Днями, знічев’я перемикаючи телевізор з каналу на канал у пошуках притомної передачі або фільму, спинився на одній із російських гумористично-розважальних програм, якими полюбляють заповнювати ефір у прайм-тайм наші телевізійники. Зупинився, завважу одразу, не через те, що наважився б беззастережно зарахувати їх до розряду притомних, і, вочевидь, не тому, що є їхнім палким шанувальником. Мною, сказати б, опанувала дослідницька цікавість: чом не поглянути, доки стане терпіння, на «харчову цінність» тих «страв», що їх пропонують спожити (так і хотілось сказати — «схавати») насамперед власному, російському глядачеві автори таких передач, як «Новые русские бабки»? Надовго терплячки мені забракло, але один із номерів я таки додивився — це був монолог Є. Петросяна за текстом В. Коклюшкіна (представників, слід зауважити, іще радянської генерації комедіантів). Враження й висновки?
САТИРА: ЛІКАР ЧИ ХВОРИЙ?
Цілком очевидно, що на високу інтелектуальність чи вибагливий смак (не кажучи вже про виховний та/або просвітницький вплив) подібні програми нині не претендують, хоча за визначенням сатири — мали б. Дослівно: сатира є художнім прийомом, заснованим на різкому, дошкульному висміюванні вад, хиб, негативних явищ дійсності — отже, (має бути) націлена на виконання в суспільстві терапевтичної функції. Пригадую, в далекі 1990-ті, сидячи в кріслі на тлі шафок із книжками, про надважливу суспільну місію сатири й сатириків радо розходився й Євѓєній Ваѓановіч. Сатира, слушно провадив артист, становить щось на кшталт нерву суспільства — вона перша виявляє суспільні недуги, реагує на них, висміює — і в такий спосіб сприяє одужанню соціуму. У згоді із заявленою настановою й ведена ним «Смехопанорама» (куди вряди-годи потрапляли глибокі виступи Аркадія Райкіна, Геннадія Хазанова, Михайла Жванецького та ін.) незрідка тішила дотепними й розумними речами. Утім, зайве казати, що в нинішньому монолозі Петросяна годі було шукати бодай якийсь смисл чи терапевтичний ефект; радше навпаки — подальшу культивацію суспільних хвороб.
Сучасна російська сатира (принаймні та, що її транслюють наші канали) — є, звісна річ, лише моментом (хоча, відзначмо, надто показовим) у загальному процесі переорієнтації системи цінностей, що їх зазнали суспільства пострадянських країн двома останніми десятиріччями. В найширшому контексті дана переорієнтація сягає світоглядних зрушень, які німецький філософ М. Гайдеѓѓер означив був терміном «онтологічний нігілізм»: орієнтація на тимчасове й минуще на тлі неуваги (чи навіть зневаги) до вічного (значить, реально сущого). Прикметність сатири під цим кутом огляду полягає лиш у тім, що вона становить надзвичайно промовисту ілюстрацію затемнення суспільної свідомості, чи не суцільно поглиненої хаосом колективного підсвідомого.
Згадаймо із З. Фройда: культура як певна система приписів і норм (заборон) є обмежувальним механізмом, який блокує (й витісняє у підсвідоме) природні потяги та бажання. Держава, а надто тоталітарна, завше повстає на бік формованої згідно з її розумінням культури й жорстко подавляє будь-які «несанкціоновані» — дарма, свідомі (приміром дисидентський рух) чи несвідомі (девіантна поведінка) — порухи суспільства. Втім, як показує досвід, така будівля виявляється напрочуд крихкою. Щойно державно-примусова система послаблює лещата, враз виявляється, що власні індивідуальні культурні «фільтри» людей — за непотрібністю — були недорозвинені й нічим далі не стримуване підсвідоме із усіма задавненими комплексами, химерами й фобіями стрімголов виливається в публічну сферу, захоплюючи й паплюжачи все довкруж. Прикро констатувати, але однією із перших звиродніє іще донедавна така гостра сатира, притьмом перетворюючись на безнадійну заручницю тих хвороб, що їх намагалася діагностувати. Заручницю сліпу й непритомну, яку ведуть запити мас — і жодною мірою не ту, що веде суспільство у височінь. Отеперечки по ній самій, мов по лепету душевнохворого, можна успішно вивчати усі хронічні й нещодавно набуті колективні хвороби. Віднині сатира — не лікар, не психоаналітик, що рефлектує й допомагає суспільству провести самоаналіз, а хворий, що непритомно транслює сумнівної вартості вміст свого підсвідомого (не дивно, відтак, що жарти, котрі іще з десяток-два років тому адекватно почувалися б хіба «на районі», тепер (сва)вільно панують в публічній сфері, формуючи стандарти та зразки поведінки).
