Фільм №1, природно, задає тон фестивалю. Таку відповідальну місію поклали на картину, що була забороненою ще за радянських часів і тому належним чином не поціновано нині — це німий фільм «Шкурник» Миколи Шпиковського, що знятий 1929 року. Лише тиждень довелося фільмові бути на великому екрані: радянська влада врешті-решт похопилася, що її елегантно пошили в дурні.
Доля стрічки складна, проте зі щасливим кінцем. Оскільки фільм насильно піддали забуттю, то про нього збереглася мізерна кількість відомостей. Зрештою, російський кінокритик Євген Марголіт випадково натрапив на згадку про «Шкурника» в схвальній рецензії «Шпигун» Йосипа Мандельштама: «Чим досконаліша кіномова, чим ближча вона до ніким ще не втіленого мислення майбутнього, яке ми називаємо кінопрозою з її могутнім синтаксисом, — тим більше значення у фільмі має робота оператора. З цієї точки зору робота Шпиковсього, незважаючи на свою реалістичну зовнішність, — досягнення дуже високої проби». Потім єдиний екземпляр кінострічки було знайдено у Держфільмфонді, а 2011-го — відреставровано Національним центром ім. Олександра Довженка (детальніше — в інтерв’ю Івана Козленка «Ретрокіно — це один зі способів вивільнити українську культуру з лещат провінціалізму» від 6 липня 2012 року. — Ред.). Справді це посмішка Фортуни, що збереглися українські інтертитри, — їх зазвичай вирізали на користь російських.
Український глядач кінострічку побачив на «Молодості» вдруге. А вперше тоді, коли фільм був у програмі цьогорічного фестивалю «Німі ночі» в Одесі. Але порівняйте аксесуари: на «Молодості» «Шкурник» «заграв» у поєднанні із симфонічним оркестром (автор музики В’ячеслав Назаров) та англійськими субтитрами. І звісно ж Національна опера з її залою на 1318 чоловік і статус фільму, котрий відкриватиме таку подію, додає граней діамантові.
Назва не залишає сумнівів щодо типового представника тогочасного суспільства. Лексичне значення слова «шкурник» — не що інше, як грошолюб, в градації — користолюб. Стрічка переносить глядача в буремні роки громадянської війни, коли суспільство поділилося на «червоних» та «білих».
Пересічного міщанина піймали на гарячому — тільки-но він зібрався присвоїти залишені без нагляду консерви на бричці, запряженій верблюдом (!) і тимчасово «залягти на дно», аби перечекати війну, як прямо в полі невчасно з’являються червоноармійці. Герой не губиться і, хоч серце давно в п’ятах, девіз «чи пан, чи пропав» не підводить. Це ставлення до життя допомагає йому не раз, коли від опиняється то перед білими, то знову перед червоними. Зрештою, персонажа згубила Гобсекова пристрасть.
Іван Садовський, блискуче зігравши дебютну роль, підступно перевтілився в начебто одіозного персонажа, котрий, утім, викликає симпатію, а не спротив. Він такий беззахисний, милий, безпосередній та зі щирими очима, але макіавеллівськими думками. А головний герой Аполлон Шмигуєв — справжній маестро пристосуванства до обставин, слабкості характеру і невпинної ні перед чим жаги збагачення. Фарисей вищого гатунку. Конформіст із розмахом. Пластун перед владою, і не важливо якою. Вкотре опинившись перед обличчям небезпеки і заплутавшись, хто перед ним знаходиться, герой хвацько викручується: «Я не ворог! Боронь Боже! Я... нейтральний».
Взагалі під час перегляду виникає чимало паралелей. Тут і яскрава ілюстрація кумівства: здавалося б, Шмигуєв вскочив, як муха в окріп, але його рятує родич, який невідомо звідки з’явився. Доволі хрестоматійна ситуація — той, на кого ще вчора гострили зуби за належного протекторату, сьогодні вже при владі. І обмеженість керівників. І абсурдний імператив влади: «Пропонуємо власникам верблюдів надати тварин для «транспортних потреб» революції. У випадку відмови — розстріл». Мимоволі з’являється алюзія до крилатої цитати із відомої комедії: «А не будуть купувати квитки — відключимо газ».
Не можна змовчати про імпозантного персонажа, котрий постійно перетягує на себе увагу глядача, — це верблюд, якого залучено «для вирішення транспортних проблем революції». Тварина, щоразу з’являючись у кадрі, вносить неабияку яскравість. Чого вартий Аполлон Шмигуєв, долаючи простори степу, верхи на верблюді!
Фінальна сцена — верблюд, якого запрягли в ярмо, тягне плуг стернею... Доказ нелогічності радянської влади з її нереальними планами п’ятирічок. Про це, до речі, пише Микола Хвильовий у начебто дитячому оповіданні «Із життєпису попелястої корови»: «Другого дня до попелястої припрягли ще й корову голови колгоспу тов. Барвінка. Ця остання, як з’ясувалося, була менш свідома і довго брикалася».
Це вирок більшовицькій владі як режимові, котрий сягнув апогею абсурду. Фільм, що випередив час за способом втілення ідеї. Особливі оплески — за сміливість втілення задуму. Сьогодні, на жаль, сатиру на владу, як то кажуть, удень з каганцем не відшукаєш...
Окремий смисловий елемент — кадри косовиці, пшениця крупним планом. Причому застосовано новаторський для того часу прийом: камера знаходиться не на штативі, а майже на землі. Таким чином, глядач бачить колосся не згори вниз, а знизу вгору. Символічний, погодьтеся, показ ставлення українців до хліба.
Неймовірно шкода, що стрічку такого рівня безсоромно сховали від українського глядача. 77 хвилин довершеної комедії та стільки ж рафінованої музики, підтексту, розкішних кадрів, оригінальних сцен. І цей без перебільшення кіносмарагд заслуговує гідного місця в скриньці національних коштовностей.
