Телеканал «Культура» продовжує тішити цікавими тематичними передачами. Він якось несподівано додав змістовності. Дай Боже, щоб ентузіазму та можливостей вистачило надовго. Але окреме спасибі за «Діалоги» Оксани Пахльовської та Лариси Івшиної, що вийшли в ефір 28 червня. Хоча діалоги зразка ще 2010 року, але це той випадок, коли час аніскільки не позначився на значущості сказаного, швидше, навпаки, додав йому витриманості, як хорошому вину. Найфундаментальніші проблеми світового й українського буття, європейський вибір, оптимальність цивілізаційних моделей, глобалізація та європеїзація, місце української людини в сучасному світі, Україна в Європі та Європа в Україні — стали предметом глибокого й водночас доступного, зрозумілого будь-якому середньому громадянинові нашої країни обговорення. На тлі всіх телевізійних «фабрик дебілізації» це було справжнє живе джерело для спраглих справжньої духовної поживи. І за всієї простоти мови учасниць діалогу (хто чітко мислить, той чітко викладає) це телевізійне спілкування людей, яким є, що сказати, стало справжнім дарунком для інтелектуальних гурманів. Шкода, що цим нас балують так рідко, постійно нав’язуючи антицінності склок, поганого смаку й огидного виховання, публічного оголення непристойних особистих комплексів політиків, чиновників і тих діячів, яких називають громадськими, хоча набагато справедливіше було б називати їх антигромадськими. Сподіватимемося, що канал «Культура» й надалі не зверне зі шляху справжніх цінностей.
А «5-й канал» у програмі «Народний контроль» дав вельми вражаюче інтерв’ю з фанатами червоного прапора у Львові 22 червня цього року. Фанати виправдали всі звірства сталінського режиму у львівських в’язницях 1941 року, зауваживши, що «інакше було не можна». Мовляв, якби жертв залишили живими, вони, дуже ймовірно, виступили б проти радянської влади. Розраховувати на розкаяння або докори сумління цієї червонопрапорної публіки абсолютно не варто.
12 липня 1941 р. начальник тюремного управління НКВС України капітан держбезпеки О.Ф. Філіппов докладав у Москву: «З в’язниць Львівської області вибуло за 1-ю категорією 2464 людини. Усі вибулі за 1-ю категорією в’язні поховані в ямах, виритих у підвалах в’язниць, у місті Злочеві — в саду... Усі документи й архіви у в’язницях спалені, за винятком журналів обліку в’язнів, карток і обліку цінностей. Усі ці документи прибули до м. Києва. Під час евакуації у двох в’язницях м. Самбір і Стрий вибула за 1-ю категорією 1101 людина. 27 червня під час евакуації в’язниці м. Самбір — залишилося 80 незаритих трупів. З трьох в’язниць Станіславської області за 1-ю категорією вибуло 1000 осіб... У в’язниці м. Тарнополь вибуло за 1-ю категорією 560 осіб. Поховання здійснено у виритих спеціально для цієї мети ямах, проте частина (197 осіб) поховані в підвалі НКВС, мілко дуже зариті...»
Можна поряд із цим звітом помістити звіт якого-небудь шарфюрера СС, спробувати знайти відмінності й довести, що комунізм усе-таки краще, й тому ми всі повинні любити й поважати більшовицький прапор, який на сучасному політичному жаргоні називається «Прапор перемоги». До речі, подібні звірства мали місце не лише у воєнний час і не лише на прикордонних територіях. Наприклад, 1937 року «органами» під керівництвом партії була проведена масова операція проти «антирадянських елементів» в Західному Сибіру. Як пише, спираючись на архівні дані «органів», історик радянських спецслужб Олексій Тепляков у книжці «Опричники Сталина» (Москва, «Яуза», 2009): «Більшість жертв «масової операції» були розстріляні, але значну частину знищили в набагато жорстокіші способи. Колишній начальник Куйбишевського оперсектора УНКВС Л.І.Ліхачевський у серпні 1940 р. свідчив: «Засуджено до НМП (найвища міра покарання. — Авт.) за 1937—1938 роки було близько двох тисяч осіб. У нас застосовувалися два види виконання вироків — розстріл і задушення. Усього задушили приблизно 600 осіб». Серед працівників барнаульської в’язниці перед війною ходили розповіді про те, як у 1937—1938 рр. проходило знищення засуджених до розстрілу: їх катували, а потім «вбивали ломом і звалювали до великої ями». У разі перемоги «світової революції» цей «людинолюбний» режим мав поширитися на всю планету, але оскільки 1945 р. Червону армію не пустили далі за Ельбу, йому довелося задовольнятися половиною Європи. Але комунізм усе одно краще. Чому? А тому, що наші діди й батьки жили й воювали під червоним прапором із серпом і молотом, а не під червоним прапором зі свастикою. Ось у цьому вся перевага. Але багатьом вистачає. А комуністам з їхніми червонопрапорними шабашами слід згадати, чим сьогодні став колись знаменитий день 7 листопада, кого він цікавить, окрім купки шанувальників Леніна-Сталіна. Те саме може статися з днем 9 Травня, якщо товариші не вгамуються й не припинять цей день дискредитувати, як це було у Львові. Як мудро попереджав Ілліч: «Ніхто не зможе дискредитувати комуністів, якщо вони самі себе не дискредитують». Не послухалися вічно живого вождя й отримали.