СНИ КОКЛЮШКІНА
Власне, номер, що із нього розпочав був ці побіжні нотатки й до якого тепер повертаюся, надзвичайно цікавий і показовий саме в плані накреслення настроїв та ідей, що панують тепер у сфері російського колективного (під)свідомого.
Хоч як це дивно, але монолог, читаний Петросяном, був присвячений снам, які буцімто наснилися його персонажеві. Важко судити, чи Коклюшкін свідомо обрав таку форму, натякаючи тим на не досить здоровий вміст російського колективного підсвідомого, що знаходить свій вияв у таких ідіотичних (інакше й не скажеш) снах, — чи ж це його, Коклюшкіна, власне підсвідоме «підказало» йому такі «перли», але схоже це було саме на плин свідомості. (Тут неминуче постає риторичне запитання: а навіщо узагалі ділитися цим із глядацькою аудиторією? Втім, запитання, як сказано, риторичне, а ідеї тим часом уже розбіглися по головах, тож доцільно поглянути на них пильніше — бодай задля вироблення імунітету). Торкнусь лише двох моментів — ностальгії за порядком (читай — диктатурою) та побутового шовінізму.
Епізод перший, як уже сказано, пов’язаний із тугою за сильною рукою і (може, навіть у першу чергу) з жагою компенсації ураженого самолюбства. Сниться мені, захоплено розповідає персонаж Петросяна, що Росія перемогла на чемпіонаті світу з футболу, і то — вигравши у фінальному матчі з рахунком 100:0! Знаєте, яким чином? Виявляється, перед початком гри до футболістів у роздягальню завітав... Сталін(!) і млосно проказав: «Ну, грошової премії у разі перемоги я вам, товариші, не обіцяю, а от незабутню мандрівку «в места не столь отдаленные» у разі поразки — гарантую». І що ж? Слухняно сприйнявши запропоновану їм звичну й, либонь, найліпше зрозумілу для (пост)радянської ментальності модель відносин «господар — раб», футболісти вийшли на поле і з переляку (бо ж, сподіваюсь, не з надмірної любові до «вождя народів») накидали супернику сто сухих м’ячиків. Так-так! І скажіть після цього, що він — не «ефективний менеджер»!
Епізод номер два пов’язаний із Україною (а як же без неї в хащах російського підсвідомого?). Сниться мені, сумовито провадить персонаж Петросяна, що «хохлы снова тырят наш газ» (авжеж, що ж іще, на думку Коклюшкіна, могло б наснитися пересічному росіянину про Україну?). Уявіть тільки, які підступні істоти: окрадені росіяни вже в нічних кошмарах бачать ті нелюдські картини розкрадання народних багатств, а невдячні «хохли» й далі цуплять собі і цуплять! Драматично? Ні, по-справжньому драматично буде далі. До труби, що постачає в Україну газ, радісно повідомив глядачам персонаж Петросяна, Росія під’єднала... каналізаційну систему!... (Мовляв, «получи, фашист, гранату!»).
А що ж українці? Навіть не помітивши(!) підміни субстанції (це ж якими примітивними істотами треба бути), вони... радо продовжили свою брудну справу (що вона, за Коклюшкіним, вочевидь, і становить ввесь сенс їхнього жалюгідного існування) — й далі ласо крали російське (л)майно.
...Зал аплодує. Петросян пломениться почуттям власної гідності та значущості. Як кажуть, без коментарів...
Сумно. Сумно, що країна, котра має велику культурну (і, зокрема, літературну та сатиричну) традицію, нині скотилася до такої ницості й низькості. А ще сумніше те, що наші телеканали це радо транслюють.
Цікаво, що на це сказав би Фройд?..
