За останні півроку життя в нашій країні змінилося настільки, що часом видається ніби пройшли десятиліття. Революція Гідності і збройний конфлікт на сході перевернули горизонт цінностей значної частини суспільства. Як відреагували на ці зміни медіа й телебачення зокрема? Попри косметичні реформи системних трансформацій не відбулося. ЗМІ й надалі залишаються інструментом міжкланової боротьби олігархів. І це в той час, коли триває війна справжня — проти підступного і сильного зовнішнього ворога! Не змінилися й персонажі головних ток-шоу країни — журналісти як і раніше дозволяють їм займатися маніпуляціями та популізмом. Ті ж з політиків та експертів, хто усвідомлює увесь цинізм ситуації, все одно погоджуються бути частиною шоу — мабуть, побоюються, що інших шляхів донести свою позицію до загалу немає. Виходить своєрідне замкнене коло, розірвати яке немає кому. Водночас, не зважаючи на заклики громадськості та вимоги регулятивних органів, менеджери найбільших українських телеканалів продовжують ставити в ефір культурну і розважальну медіа-продукцію агресора...
Напередодні свята Дня Незалежності України, яке цього року, здається, вперше набуло справжнього змісту, «День» запитав у фахівці, які стояли біля витоків української журналістики, про те, чи з’явилися, на їхню думку, за ці 23 роки в країні медіа, гідні незалежної держави, чи відповідають вони запитам суспільства, а також про виклики, які постали перед ними сьогодні.
«ЯКЩО ЕКОНОМІКА Й ПОЛІТИКА НЕПРОЗОРІ, МЕДІА НЕ МОЖУТЬ ВІЛЬНО РОЗВИВАТИСЯ»
Микола КНЯЖИЦЬКИЙ, народний депутат України, засновник «Еспресо TV»:
— Яка-не-яка журналістика в Україні є, адже ми дивимося телебачення, читаємо газети. Інша справа, що не існує цивілізованого ринку медіа, оскільки всі вони перебувають під впливом різноманітних олігархічних груп або уряду. Саме тому свобода слова в Україні обмежена, а ЗМІ не можуть справедливо конкурувати між собою, займаючи кожен свою нішу. Без прозорої економіки вільна конкуренція неможлива. Журналісти — це наймані працівники й якось кардинально змінити ситуацію вони не можуть. Звичайно, кожен може спробувати за невеличкі кошти створити власний стартап в Інтернеті і певною мірою вплинути таким чином на загальний стан справ. Але медіа — це галузь економіки. Якщо економіка й політика непрозорі й залежні від влади, а також від інших країн, вільно розвиватися вони не можуть. Коли в Україні була створена система олігархічного розподілу, медіа зайняли в ній свою нішу, але ту функцію, яку вони мали б виконувати в нормальній європейській державі, вони не виконують.
Однозначно відповісти на питання про те, чи навчились наші ЗМІ працювати в умовах війни, сьогодні складно, оскільки підходи дуже різні. На щастя, є й такі, що готують спеціальні випуски для бійців на фронті, як це робив «День», або, ризикуючи життям своїх журналістів, висвітлюють події на передовій. Як і солдатам, можемо їм за це лише подякувати. На мою думку, загалом українська журналістика намагається сьогодні працювати чесно. На жаль, не вистачає відповідальності й громадянської позиції медіа-менеджерам та власниками ЗМІ. Чому продовжують показувати російські серіали? По-перше, має місце корупція при їх закупівлі. Крім того, канали тут нічим не ризикують — це значно простіше, ніж виробляти власний український продукт. До того ж для багатьох власників великих медіа російський продукт, на жаль, ментально набагато ближчий. Такі тенденції домінували впродовж багатьох років. Змінити щось можуть лише прозорість ринку й робота антимонопольного законодавства. Має відбутися нормальна демократична революція всередині країни. Поки що її не було — навіть після Революції Гідності ми продовжуємо жити в олігархічній системі координат. Поки цей внутрішній ворог не подоланий, перемогти зовнішнього буде дуже складно. Крім того, не можна побудувати країну, не знаючи власної історії й не маючи цінностей, які об’єднують суспільство. Усе це — також відповідальність ЗМІ. Людям, які були біля керма держави раніше, вона була потрібна лише для того, щоби продовжувати красти. Ті, хто вийшов на Майдан, знайшли в ній інші сенси, але нинішні керівники, здається, й далі бачать себе частиною тієї державної традиції, що сформувалася ще за часів Кучми...
Журналісти мають працювати нині дуже уважно — щоб необережним повідомленням не допустити паніки серед людей. Вирішити цю проблему можна двома шляхами: або ми запроваджуємо військову цензуру, або ж покладаємося на чуття кожного медійника. Обидва варіанти — можливі. Наприклад, в Ізраїлі на час бойових дій запроваджують певні елементи цензури, але навіть там були випадки, коли про конфлікти всередині підрозділів писали всі місцеві газети. Сьогодні ми маємо об’єднатися довкола ідеї патріотизму, але водночас не можемо приховувати тих недоліків та проблем, що є на фронті. Знайти цей баланс — завдання кожного редактора та журналіста. Патріотизм і професіоналізм тут найперші помічники.