МУЛЬТИКУЛЬТУРАЛІЗМ З «ІСТОРІЇ СРСР»
Вельми цікавою була дискусія на «5-му каналі» між професором Володимиром Панченком і правою рукою Сергія Тігіпка в партії «Сильна Україна» політологом Костянтином Бондаренком. Останній виступив з черговим прожектом консолідації України на основі так званого мультикультуралізму, коли в країні немає жодної об’єднуючої культури, титульної нації. А є щось подібне до етнонаціонального Ноєва Ковчега, де «всякої тварини по парі», де суцільна мозаїка різних культур, де жодна культура не має пріоритету, а поняття «корінний народ» втрачає будь-який сенс. Відповідно, країна перетворюється на абстрактну територію, а нація — на певне зборище індивідів, позбавлених етнічного, культурного й історичного грунту. Таке «мульті-культі» — це нейкращий спосіб розвалити державу, забезпечивши їй перманентні етнічні, мовні та культурні конфлікти.
Навіть у США нікому не спадає на думку хоч якимсь чином обмежити особливий статус англійської мови, прирівняти до неї якусь іншу, наприклад, іспанську, якою розмовляють десятки мільйонів американських громадян. А в Європі лідери Франції (президент Н.Саркозі), Британії (прем’єр Д.Кемерон), Німеччини (канцлер А.Меркель) публічно, на підставі сумного досвіду своїх країн, заявили, що політика мультикультуралізму зазнала краху і йдеться про необхідність мовної та культурної інтеграції іншоетнічного населення. Якщо це іншоетнічне населення існуватиме паралельно корінному, ніде не перетинаючись з його культурою, то ця група почне нав’язувати корінним жителям свої культурні, ментальні й світоглядні стандарти, часом вельми жорстко. А Кость Бондаренко розповідав про те, який чудовий «мульті-культі» був у СРСР і як доказ згадував навчальний курс «Історія СРСР». Шкода, що політолог забув, що являв собою підручник «Історії СРСР», який на 90% був історією Росії. Там були лише невеличкі вкраплення з минулого Закавказзя, України, Середньої Азії, Балтії. Причому прогресивність або реакційність історичних діячів цих народів визначалася їх ставленням до Росії, а не до своєї країни. Малоросійські ентузіасти «мульті-культі» в Україні намагаються вирішити титанічне завдання: створити Україну без українців, кудись сховати 80% населення країни, щоб вони навіть не виглядали з-за спин решти 20% й не заважали створювати якусь абстрактно-ліберальну країну, максимально зручну для майбутніх мігрантів. Україні в інтересах національного виживання необхідна політика україноцентризму, що сприяла б консолідації всіх громадян на основі українського громадянського патріотизму, бо головне, що об’єднує нас усіх, — це Україна. А яка ж Україна без української мови, історії та культури? Яка Україна без українців? У цьому контексті привертає увагу й зроблена на засіданні Громадської гуманітарної ради заява В.Ф. Януковича про те, що слід поважати національно-культурну самобутність регіонів України. Але чи не означає це, що замість єдиної української культури ми отримаємо більш як двадцять регіональних культур? Це дуже нагадує федералізацію в культурній сфері, що може стати початком адміністративно-політичної федералізації України та прологом її розпаду. Обговорення культурних питань не слід виривати із загального контексту сучасної геополітичної ситуації нашої країни. Йде війна за Україну, як усередині держави, так і за її межами. Боротьба відбувається не у вакуумі. Має місце колосальне втручання Кремля, в якого на дистанційному керуванні багато «українських» політиків. У цьому сенсі викликає подив побажання К. Бондаренка, щоб держава не займалася контрпропагандою, щоб вона була призначенням громадських організацій. Але ж пропаганда проти України ведеться з-за кордону саме на державному рівні...
