Зрозуміло, були зацікавлені особи з парламентської більшості, які активно доводили, що провокаційний червонопрапорний закон жодним чином не вплинув на те, що сталося в столиці Галичини. Так, наприклад, депутат із блоку Литвина пан Зарубінський у студії Ганни Безулик на «5 каналі» обґрунтовував більш ніж сумнівне твердження про те, що червоний прапор не є радянською символікою. Що тут скажеш? Коментувати просто нічого. А потім Зарубінський назвав себе істориком і охарактеризував галичан як нащадків тих, хто воював у ваффен-СС. Керуючись логікою колеги академіка В. Литвина, ці ж претензії можна висунути й жителям сусідньої держави, де разом із службою в Червоній армії були ті, хто служив у 29-й і 30-й російських дивізіях ваффен-СС і російському кавалерійському корпусі СС. Але на цю тему галичанофоби вважають за краще не поширюватися. Тим часом, для багатьох колишніх царських і білих генералів і офіцерів служба в цих та інших пронімецьких формуваннях була продовженням громадянської війни з більшовиками. Діючи в стилі пана Зарубінського, майже всю російську еміграцію і всіх прибічники «білої ідеї» в нинішній РФ треба назвати спадкоємцями військовослужбовців ваффен-СС і так званих хі-ві, корпусу добровільних іноземних помічників вермахту. Зарубінському потрібно було, як мені здається, відвернути увагу від власної і ролі свого депутатського блоку в підготовці одіозного закону великомасштабної провокації, через прийняття якого це завдало колосальної шкоди всій країні. А галичани служили і в дивізії «Галичина», і в УПА (більшість), і в озброєному підпіллі ОУН, і в формуваннях Бульби-Боровця, і в польських формуваннях на території СРСР, і в Червоній армії, а вихідці з Галичини — в арміях США, Британії, Канади й інших членів антигітлерівської коаліції. Олег Зарубінський — один із найграмотніших і найерудованіших депутатів ВР. Чого ж тоді від інших чекати?
Не можна ж, насправді, опускатися до рівня партії «Родина» і «Русского единства», з їхніми хворобливими фантазіями про «галицаїв». До речі, після перейменування російської міліції в поліцію подібні вишукування антигалицької, а значить — антиукраїнської дотепності звучатимуть вельми двозначно.
ЯК ІЗ «ПОРОСЯТИ» ВИРОСЛА ВЕЛИЧЕЗНА «СВИНЯ»...
Звичайно ж, усі громи й блискавки кидалися виключно у ВО «Свобода», дій антиукраїнських екстремістів союзники Партії регіонів воліли не помічати (тим самим заохочуючи їх на подальші «подвиги»). Дивна річ, у країні відкрито й демонстративно діють організації, які публічно не визнають її незалежності й державного суверенітету. І владу це абсолютно не тривожить. Навпаки, їх всіляко популяризують, захищають і відводять від відповідальності. Адже було рішення місцевого суду у Львові про заборону проведення масових акцій. Влада й проросійські провокатори на вирок ім’ям України наплювали й влаштували червонопрапорний шабаш. Влада стала на сторону тих, хто цинічно проігнорував судові рішення. Поза всякими сумнівами, всю провину за те, що сталося, за старою і недоброю традицією звалять на українців, на львів’ян. А Маркову та Аксенову (партія «Родина» й «Русское единство») в кращому випадку пригрозять пальчиком. Не можна ображати провокаторів, Кремль обуриться.
Соціолог Є. Копатько засуджував львів’ян і захищав ветеранів, яким нібито саме «Свобода» заважала покласти квіти до пам’ятників. Але блокування підходів, як це видно на телекартинці, було організоване все ж таки міліцією. А ототожнення Європою нацизму й сталінізму, фашизму й комунізму соціолог оголосив (цілком у дусі Держдуми РФ) «найбільшою помилкою». Мабуть, у нього, на відміну від європейців, комунізм викликає позитивні емоції. Це ті емоції, які насильницьким шляхом намагаються сьогодні нав’язати нам усім, у тому числі й законом про червоний прапор. Якщо пан Копатько жадає реабілітації сталінізму, то його можна порадувати: така реабілітація іде в нас прискореними темпами, абсолютно закриваючи Україні дорогу в європейське співтовариство.
ДЕ НАШІ МОРАЛЬНІ АВТОРИТЕТИ?
Що ж стосується ветеранів, то за цих 20 років можна було переконатися в тому, що владі на них глибоко наплювати. Всі гасла й слізні голосіння — суцільне й звичне лицемірство. Людей похилого віку використовують як політичне гарматне м’ясо, постійно підставляючи й обробляючи за їхньою спиною свої темні справи. За ветеранів ховаються політики всіх мастей, кидаючи цю людську масу на всілякі барикади, виправдовуючи свої дії турботою про них. Підступно, цинічно, але в нас так заведено. Нарікав пан Є. Копатько й на відсутність у країні моральних авторитетів. Не погоджуся, вони є, але ми їх не бачимо й не чуємо «завдяки» антинаціональному інформаційному простору, який замість моральних авторитетів легітимізує маргіналів. Будь-якого такого авторитета обкидають брудом за п’ять хвилин. Та й не запрошують їх у ефір, там інші герої потрібні. Знову аналізуючи львівські події, доходжу висновку, що «Свобода» була приречена політично, в неї не було іншого виходу. Адже антиукраїнські сили подавали свій візит до Галичини як перемогу над галичанами, як торжество українофобії, як прилюдне приниження Львова. Якби «Свобода» сховалася і не реагувала, вона повинна була б зійти з політичної арени, а антидержавні структури після «перемоги» над Галичиною вирішили б, що Україну можна брати голіруч. Що ж до криків комуністів про заборону ВО «Свобода» (їх підтримав М. Я. Азаров), то, наскільки мені відомо, це не ВО «Свобода» організувала Голодомор, ГУЛАГ, ЧК-ГПУ-НКВС і не вона знищила мільйони українців. Заборона «Свободи» стане першим кроком до заборони цілої низки інших партій і організацій. Якщо влада таким чином хоче зробити «Свободу» героїчною організацією, то їй це вдасться. Якщо Партія регіонів розправиться з цією структурою, не чіпаючи в той же час КПУ і проросійських екстремістів, вона більш ніж відверто заявить про свої ідеологічні симпатії. Вельми показовою була реакція російсько-ізраїльського телеканалу RTVI. Продемонструвавши картинку зі Львова й повторивши деякі штампи центральних каналів РФ, RTVI повідомив глядачам, що з Одеси й Криму до Львова прибули організації, що заперечують державну незалежність України. А я б додав: і що перебувають під заступництвом нинішньої «регіональної» влади.
