Будь-яка свобода слова має сенс лише тоді, коли все не закінчується словами. «Спочатку було Слово», але, врешті-решт, усе-таки з’являється діло. Свобода слова в ім’я свободи слова — це як мистецтво в ім’я мистецтва, система, замкнута на себе, абсолютно автономна по відношенню до зовнішнього соціального світу. І тоді все перетворюється на струс повітря, не пов’язаний ні з якими реальними подіями, на турніри балакунів, на гладіаторські бої полемістів, споглядання яких може принести певне задоволення естетам розмовного жанру. Слово припинило бути знаком справи та, природно, девальвувалося... Скільки феноменально гарних промов прослухали ми за часів помаранчевої влади, й де це все, минуло, мов сон, мов вранішній туман... Не кажучи вже про те, що нерідко ток-шоу перетворюється на добре організовану, чудово зрежисирувану виставу, справжнє «шоу», від якого залишається лише відчуття жалю й незадоволення. Приблизно таким і було видовище в останній програмі «РесПубліка» на «5-му каналі». Нардеп Леонід Кожара, котрий представляв Партію регіонів, знову виступав з патріотичними закликами до опозиції не скаржитися на політичні репресії Європейському Союзу, а бути на міжнародній арені єдиною політичною силою з Партією регіонів. Це нагадувало (за внутрішньою логікою) вимоги слідчих ГПУ-НКВС до підслідних — членів ВКП(б) на користь єдності партії визнати найабсурдніші звинувачення на свою адресу, мовляв, самі розуміємо, що все це нісенітниця, але в ім’я нашої спільної справи пожертвуйте собою. Підслідні нерідко погоджувалися з такою логікою...
На жаль, ніхто в студії не поставив запитання, а чи має Партія регіонів, після всього того, що вона наробила за ці півтора року у внутрішній і зовнішній політиці, моральне право виступати з патріотичними проповідями? Чи не є вони знущанням зі здорового глузду й істини?
Л. Кожара стверджував, що в Україні немає політичних репресій, але за даними фонду Разумкова майже 50% українців вважають, що є.
Поринувши у юридичну формалістику та казуїстику, нардеп доводив, що в праві немає поняття «Вибіркове правосуддя». Поняття, може, й немає, а вибіркове правосуддя в Україні є. І це, як говорять жартівники, медичний факт.
УКРАЇНСЬКИЙ АНАЛОГ БАСМАННОГО
Регіони намагаються подати таким чином судовий процес над Тимошенко, але подібні порівняння є карикатурними. Не треба бути юристом, аби зрозуміти, відчути очевидне: звинувачення проти Тимошенко є політично мотивованими, елемент політичної помсти лізе з усіх щілин. Це торжество не правосуддя, а партійної перемоги регіонів на виборах 2010 року, коли щодо опонентів проводиться політика, описана ще древнім гальським вождем: «Горе переможеним!». Між іншим, я уважно стежив за прямою трансляцією на «5-му каналі» слухання «справи» Тимошенко в Печерському суді. Печерське правосуддя (український аналог російського «басманного») постало там у всій красі. Тимошенко постійно переривали, її аргументів явно слухати й чути не хотіли, активно прагнули «направити» поведінку екс-прем’єра в «потрібне русло».
