На шпальтах «Дня» вийшло друком немало матеріалів, які волею долі й наших читачів дістали власне життя. Тепер вони складають мозаїку газетної історії, а заразом і новітньої історії української журналістики. Деякі з цих сюжетів — навіть кінематографічні. Уже не раз описаний на шпальтах «Дня» випадок, коли на одній із зустрічей головного редактора «Дня» Лариси Івшиної зі студентами Острозької академії серед аудиторії виявилася дівчина, яка дізналася про Острог завдяки тому, що її батько передплачував нашу газету. Більше того, колись вона навіть стала героєм першої шпальти «Дня», надіславши на адресу редакції листа, який ми назвали «Список Анни» («День» №62, 2004 рік) з простими та логічними запитаннями до політиків, які останніх чомусь загнали в глухий кут...
Навколо «Дня» й порушуваних нашими авторами гострих, животрепетних тем часто виростають стихійні спільноти. Так, до редакції досі надходять сигнали щодо підтримки надання Донецькому університету імені Василя Стуса. Цей зворотний зв’язок підживлює нас і дає нам нові імпульси для таких ініціатив. Для нас не менш важливо отримувати й «глибоку» реакцію на матеріали. Цінні ті публікації, які провокують мислення читачів, спричиняють появу нових ідей та думок.
Майже півтора року тому, 18 січня 2008 року, на шпальті «Пошта «Дня» був опублікований лист студентки Національного гуманітарного університету Вікторії Какубави «Гидотна журналістика». Студентка з Дніпропетровська описала, як вона з дитинства мріяла про журналістику. Врешті, коли їй вдалося потрапити на практику в «День», вона внутрішньо сформувалася як журналістка. «Друга практика, після інтерв’ю з редактором цієї газети, — сформувала чітку модель, яким повинен бути журналіст. Ця професія повинна надихати і викривати негативи; шукати треба для себе, а знайдене віддавати людям. Якщо пишеш для народу — поважай його. І ще багато принципів, які, як м’язи, формувалися в поглядах», — написала у своєму листі Вікторія. Утім, після повернення додому, поскаржилася вона, на неї чекала зовсім інша, «безвідповідальна», «безсоромна» журналістика. «Якщо суспільство деградує, журналіст повинен із усіх сил гальмувати цей процес, а не писати «вульгарщину-бульварщину», інакше це — гидотна журналістика, — резюмувала студентка в листі.
Не так давно ми отримали несподіваний відгук на лист дніпропетровської студентки — від студентів IV курсу факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка. Роздуми студентів, які опановують спеціалізацію «Журналістська робота на радіо», на адресу редакції надіслав професор Василь Лизанчук із короткою передмовою-роздумом, де, зокрема, йшлося про те, що професійна підготовка журналістів повинна передбачати підвищення мовного, світоглядно-інтелектуального, морально-духовного, а також національно-громадянського рівня.
Пропонуємо найхарактерніші уривки із львівського студентського листа, який фактично є втіленням загальнонаціональної дискусії на тему якості української преси. Це послання, якому, очевидно, присвятили багато часу та зусиль, свідчить про те, що не всіх ця якість задовольняє. І навіть більше: неприйняття «гидотної» журналістики не пов’язане з географією і простягається від Дніпропетровська — і до Львова.
«ОБІЙДЕМОСЬ БЕЗ «БУЛЬВАРУ»
Уляна БОДАЙ:
— Надмірна увага частини українських журналістів до вульгарщини — це проблема нашого суспільства. Журналістика повинна не тільки інформувати про «сякі-такі» події, а й культурно освічувати, повідомляти людям справді соціально потрібну інформацію. «Людям голови захаращують мотлохом. З преси, радіо, телебачення сиплеться філологічно й морально нерешетована продукція». Ці слова Ліна Костенко сказала під час лекції у Києво-Могилянській академії. У біганині за голосною сенсацією журналіст перетворюється на хиже створіння. У всій цій метушні йому бракує часу подумати, а чи потрібна та писанина людям. Сенсаційність, бульварщина, базарність — що це? Намагання задовольнити слухача (глядача, читача) чи деградація суспільства? Я бачу для так званих «гидких» журналістів лише один вихід із замкнутого кола. Він — у них самих. Якщо суспільство деградує, то журналістським словом треба його витягати з прірви, а не вганяти туди. Гадаю, журналістика — це та сфера діяльності, де перш за все треба усвідомити, що ти можеш дати своїй нації, і нічого не просити натомість.
«ЯКОЮ ПОВИННА БУТИ СЕНСАЦІЙНА ЖУРНАЛІСТИКА?»
