензійних манер багатьох із «нового покоління» на ТБ.
— Сергію, багато хто про вас дізнався, коли ви були ведучим «Караоке по-русски». До цього були «Радиотруба», «Веселые ребята». А що було ще раніше?
— На телебачення я прийшов у передачу «Веселые ребята». Але крім тих програм, що ви назвали, було багато інших, де я був і автором, і режисером, і ведучим: «Вечернее музыкальное кафе», «Завтрак для чемпионов»... Був також ведучим програми класичної музики «Миниатюры», адже на телебачення я прийшов, уже будучи студентом консерваторії.
— А чи є серед них програма, яка зайняла б головну роль у вашому житті, служила б двигуном для всієї подальшої творчості?
— Звичайно ж, це «Веселые ребята». Я дуже пишаюся тим, що вийшов із цієї програми, як і багато інших людей, які нині працюють на телебаченні.
— У програми була популярність, високий рейтинг, але вона зникла з екранів. Чому?
— Тоді слова «рейтинг» ніхто ще не знав, і я думаю, що за критеріями нинішньої доби ми б взагалі ні в який рейтинг не попали. Бо передача виходила непостійно, раз на рік-півтора. Але дивна річ: передачу дивилися, чекали, записували на відеомагнітофони (в кого на той час були), розмножували, показували друзям. Багато які речі з «Веселых ребят» пам’ятаються досі й навіть цитуються. Програма стала популярною, бо була зроблена на високому рівні й була по-своєму революційною, і не помітити її на тлі досить сірого в ті часи телебачення було просто неможливо. Щодо її зникнення, то тут багато причин. З одного боку, ми зростали, в кожного учасника були якісь свої плани, багато хто поїхав до різних міст і країн. З іншого боку, змінювалася економіка. Передача вимагала великих витрат і часу для підготовки, а це собі може дозволити лише державне телебачення. Тому передача почала з’являтися все рідше і рідше, а потім і зовсім затихла. Але ще не всі можливості вичерпано, Андрій Книшев готує новий цикл передач у продовження «Веселых ребят». І я сподіваюся, що наша команда, нехай не в повному складі, але все ж збереться.
— Після «Веселых ребят» ви були ведучим розважальної передачі «Радиотруба», проектів класичної музики, і раптом з’явилася «Караоке по-русски». Як виникла ідея цієї передачі?
— Не можу сказати, що я вигадав «Караоке по-русски». Ідея носилася в повітрі, й я просто швидше за інших її піймав і розвинув. Вже коли було розроблено концепцію передачі, до мене почали звертатися люди з інших каналів із пропозицією зробити щось із караоке. Я їм відповідав, що вже роблю. Спізнися ми трохи, передачу зробив би хтось інший, адже сам жанр «караоке» вже давно популярний в усьому світі.
— В консерваторії ви вчилися композиторському ремеслу. Чому ви не присвятили своє життя основнiй професії?
— Я — член Спілки композиторів. Але вважаю, що музика, втім як і все інше, повинна сама знаходити шлях до сердець слухачів і глядачів. Напевно, я не дуже по-господарськи розпоряджаюся своїм композиторським даром, та й коло інтересів у мене надто велике. Але музика, насправді, залишається для мене головним, і я не припиняю писати. Багато писав і для оперети, і для драматичних вистав. Моєю останньою роботою стала музика до постановки театру «Гравці» за п’єсою Ж.Сартра «За зачиненими дверима». В ній зайняті Ірина Алферова, Андрій Соколов і Наталя Петрова. Ті глядачі, які вже встигли подивитися виставу, вважають, що музика в ній стала четвертою дійовою особою. Це дуже втішно.
— Композитор, ведучий, журналіст. А ким би ви ще хотіли стати?
— До цього списку можна додати ще й «режисер», «актор», адже і знімався, і ставив. А в ідеалі я все це хотів би поєднати. У мене з дитинства була мрія зняти кіно за власним сценарієм, написати для нього музику і зіграти головну роль. Якщо це колись здійсниться, то можна буде думати про наступну професію.
— Яким би ви хотіли бачити цей фільм?
— Скоріш за все, це була б трагікомедія. Одного разу я вже наблизився до цієї мрії, знімаючи картину про Фаберже. Цю тему мені запропонував Євген Гінзбург у студії «Чарівний ліхтар», але за вже написаною сценарною заявкою. Фільм передбачався наполовину художній, наполовину документальний. У ньому мав грати один, максимум — два актори, інші ж — реальні люди. На головну роль я запросив Євгена Євстигнєєва. Почали знімати, вже було написано музичні фрагменти, але Євгена Олександровича не стало, в знімальній групі почалися всілякі хитання... Знаєте, як буває: коли робиш, вигадуєш, готуєш — це мало кому треба, а коли ідея набуває реальних рис, з’являється безліч людей, які хочуть мати до цього якесь відношення. Я готовий був боротися за проект, але мого життєвого і професійного досвіду, мабуть, не вистачило, щоб вистояти в цій ситуації. Після смерті Євстигнєєва боротьба втратила сенс, і я пішов із проекту. Він так нічим і не закінчився.
— А чи немає бажання повернутися до нього знову?
— Ні, двічі в одну річку не ввійдеш.