Якщо так піде й далі, то доведеться визнати, що судовий процес у справі Георгія Димитрова в місті Лейпцигу дещо більшою мірою справляв враження правового... Дуже хотілося печерському звинуваченню, щоб Тимошенко покірно погоджувалася з його думкою. У разі ж незгоди з її боку, слідувала негайна апеляція до судді з вимогою «поставити на місце». Жодних серйозних і кваліфікованих звинувачень на адресу екс-прем’єра я не почув, а лише суцільний «дисциплінарний» тиск на обвинувачену. Я й раніше не плекав ілюзій щодо рівня багатьох наших правознавців (головним чином не теоретиків, а практиків), а тепер тим паче. Кожний день цього процесу зменшує й без того незначну до нього довіру. Ні чітких звинувачень, зрозумілих суспільству, ні вигострених юридичних формулювань, ні реальної змагальності звинувачення й захисту, нічого. Щось дуже провінційне й безпорадне, таке, що помітно віддає заангажованістю. Такі перші враження. Дивитимемося далі. Хоча особисто я абсолютно не можу собі уявити, щоб такий суд міг винести справедливу, неупереджену ухвалу. Не та атмосфера, не та стилістика. Утім, не будемо забігати вперед. Урешті-решт, Бог створив людину (й суддю зокрема) вільною. Як сказано в повчаннях Ісуса, сина Сіраха: «Перед тобою добро й зло. До чого простягнеш руку, те й стане твоїм». А це означає, що будь-який Саул ніколи не позбавлений можливості стати Павлом.
«СОВОК» НА ІНОМАРЦІ
А в студії Савіка Шустера міністр закордонних справ Партії регіонів Костянтин Грищенко більш як годину вправлявся в дипломатичному красномовстві, з якого виходило, що зовнішньополітичне становище України чудове, а буде ще краще. Типовий зразок казенного оптимізму. Потім обговорювали львівські події 22 червня, особливо тамошню соціальну рекламу, плакати, на яких було написано: «Комунізм = Нацизм».
Шустер поставив запитання присутнім у студії референтним групам, молоді та перекладачам з іноземних мов на українську: це соціальна реклама чи політична провокація? Обидві групи визнали це провокацією: серед молоді — 88%, серед перекладачів — 64%. А це свідчить про сумні наслідки відсутності процесів декомунізації в Україні. Не хотілося б, щоб прозріння прийшло до нашої молоді в якому-небудь черговому Гулагу. У нашому суспільстві відчуваються болючі тенденції захищати червоний тоталітаризм, додавати йому рис «благородства», доводити, що він чимось краще за тоталітаризм коричневий і тим самим робити можливим повторення тих чи інших форм більшовизму (звісно, пом’якшених, модерних). От і виходить у нас, що жертви нацизму — це жертви, а жертви комунізму — невідомо що... Нам не вдасться обдурити історію. Поки країна й нація не пройдуть через декомунізацію, десовєтизацію та деколонізацію, ми залишатимемося реліктом «совка» (незалежно від кількості суперсучасних іномарок на наших вулицях). «Хорошого» тоталітаризму немає й бути не може. Погано, що цього не розуміють наші україномовні перекладачі, що іще раз свідчить про те, що не все гаразд і з нашою україномовною інтелігенцією, частині якої притаманна виразна схильність до компромісу зі злом, до відмови від формування власної принципової позиції, безконечне «угодовство», прагнення домовлятися з усіма й з усім. Ці «чудові» якості далися взнаки й під час президентських виборів 2010 року. До речі, у нас окрім горезвісного «противсіхства» є ще й не менш сумне «завсіхство» (другий бік тієї ж медалі). Львів’яни написали на своїх плакатах правду, виголосили очевидну істину, і це багатьох налякало. Правда часто лякає. Але не можна обійти постулат Святого Письма: «Ви пізнаєте істину, і істина зробить вас вільними».
За брежнєвських часів у моєму рідному місті деякі водії тролейбусів дозволяли собі абсолютно безпечну в той період фронду: розвішували в салонах портрети Сталіна. Якось зайшов до такого тролейбуса товариш по службі мого батька, відставний, між іншим, флотський політпрацівник, і, побачивши портрет «вусатого», задушевно запитав пасажирів: «Що, дурні, по таборах скучили?» У нас сьогодні дехто скучив.
В Україні мають чітко й однозначно визначитися щодо комунізму, але багато наших інтелігентів страждають на інтелектуальну боязкість, боязнь сказати, що біле — це біле, а чорне — це чорне, зробити очевидний висновок з очевидних посилок у дусі прекрасного американського «методологічного» прислів’я: «Якщо щось бігає, як качка, якщо щось плаває, як качка, якщо щось літає, як качка, то це щось і є качкою». Цілком спрацьовує й щодо комунізму й нацизму.