Христина ЧIПАК:
— Так звана сенсаційна журналістика набула досить загрозливих масштабів як для самої журналістики і журналістів, так і для читачів. Особливо це помітно в рубриках, присвячених культурі, музиці чи шоу-бізнесу. Мистецтвознавець, кандидат філологічних наук Олександр Ващенко зазначає, що журналістам легше писати про «труси та капелюшки бомонду», ніж про мистецтво, «бо жодних знань, підготовки ні певного рівня власної культури такі дописи не вимагають». Журналіст стає поверхово-універсальним, пишучи коротко про все й ні про що, не заглиблюючись у тему та не досліджуючи її. Сенсаційна журналістика — явище складне. Елементи сенсаційності справді присутні в більшості матеріалів ЗМІ, й зумовлено це насамперед рейтингами. Граючи природними інстинктами людей, ЗМІ намагаються привернути якнайбільшу кількість читачів (глядачів, слухачів), забезпечуючи собі високі рейтинги. Журналісти забувають про смисл того, про що пишуть, про користь від поданої інформації, начиняють свої матеріали крикливими заголовками, емоційними синхронами, короткими простими реченнями. Люди ж сприймають такі сюжети як розвагу, навіть якщо в основі цього матеріалу дійсно важлива подія. На каналі СТБ анонс чергового російського серіалу супроводжується словами «Наше нове кіно!», з наголосом на слові «наше». Але ж хіба це наше? Невже вони думають, що люди не можуть відрізнити чужого від свого? Журналісти, на жаль, є учасниками ганебного процесу зросійщення української нації. Щодо того, якою ж має бути журналістика в ідеалі, я б сказала — різною! Але для початку — українською! Інформаційна галузь повинна задовольняти потреби усіх верств населення, завжди повинні існувати якісні видання, які працюють за зразками якісної, а не бульварної журналістики. Не можна довіряти своє майбутнє й майбутнє України людям, які цікавляться лише гардеробом гурту «Алібі»!
«МОЄ УЯВЛЕННЯ ПРО ЖУРНАЛІСТИКУ»
Iрина ПИРТКО:
— У більшості професія журналіста асоціюється з картинкою на екрані, з прославленими іменами ведучих. Тільки поодинокі люди вважають, що журналістика — це, перш за все, правдиве інформування про актуальні, важливі події. Часто й молодими людьми, які обирають для себе таку професію, заволодівають мрії про прямі ефіри, славу, величезні гонорари. «Журналіст — semper tiro (завжди учень). У нього немає поняття «після роботи», бо неможливо виключити себе з потоку духовної праці», — підкреслює Лариса Івшина. Тому початківці-журналісти повинні наперед знати, що шлях до слави в цій професії — довготривалий і тернистий. Визнання аудиторії, для якої ти працюєш, є найвищою нагородою для журналіста. А одним із журналістських завдань є формування здорових естетичних смаків. Важливо не спокуситися на легкі гроші, не розмінюватися на «джинсу». Журналісти повинні жити з широко відкритими очима, «тримати руку на пульсі дня». Бо значно цікавіше жити в країні, яка наповнена розумними та енергійними людьми, які не втрачають завзяття й надій, роблять відкриття в медицині, перемагають на міжнародних конкурсах, пишуть і видають книги. Інформаційний простір повинен бути заповнений якісною, соціально важливою інформацією. На жаль, чимало журналістів, політиків в Україні намагаються законсервувати зросійщений стан багатьох українців. І тепер найбільш упослідженою частиною громадянства в Україні, яка потребує захисту, є україномовні українці.
У демократичних країнах світу засоби масової інформації пройняті духом суспільства, держави, вони об’єднують суспільство на національних, мовно-культурних засадах. І лише в цих рамках вони плюралістичні, вільнодумні й незалежні. Враховуючи особливості історичного розвитку України, основними засадами функціонування ЗМІ в Україні мають бути національна свідомість, державницьке мислення. Таке розуміння професійних засад журналістської праці входить до європейського і світового контекстів, але закорінене у національний грунт.
«ЯКІ ПРИНЦИПИ СПОВІДУЄМО?»
Ярина ЦIЖ:
— Можливо, найбільша наша проблема полягає в тому, що ми не вміємо по-справжньому любити — нашу мову, нашу країну, наші родини, наше життя. «Шукайте ворога в собі» — ці слова Ліни Костенко дотичні, на мою думку, до всіх віх нашої історії: минулої, теперішньої, майбутньої. Змінювати треба насамперед себе, утвердити в собі національно свідомого українця. Увесь комплекс гуманітарних наук, у тому числі й журналістика, має стати удосконаленим і справним телескопом, щоб у правдивому світлі відображати самих себе й давати всьому світові правдиву інформацію про себе. Це першочергове завдання журналістів. «Ми пробуємо відійти від радянської журналістики і перейти до європейської», — зазначила керівник Департаменту інформаційного та громадсько-політичного мовлення каналу «1+1» Наталія Катеринчук. Якщо під європейською журналістикою розуміти жовтизну й оголеність сюжетів, то ми вже давно успішно до неї перейшли. В гонитві за сенсаціями журналісти втрачають сенс самого слова. «Якщо ви ввімкнете телевізор чи розгорнете газету, то почуєте й прочитаєте там здебільшого про негативні трагічні події... Наше «Я» і засоби масової інформації безперестанку показують нам світ як якесь небезпечне місце, де на нас чатує зло», — зауважує сучасний італійський психоаналітик Валеріо Альбісетті. Навмисне інформування про трагічне й негативне вселяє в нас страх, і це постійно тримає нас під контролем. Цьому треба протиставити якісно нове, морально-духовне наповнення інформаційного простору.
