Володимир Рубан не лише прогресує у «Вікнах» (СТБ), помалу додаючи до вміння бачити в подіях щось авторсько-ексклюзивне ще й природність. Новий ведучий досить точно фіксує ситуації, проблеми та настрої, нібито витаючі в повітрі. Минулої суботи Володимир Рубан визначив тему: й російські, й українські ліберали не навчилися розмовляти з народом мовою, зрозумілою народу. Приклад при цьому було наведено вишуканий: Макашов — з його чітким «бий жидів, рятуй Росію» і Єгор Гайдар, котрий відповів на зустрічі з виборцями на запитання «Чи вірите ви в Бога?» так: «Загалом-то я агностик».
Щодо народу — трішки нижче, у зв’язку з останнім «Ток-рингом» (УТ-1), присвяченим проблемам свободи преси. Проте не меншою мірою сказане характеризує й мову спілкування наших лібералів і з владою, і одне з одним. На жаль, поки що гучним провалом закінчилася спроба шанованих усіма за професіоналізм і вельми високий для нас ступінь незалежності журналістів Миколи Княжицького й Наталії Кондратюк змінити обличчя українського інформаційного простору, ввійшовши в закостенілу та облудну структуру держТБ. Цьому, безумовно, безліч причин. Одна з головних — апріорна невідповідність особистих інтересів тих, хто при владі, з інтересами суспільства, яка зберігатиметься доти, поки в країні тіньовий бізнес буде вигіднішим від легального. Та не з останніх, менi здається, була ще одна причина: хронічна неспроможність «реформаторів» продумувати не тільки стратегію, а й тактику своїх дій. До нових технологій у професії приєднувати й нові технології керівництва людьми. Відмовлятися на шляху досягнення найкращих цілей від авторитарності й волюнтаризму, давно пройдених суспільством і спроможних викликати лише відторгнення. Синдром вимахування шашкою й походу напролом, без тонкого вивчення ситуації й точного прогнозування результатів кожного кроку — здавалося б, українська демократія цим уже повинна була б перехворіти. Та ба...
Мої колеги-газетярі дедалі частіше стають учасниками різних ТВ-проектів. А відтак, підставляють себе під «приціл пера» телекритика. Олесь Бузина в «Ток-рингу» з Миколою Княжицьким й Іваном Чижем ні сіло ні впало запропонував народному депутату роздягнутися, а тоді сам зробив це. Навряд чи це було гідним аргументом у суперечці про стан справ на нашому ТБ. Проте це була полеміка. А в «Ток-рингу» з Юлією Мостовою й Сергієм Правденком Олесь уже зовсiм безапеляційно заявляв, явно не маючи фактів, що «Голос України» існує винятково за бюджетні кошти (і тут же виявилося, що це не так). Нічого, крім, м’яко кажучи, подиву така манера вести дискусію викликати, як на мене, не може. Так само, як і деякий снобізм Миколи Вересня, котрий, знов-таки, безапеляційно стверджував, нібито «Зеркало недели» читають, а «Голос України» ні (тут же сама Юлія Мостова говорила, що їхня газета розрахована на вузьке коло читачів, і так воно, що характерно, і є). Як ви вже зрозуміли, ми перейшли до питання про мову спілкування нашої ліберальної інтелігенції з народом. Звісно, на такому тлі студiйної аудиторiї сама Юлія Мостова виглядала більш виграшно. Заступник головного редактора «Зеркала недели» різко й вагомо говорила про те, що в нас немає журналістів, котрі мали б внутрішню потребу говорити правду. І що об’єктивної преси в нас немає, позаяк немає бізнесу, який не був би змушений використовувати «політичний дах», а закордонний капітал у наші ЗМІ ми не пустили. І що насправді журналісти повинні вибудовувати з ідей і їхніх носіїв — неначе з цеглинок — власні споруди, а замість цього вони перетворюють яку-небудь одну цеглину на ікону... Можна було іноді з пані Юлією посперечатися — скажімо, щодо її критерію об’єктивності ЗМІ: от коли вчинив Кучма погано — то потрібно про це розповісти, а зробив добре — слід і про це сказати, не замовчувати й не займатися кілерством. Щиро кажучи, все життя вважала, що об’єктивність — вона майже синонім об’ємності та системності погляду й глибини проникнення в суть проблеми. «Добрі» вчинки інколи роблять і диктатори (ну хоча б Йосип Віссаріонович, хіба мало хорошого зробив для Росії?!), і популісти. І про це «хороше», ясна річ, потрібно говорити — ти чи в цьому буде справжній сенс об’єктивності? Утім, загалом, це так, попутні нотатки.
Погляньмо краще, як у ситуації «Ток-рингу» поводився Сергій Правденко, щодо котрого слово «демагог» було одним з найм’якших у звинуваченнях його журналістами-демократами. А дуже просто. Ні до яких загальних міркувань він не вдавався. Будучи редактором по-справжньому і всерйоз заангажованої газети, на запитання про те, чи потрібна суспільству об’єктивна преса, відповідав: потрібна, завжди. І справді, навіщо, як Юлія, розписуватися за простих людей, які нібито в турботах про виживання не потребують права знати правду про те, що відбувається в країні? Чи не надмірна неповага, тим паче, що либонь правом цим у нас поки що і скористатися до ладу ніхто не зміг — його досі народу не надали. А стосовно того, що народ його не виборов, — то не зробив він цього поки що і з правом на виживання!