Потім зі своїм спічем виступив відомий В.Колесніченко. Він знову таврував ОУН-УПА, а потім українців узагалі. Нардеп розповів, скільки українців проживало у Львові в 30-ті роки XX ст. і скільки тепер, і грізно запитав: куди поділося польське та єврейське населення? Це запитання треба ставити товаришу Сталіну та партайгеносе Гітлеру. Колесніченко, звісно, не знає, тому, напевно, що знати не хоче, що коли Червона армія зайняла (не вживатимемо латинське слово «окуповувати») Західну Україну та Західну Білорусію 1939 р., то першими з цих територій почали масово депортувати поляків і євреїв. А вже потім українців і білорусів.
А в період з 1941 р. до 1944 р. там діяв уже нацистський окупаційний режим з Голокостом і іншими «принадами». А після 1945 р. Сталін і його польські червоні васали здійснили в цьому регіоні обмін населенням: українців — на схід, поляків — на захід.
Колесніченко міг би запитати у своїх польських однодумців, а де тепер українці Лемківщини, Підсяння, Підляшшя, Холмщини й так далі. Нардеп звинувачував українців у погромах, розповідав страшні казки про «звірства» українців і вимагав українського покаяння в «гріхах». Здається, вакансія українського Жириновського заповнена. Вітренко буде невтішна? На закінчення пан Колесніченко велично прорік, що разом з президентом В.Ф. Януковичем він працює на єдність України. Без коментарів.
Але вельми примітно те, що телеглядачі Першого національного телеканалу на запитання «Чи можна зрівнювати комунізм з нацизмом?» 70% голосів відповіли «так». Це обнадіює. Воістину, не все так погано в нашому домі.
ЛЮСТРАЦІЯ: НАВІЩО БИТИСЯ В РОЗЧИНЕНІ ДВЕРІ?
З улюбленою темою люстрації виступив представник ВО «Свобода» Андрій Іллєнко. Щоправда, тут усе дуже непросто. Наприклад, відомо, що списки «ментури» й «стукачів» передавалися до московського центру. А це означає, що сусіди охоче їх нададуть (звісно, в препарованому вигляді) керівникам люстрації в Україні. Де гарантії того, що списки КДБ не є провокаційними? Та й просто халтурними. Адже там теж служили «звичайні радянські люди». А що робили ці люди, коли їм давали нереальний план? Що робили в Узбецькій РСР, коли Москва спускала непосильний план щодо бавовни? Правильно, займалися приписками. Якщо спускають напружений план щодо вербування, то можна вписати в звіт людину, з якою співробітник «органів» п’ять хвилин спілкувався ні про що. А тим паче всіх людей, які за часів СРСР виїжджали в закордонні країни. А можна сьогодні й сфабрикувати документи небажаних осіб. Адже в нас із цим просто. Я не проти люстрації, я навіть за те, щоб це робила «Свобода», але за однієї умови: нехай «Свобода» почне з себе, піддасть люстрації свої лави, з’ясує, скільки в «Свободі» агентів КДБ, ФСБ, СВР, ГРУ, скільки прислужників олігархів, провокаторів і так далі й розповість про це суспільству. Очистившись сама, «Свобода» отримає моральне право очищати Україну. Але я думаю, що треба запитувати людину не про те, що вона робила до 1991 року, а про те, що вона робила після 1991 року. Працювала на нашу країну чи чужу? Допомагала Україні міцніти чи іноземним центрам її руйнувати? Адже після 1991 року кожен житель України дістав можливість розпочати нове життя з чистого аркуша. Та й яка люстрація, навіщо? Ввімкніть телевізор, там п’ята колона не лише не ховається, а наполегливо демонструє свою антиукраїнську діяльність. 20 років незалежності давно показали, хто є хто. Таємне давно стало явним. То навіщо ж ломитися у відчинені двері?