У ОБМІН НА ДОПОМОГУ — СТАТУС МІНСЬКОГО ФЕДЕРАЛЬНОГО ОКРУГУ РФ
Дуже цікавою в плані пізнання сусідньої країни була програма «Поєдинок» на російському телеканалі НТВ. Відбулися телевізійні «півнячі бої» між двома московськими «яструбами» — Прохановим і Жириновським. Предметом дискусії була нинішня ситуація в Білорусі. Проханов захищав Лукашенка, заявляючи, що російські олігархи хочуть проковтнути найкращі шматки білоруської економіки (що дуже недалеко від істини). Утім, Проханов не був би Прохановим, якби не поринув у геополітичні фантазії, за якими виходило, що це саме російські олігархи фінансують білоруську опозицію. Потім він звинуватив Жириновського в підтримці товстосумів Прохорова й Абрамовича, а коли аргументи вичерпалися, згадав про «сіонізм» опонента. Ну, в цьому Володимира Вольфовича точно звинуватити не можна. Хоча 1988 року Жириновський був одним з організаторів Товариства єврейської культури (ТЄК) у Москві, це до сіонізму стосунку не має. Але для людей з психологією Олександра Проханова й цього більше ніж досить. Жириновський — не сіоніст, а класичний російський чорносотенець. Він гнівно запитував, чому російський народ мусить утримувати Білорусь, і вимагав припинити будь-яку фінансову допомогу. У ході справи віце-спікер Державної думи згадував колишнього спікера білоруського парламенту Шушкевича, звинувачуючи його в участі в «незаконному» розпуску СРСР 1991 року. Цікаво, а створено СРСР було законно? Щось я не чув про референдум 1922 року про утворення Союзу РСР. А жовтневий переворот 1917 року був законним? Жириновський іще раз підтвердив свою репутацію «голосу Кремля», озвучивши приховане побоювання тандемократів Путіна-Медведєва на предмет того, що Лукашенко будує зловісні плани перемогти на виборах у Росії та прийти в Кремль (Вольфович натякнув, що саме заради цього Лукашенко й затіяв «союзну державу» з Росією). Жириновський добалакався до того, що й Венесуела живе за рахунок Росії. Оце полковник Чавес подивується. На закінчення як велику милість Володимир Вольфович запропонував Білорусі статус Мінського федерального округу РФ. Ось тут собака й заритий. Це те, чого прагне Кремль. Цю ж мету він має й щодо України. В ефірі відомий кінорежисер Карен Шахназаров розмірковував про «ненадійність» України, близькість Білорусі, розповів білорусам, що їх немає, тому як вони один народ з росіянами, і призвав все-таки Білорусії допомагати. Цей вірменин виступав як справжній російський патріот. Хороший приклад національним меншинам України — виступати з позицій своєї країни, а не інший, з позицій держави, громадянином якої є. Це нормальний цивільний патріотизм. Остання фраза Шахназарова була вельми примітною: без Білорусії Росія остаточно стане Азією. А Проханов порадив білорусам не піддаватися тиску зі сходу, сказавши колишньому кандидатові в президенти цієї країни Ярославу Романчуку: «Якщо ви здастеся, опинитеся в становищі Смоленської губернії, в якій руїни...»
КРЕМЛЬ — ПОПЛАВСЬКИЙ-ШОУ
Прагнення ж російських діячів (різного етнічного походження) довести українцям і білорусам, що їх у природі не існує, стало якимсь непорушним правилом. Минулого тижня Перший національний телеканал у прайм-тайм показав концерт М. Поплавського в Росії. Програма називалася «Наші в Кремлі». Під час концерту на сцені з’явився Йосип Кобзон, який прочитав бліц-лекцію з етнології, з якої виходило, що ніяких українців не існує, а є єдиний російський народ. Пан Поплавський, який виступає вдома під гаслом «Я — українець!», шанобливо слухав московського авторитета. У ролі аргументу Йосип Давидович виконав тужливу пісню «Украина — ненька, матушка Россия». У цьому Кремль-Поплавський-шоу була лише одна новація за останні 300 років: ніколи раніше Україна не експортувала до Росії безголосих співаків. А Йосип Давидович через його донбасівське походження вважається в Москві великим експертом з України. Чому його весь час тягне в якісь сумнівні пропагандистські акції? Співав би собі, чого людині бракує...
Надзвичайно цікаве інтерв’ю, на жаль останнє, з вдовою академіка О.Сахарова Оленою Боннер показав телеканал RTVI. Відома правозахисниця дала свою оцінку тому, що відбувається в її країні, де, як вона була переконана, до влади прийшли «урки». «Урки» — це професійні кримінальні злочинці-рецидивісти. Пані Боннер сказала, що її мати, яка сиділа в ГУЛАГу, писала їй, що «урки» — це найстрашніше, страшніше за НКВС і будь-чого. Коли журналіст RTVI навів Олені Боннер приклад західних політиків Берлусконі та Шредера, які активно підтримували режим у РФ, вона зауважила, що й західні політики не без участі друзів зі сходу стають «урками», оскільки РФ експортує на захід не лише газ і нафту, а й глобальну корупцію. Відбувається мафізація та криміналізація західного політикуму, й це захід Заходу, захід демократії як форми цивілізації. На закінчення вона поділилася своїм болем: «Чи вискочить Росія з тенденції перетворення на націонал-соціалістичну державу, я не знаю!» І це було сказано не липовим «ветераном», а справжнім, адже Олена Боннер реально воювала в Другу світову, була тяжко поранена й мала статус інваліда війни. Отже, російській делегації в ОБСЄ слід було шукати нацистську загрозу не в Україні, а ближче до власної вітчизни.