5 листопада виповнюється 70 років українському телебаченню. Із нагоди цієї поважної дати журналіст, засновник спільноти «Поважні» Микола КАНІШЕВСЬКИЙ (див. інтерв’ю з ним у № 131 — 132 від 22 жовтня ц.р.) разом із телережисеркою Тетяною МІЛЛЕР, яка присвятила українському ТБ понад 40 років життя, створили окрему сторінку на Фейсбуці під назвою «Поважний телевізор» і наповнили її дуже цікавим контентом.
«УНІКАЛЬНІ АРХІВНІ КАДРИ ТА СПОГАДИ ОЧЕВИДЦІВ»
Ідею створити такий проєкт пан Микола озвучив у одному з фільмів свого «екзистенційного серіалу», коли героїнею програми стала саме пані Тетяна. Ще працюючи на ТБ, вона створила цикл програм про його працівників у різні роки. Він називався «Епоха Першого. 60 років». «Подібний електронний підручник з історії українського телебачення досі ніхто не робив. У цьому й була фішка проєкту. А ще — в манері: передати інформацію динамічно, через живі свідчення, хроніку та історію країни. В 60 документальних мініфільмах використано унікальні архівні кадри та спогади очевидців, які досі ніде не звучали», — розповідала Тетяна Міллер про свій доробок. Під час роботи було «записано понад сто інтерв’ю, опитано, прочитано, переглянуто і зібрано тонни інформації з державних, а головне — приватних, домашніх архівів», і все це втілилося в лаконічних 5-хвилинних серіях.
А вже в лютому цього року Микола Канішевський запропонував оприлюднити ці архіви в інтернеті, слушно міркуючи, що інакше вони десь загубляться. «В архівах українського телебачення цього немає, бо Таня йшла з телебачення і забрала з собою свій доробок. Оцифрувала його і поклала в свою електронну «кишеньку». І в такий спосіб збереглося 60 серій історії українського телебачення, — розповідає пан Микола «Дню». — І ми з таким ентузіазмом почали їх викладати! Ми відразу сказали, що це некомерційний просвітницький проєкт: дивіться, а ми розкажемо, покажемо. Ці фільми ми порізали по серіях, зробили підводочки, відводочки, додали Штепселя з Тарапунькою, тобто адаптували формат для інтернету, і так десь раз на тиждень виходили вже в ефір у Фейсбуці». «Це не є моя авторська робота, автором є Таня Міллер, — наголошує Микола Канішевський. — Я причетний до цього таким чином, що зумів це викласти в інтернет. Ми з нею домовилися. Кажу: Таню, на цих архівах ти ніколи не заробиш грошей. Давай ми зробимо таку добру справу». Тож 12 березня цього року цей проєкт, що «возвеличує поважних Хрещатика, 26» було започатковано на громадських засадах.
Дивлячись ці мініфільми ви, зокрема, дізнаєтеся, що1969 року 500 мільйонів людей побачили перші кадри з Місяця, та радянських громадян серед них не було. Українським глядачам показали, як «іде підготовка до 100-річчя від дня народження Володимира Леніна». Також саме в цей час телебачення «впевнено пішло в колір», та в більшості глядачів ще були чорно-білі апарати, тож диктор у ефірі повідомляв про те, що програма транслюється в кольорі. А наприклад, 1972 року існувало вже два мовники — УТ і ЦТ, і тоді телебачення розповіло про Мюнхенську олімпіаду та візит Ніксона до Києва, але промовчало про хвилю арештів в Україні. Також герої сюжетів розповідають, чи можна було носити вуса і бороди на телебаченні, чому диктор Анатолій Васянович тривалий час у ефірі був Васянюком. Ну і, врешті, тут можна дізнатися, чи казав-таки ту вікопомну фразу про «малят» славнозвісний Дід Панас.
ДІД ПАНАС — ПІНХАС ВЕСКЛЯР
Щодо нього, до речі, окрема історія. «Я вдячний у цьому проєкті за те, що возвеличив Петра Юхимовича Весклярова. Це мій земляк. Він народився в Тальному, і я теж, — каже «Дню» Микола Канішевський. — Ми кілька разів бачилися на коридорах Хрещатика, 26, коли я працював на радіо. Якось я підійшов до нього, а він у вишиванці, такий красивий дід, і кажу: «Петро Юхимович, ви знаєте, ми з вами земляки, я з Тального. Він: Оооо, приємно бачити земляка!» В нас єврейське містечко було, його справжнє ім’я Пінхас Хаїмович Вескляр. І коли я буваю в Тальному і заходить мова про всеукраїнського казкаря, мене тальнівчани завжди виправляють: що «він не ВесклЯров, він ВесклЄр, наш!» Але це той єврей, який для України зробив надзвичайно багато. Він був принципово українськомовний і в 1970-ті, 80-ті роки. Він із 1962 року вів казочку, яка прожила 26 років. І я особисто зібрав фотографії, побував на цвинтарі, знайшов його могилу, відзняв будинок, у якому він жив останні роки, і зробив для Тальнівського музею історії я такий стенд про Петра Юхимовича Весклярова, всеукраїнського казкаря. 14 жовтня якраз була річниця музею, і ми зробили це для його нової експозиції».
ЗАХОПЛЕННЯ І РОЗЧАРУВАННЯ
Що ж до «Поважного телевізора», то він, на жаль, не злетів. «Спочатку в нас навіть був Діма Оскін — поважний телеглядач, що коментував сюжети, я взяв підручника Івана Гавриловича Мащенка «Історія телебачення» і за цим підручником розказував якісь факти, які не ввійшли до серії. І це було таке захоплення! — ділиться пан Микола. — Але пройшли ми 10 серій і зрозуміли, що глядача немає. Навіть члени фб-групи «Хрещатик, 26», які працювали в той час на УТ, теж дуже мало дивляться. Я дуже розчарований. У мене була така ідея, що я роблю заклик — хтось має якісь свої архіви, а ми маємо оцю платформу, єдине місце, де це буде скупчено і якщо хтось десь колись буде про телебачення щось писати, то він знає, що зайде в «Поважний телевізор», знайде все, що треба... Але хроніку ми виклали і продовжуємо викладати, однак ніхто своїх архівів так і не дає. Цьому дуже просте пояснення: архівів цих у людей і немає... Власне кажучи, ідея шикарна, як на мене, була, але проєкт провалився. Через те що його мало дивляться. І я не думаю, що мало дивляться, через те що він поганий. Просто людей уже мало це цікавить».
До слова, в описі до фб-сторінки проєкту зазначено, що вона може використовуватися як ілюстрований посібник історії телебачення для студентів профільних вишів. Та от, як виявляється, насправді цю історію мало хто вчить. І це теж сумно. І так само ці мінісюжети дають можливість відчути й атмосферу тодішнього часу, тобто саму історію України — радянської і пострадянської.
«Я вдячний «Дню», адже ви єдине видання, яке згадає про 70-річчя українського телебачення», — каже Микола Канішевський. Що теж само по собі прикметно...