«КАНАЛИ ЗАЛИШАЮТЬСЯ ПІАР-ВІДДІЛАМИ ФІНАНСОВИХ ГРУП»
Юрій МАКАРОВ, журнал «Тиждень»:
— Я не можу сказати, що в Україні за 23 роки з’явилася журналістика, гідна незалежної країни. З’явилися журналісти яких раніше не було, журналісти зовсім іншого класу, іншої культури, світогляду і лише це — вже ознака прогресу й зрушення цивілізаційного масштабу. Загалом як явище українська преса, на жаль, як на мене, зараз перебуває у глухому куті. А щодо телебачення, то там узагалі картина досить сумна, тому що йдеться про великі гроші, великий вплив. І відповідно з невеличкими винятками, зокрема зумовленими суб’єктивним супротивом окремих виконавців, українські телевізійні канали залишаються просто піар-відділами фінансових груп і не більше. Вони не є ані бізнесом, ані ЗМІ, ані інструментом державної пропаганди.
Чому так сталося? На це є суб’єктивні й об’єктивні передумови. Єдиний ефективний інструмент зворотного зв’язку між ЗМІ та споживачем — це ринок. Із медіа-ринком в Україні не склалося — є імітація ринку, монополії й внутрішні домовленості між гравцями. Ті з видавців, хто намагається грати за правилами, так як це відбувається у Польщі або Литві, автоматично програють. Переконаний, тільки-но якийсь з каналів поставлять в умови, коли він не зможе витрачати 350 млн на рік, заробляючи при цьому 200, й коли він, у результаті, ймовірно, закриється, лише тоді журналістам стане легше відстоювати свою позицію. Тим з них, у кого є якісь уявлення про норму, про правду і брехню. Відповідно спекулянтам чи піарникам буде трохи складніше.
Особисто у мене сьогодні часто виникає відчуття, що твоя правда нікому й не потрібна. Йдеться про загальне падіння моральної планки, адже журналістика є невід’ємною частиною суспільства. Коли суспільство загалом усвідомить, що таке чинити добре й чинити погано, можливо, щось зрушиться з місця. Із початком російсько-української війни здалося, що в окремих сегментах ситуація почала налагоджуватися, але системних змін не відбулося — все обмежилося зусиллями окремих людей. Сьогодні не завадило б провести ревізію і проаналізувати, як відбувся перерозподіл власності на медіа-ринку за п’ять хвилин до того як пішла попередня влада. Подивитися, що зараз відбувається з тими активами, які підім’яла під себе «сім’я». На які гроші вони зараз існують і які цінності відстоюють...
Упродовж останніх місяців українські журналісти вчаться працювати в умовах війни. Передусім їм не вистачає комунікації і компетенції. Фронтовий кореспондент — це сума досвіду, знань, контактів і навичок. Те саме стосується і прес-офіцерів відповідних відомств. Водночас усе це якоюсь мірою компенсується ентузіазмом і розумінням того, що «якщо не я, то хто?»
«ПРАВДА — НАЙКРАЩА КОНТРПРОПАГАНДА»
Наталія Лігачова, шеф-редактор «Телекритики»:
— Якісні ЗМІ в Україні є, але їх дуже мало, і їх рівень нижчий, ніж навіть рівень свідомості суспільства на більшій частині території України, як ми в цьому переконалися з початку Майдану. Що вже говорити про решту. Причина криється в слабкості державних і політичних еліт, практично в їх відсутності. В результаті у країні нікому було створити механізми, які б гарантували незалежність ЗМІ від свавілля влади, політиків і власників. Ці механізми відомі: наявність потужного громадського ТБ і конкурентного ринкового середовища, яке б дозволяло виживати на ринку лише тим ЗМІ, які б завоювали довіру аудиторії. Причому аудиторії не лише масової, але й нішової — тієї, яка є провідником суспільних змін. Знову-таки, відомі і функціонують у багатьох країнах інструменти створення такого конкурентного ринкового середовища, а також гарантування державою його підтримки і системи саморегуляції. Але в Україні тільки зараз зароджується, я сподіваюся, прошарок тієї еліти, яка буде здатна впровадити всі механізми й інструменти в життя.
Працювати в умовах війни медійники сьогодні вчаться просто на марші. Не вистачає найперше досвіду і розуміння того, як поєднати журналістику з громадянськістю. Правда, в нинішніх умовах — це найкраща контрпропаганда. Якщо вона поєднується із тверезістю думки та щирістю позиції. На практиці ж потрібно частіше звертатися до компетентних експертів, перш ніж давати яку-небудь інформацію.
Ситуація сьогодні вимагає активнішої позиції самого медіа-середовища. А державі не завадило б нагадати власникам деяких ЗМІ, олігархам, як і за чий рахунок (платників податків!), яких преференцій у різних бізнес-сферах, створювалися їхні бізнес-імперії. І що прийшов час віддавати країні, народові борги. Також потрібно нарешті розкрити схеми фінансування деяких медіа, які викликають сумніви в їх чистоті та законності. Зробити прозорою медіа-власність.