Ми стоїмо перед реальною загрозою заміщення автентичної української культури маргінально-розмитою, несправжньою. Водночас наші ФМ-ки рясніють ширвжитковими хітами, а комерційні канали транслюють здебільшого російськомовні програми, де навчають, пропагують, рекомендують будь-чиє, тільки не українське. І в «мандрівних» сюжетах популярних серіалів, на кшталт «Няні» чи «Татусевих дочок», виринають образи ненажерливих українців, які не можуть наїстися сала й неодмінно хочуть приватизувати помешкання благородних російських громадян. Однією з причин такої ситуації є безпорадно-ліберальне законодавство в Україні та відсутність механізмів захисту національних культурних цінностей.
Новітньою небезпекою для української культури стало також наслідування нашим суспільством споживацького способу життя, який Б. Чепурко назвав «результатом хвороб європейської цивілізації». Резонно, кожна людина має право на свою думку, свої смаки, уподобання. Але мусимо зважити, що думки і смак журналіста повинні живитися національно-громадянською свідомістю, адже всі ми, незважаючи на приналежність до різних національностей і культурних середовищ, маємо любити цю землю і цей народ.
ДО РЕЧI
55-річчя львівської школи журналістики відзначили виданням низки книг
Нещодавно «День» отримав листа від Зенона Дмитровського, доцента, заслуженого працівника освіти України, заступника декана факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка. Йшлося про те, що цього року факультет журналістики Львівського університету, який є базовим у системі журналістської освіти так само, як і Інститут журналістики Київського університету, відзначає своє 55-річчя. «Його випускниками стали близько шести тисяч фахівців, які працюють в Україні та за її межами. Серед них лауреати Національної премії ім. Т. Г. Шевченка, заслужені журналісти, редактори газет, керівники телерадіокомпаній, директори видавництв, народні депутати. Нині на факультеті навчається більше тисячі студентів. Серед тих, хто веде їх дорогами науки, дев’ять докторів і 28 кандидатів наук,» — сказано в листі. Пан Зенон розповідає також про діяльність факультетської наукової школи «Теорія та історія журналістики», яку створив відомий журналістикознавець, професор Володимир Здоровега, а нині очолює історик-журналістикознавець, професор Михайло Нечиталюк. Наукова школа видала численні монографії, підручники, навчальні посібники з теорії та історії журналістики. Своїх наукових пошуків вона не припиняє. Зенон Дмитровський наводить цілий ряд книжок, виданих львівськими журналістикознавцями останнім часом. «Організація роботи редакції газети і праці журналіста» Михайла Присяжного і Мар’яна Лозинського — це «своєрідна абетка для розуміння природи сучасної газети, її моделі, структури редакції, законів функціонування та успішного розвитку видання». «Системний аналіз у журналістиці» Олега Романчука «дозволяє зрозуміти, наскільки питання моральності, екології, економіки, науки, культури й політики пов’язані між собою». Видана професором Йосипом Лосем «Публіцистика й тенденції розвитку світу» «покликана стати методологічною основою для глибшого осягнення світоглядної публіцистики». «Найважливіші поняття та терміни теорії і практики журналістики, соціальних комунікацій, мовознавства, культури української мови» подано в посібнику професора Марії Яцимірської «Термінологічно-понятійний мінімум студента-журналіста». Історична тематика представлена двома книгами професора Степана Костя «Історія української журналістики (західноукраїнська преса першої половини ХХ ст.: ідейно-концептуальні засади, періодизація)» та «Історія української журналістики (західноукраїнська преса першої половини ХХ ст.: структура, проблематика)». «Автор з’ясовує феномен західноукраїнської преси як речника державницьких прагнень і національно-визвольного руху українського народу, як одного з наріжних каменів становлення української преси на сучасному етапі». Професор Василь Лизанчук, знаний дослідник українсько-російських відносин, видав книгу «Геноцид, етноцид, лінгвоцид української нації: хроніка». У ній послідовно відтворено історію чужоземної агресії проти України від середини ХІ століття до наших днів з боку найближчих її сусідів — Росії, Польщі, Угорщини, Румунії. «Це лише окремі видання, які можуть зацікавити читачів. У найближчих планах — нові книги з історії, теорії і практики журналістики», — зазначає у своєму листі Зенон Дмитровський.
Ми вдячні львівським студентам за їхній змістовний відгук. Такі листи дають змогу розширити загальнонаціональну дискусію щодо якості преси, виявити нові проблеми, виклики з одного боку, і цікаві та свіжі думки — з іншого. Молодше покоління журналістів розуміє, що за ширмою задоволення запитів споживачів часто ховається звичайна деградація інформаційного простору, яку хтось, до того ж, намагається обізвати «європейськістю». Єдиний спосіб перекрити нав’язувані низькі стандарти — це протиставити їм інший рівень, якісно нове наповнення інформаційного простору. Тільки хто на це здатен? Адже значно легше займатися «поверхово-універсальною» журналістикою, ніж жити із широко розплющеними очима і «тримати руку на пульсі дня». Але саме цього потребує сьогодні наша країна.