Відносно об’єктивності своєї власної газети «Голос України» її головний редактор заявив, що видання — орган усієї ВР, і в кожної фракції є своя квота на місце в газеті. Стосовно журналістської незалежності Сергій Правденко не приховував, що журналіст завжди залежить від редактора. Правда, при цьому він попутно відзначив, що редактор газети не повинен керуватися своїми політичними позиціями й оголосив, що за вісім років свого керівництва «Голосом України» він не надрукував тільки дві депутатські статті. Сергій Правденко також вельми впевнено лаяв владу (при цьому не уточнюючи, яку саме — як, утім, і Юлія) за її нетерпимість до критики, за те, що бажання тиснути й командувати в можновладців у крові. Водночас він говорив і про те, що раніше журналісти за будь-яку критику відповідали, а тепер, анітрішки не вагаючись, пишуть усе, що завгодно, не обтяжуючи себе перевіркою фактів й урахуванням інакшої точки зору. Цілком аргументовано пояснив Сергій Правденко й необхідність бюджетного фінансування такої газети, як у нього (адже владні структури друкують у ній свої документи, закони, укази). І т. д. і т.ін. І що, скажете, Сергій Правденко у чомусь зі сказаного не мав рації? Авжеж, мав — і, головне, був максимально зрозумілим і виразним для глядачів, котрі не звикли до міркувань загалом, а чекають, я думаю, на гаслові, упізнавані та ясні позиційно («за — проти», «червоне — чорне») посилання. Глядачів, котрі втомилися від безпросвітного негативізму. Глядачів, серед яких, як не крути, а більше читачів «Голосу України», ніж «Зеркала недели». А там, де Сергія Правденка явно можна було конкретно, з фактами в руках, зі знанням того, про що говориш, спростувати, і вагомо, по суті, а не голослівно довести його демагогію — ви думаєте, це хтось із присутніх на «Ток-рингу» зробив? Хоча б раз? Овва, і ще раз овва... На жаль, не вийшло, як на мене, цього разу й у рефері рингу Наталії Кондратюк спрямувати передачу в русло дискусії опонентів, котрі спростовують систему доказів один одного, а не фактично в унісон говорять одне й те саме, будучи в житті носіями абсолютно протилежних позицій. А стосовно студійної «масовки», то воно й правда: роздягнутися либонь легше. От у нашій передачі «П’ятий кут» (1+1), яка стала суперінтелігентною, пану Кононову зробити це було незручно, а інакше він також так і не зміг за півгодини прямого ефіру довести, у чому ж кардинально соціалісти Олександра Мороза не праві й чим вони його команді можуть перешкодити будувати світле майбутнє для нашого багатостраждального народу. І начебто соціалісти — вони зовсім не «зелені», але, виявляється, і з ними про все можна домовитись і подружитися. А от Олександр Олександрович не прагнув до «загальної пролетарської солідарності» — за що, мабуть, його й «покарали», спровокувавши явно заздалегідь задуманий (видно було неозброєним оком) хід з його відмовою від подальшої участі у п’ятикутному марафоні.
А стосовно «Ток-рингу», то в результаті і «Зеркало недели», і «Голос України» виявилися, загалом, начебто й не опонуючими за своєю суттю виданнями. Юлія Мостова й Сергій Правденко рівною мірою виявилися «хорошими людьми», котрі все правильно говорять. І ніякого «викривання» порочності практики заангажованості ЗМІ й тотальності владного контролю над ними не вийшло.
Що означає безпорадність демократів від політики й журналістики в дискусіях з лідерами протилежних таборів, яку нині демонструють, наче на замовлення, усі політичні й інформаційні програми нашого ТБ? Нехтування супротивником? Самовпевненість штибу «шапками закидаємо»? Інтелектуальну немічність? Чи — це уявляється найвірогіднішим — відсутність у них самих будь-яких конструктивних ідей, визначеної та сформованої системи поглядів, реального розуміння не тільки «в ім’я чого?», а й «як?». Не лише як «не слід», а й того, «як саме слід»? І коли це так, то й справді, ну яке має значення, хто вийде в наступний тур «П’ятого кута» — переможець Олександр Мороз чи переможений Віталій Кононов? Бо коли вже творцям програми «не поступатися принципами» — то знаючи, заради чого. А так... Відсутність ясних цілей і позицій у самих журналістів зручно прикривати теорією «поля бою», що його нібито ЗМІ повинні надавати політикам, не виявляючи особистих симпатій. Проте це самообман і демагогія, що й демонструють нам щодня самі ж «незалежні» журналісти в ефірі й на шпальтах газет. Тим часом, подібну колізію, яка насправді нелегка й діалектична, може, як менi здається, розв’язати лише одна річ: упевненість у тому, що моральності мети повинна відповідати й моральність засобів. Обстоювання саме цієї позиції й у політиці, й у журналістиці, як на мене, й буде боротьбою за ту саму об’єктивність, за яку вже стільки поламано списів у наших ЗМІ.
№223 20.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