Юрист із ПР В. Олійник повчально відзначив, що радянська символіка в Україні не заборонена, тому зривати її не можна. Але в нас і символіка УПА не заборонена, проте, її рвуть, топчуть і спалюють. І ніхто не обурюється, що таким чином ображають мільйони людей. Зате червоного прапора тоталітарного СРСР — не чіпай, пам’ятника Сталіну (визнаного українським судом злочинцем) — не чіпай. То в якій же державі ми живемо?
У Савіка Шустера було проведено голосування в студії, в якому брали участь діти, що народилися в незалежній Україні, і люди, що стали вже в ній батьками. Запитання було таким: «Чи зможуть захід і схід України порозумітися?» 80% дітей і 88% батьків відповіли ствердно. Потім у кінці передачі переголосували і, не дивлячись на всі «витівки» політиків, оптимістів соборності стало ще більше: дітей — 88%, батьків — 96%. Шустер резюмував це так: «Панове політики! Що б ви не робили, народ розумніший і не звертає уваги на вас». Дійсно, нині вся надія лише на здоровий глузд українського народу.
КОЛИ РОЗКРИЮТЬСЯ АРХІВИ...
Один із проросійських діячів, такий собі Свистунов, почав звинувачувати українців у співпраці з нацистами і в масових вбивствах у Львові в 1941 році. Цьому панові, що назвав себе істориком, не завадило б вивчити проблему. Ось, наприклад, що пише російський історик Марк Солонін: «Страшний сморід трупів, що розкладаються на 30-градусній спеці, висів над Львовом. У районі в’язниці працювати без протигазів було й зовсім неможливо. Відомство Геббельса випустило пізніше цілу книгу листів німецьких солдатів, в яких вони розповідали про прибитих цвяхами до стін знівечених, четвертованих тілах, виявлених усередині Львівської в’язниці. Потім радянська пропаганда п’ять десятиліть поспіль люто заперечувала сам факт масового вбивства ув’язнених...» І все це було освячено червоним прапором Союзу РСР. Отже, у львів’ян були деякі підстави обуритися. А фактів, подібних до тих, про які згадав Марк Солонін, тисячі й тисячі. Їх ставатиме більше з часом, коли розкриються архіви Росії, Білорусі, Казахстану тощо.
Потім, правда, пан Свистунов визнав, що після вступу німецьких військ до Львова масові вбивства здійснювали не бандерівці, а фольксдойчі й інші особи. Свистунов був вимушений поправити себе, оскільки навіть Ганна Герман засумнівалася в його об’єктивності. Пані Герман із властивим їй пафосом читала мораль українським державникам, замість того, щоб прочитати її проросійським екстремістам.
Наївна депутат Ірина Геращенко вдарилася в самобичування, мовляв, ми даємо привід Кремлю нас критикувати. Ющенківці взагалі вражаюче наївні. То хіба Кремлю для нападок на Україну потрібні якісь приводи? У разі потреби він їх створить. Спало ж на думку Д. Медведєву під час чергових вправ у інтернеті написати, що зміцнення «фашистських» організацій у Естонії, Грузії і Україні свідчить про «незрілість їхнього політичного устрою». І це при тому, що в Україні вбивства на грунті расової або національної ненависті трапляються вкрай рідко, а в Росії їх рахунок іде на сотні й тисячі. Та й таких багатотисячних нацистських натовпів, як в Москві на Манежній площі, недалеко від Кремля, у нас ще ніколи не зчинялося. Про що ж це свідчить? Чи не про «перезрілість» «тандемократичного» політичного устрою Російської Федерації?
А ЯК ЩОДО ПРАВА НА ПРАПОР УПА?
Вождь партії «Родина» І. Марков, комфортно розташувавшись у студії Шустера, ніс ахінею про «нацизм» у Львові. І знову закликав до федералізації. А це в наших реальних умовах — перший крок до розпаду країни. Що ж, тепер, завдяки Партії регіонів в Україні настав час маркових... У тон Маркову виявляв активність і комуніст О. Голуб, що теж лаяв фашизм. Їм, комуністам, слід було виступати з цією лайкою в 1939 році, коли вони ніжно дружили з Гітлером. О. Голуб (втім, і останні його повідомлення були в тому ж дусі) зробив історичне «відкриття», розповівши, що вони проводили якусь свою партійну акцію на «батьківщині Степана Бандери — в місті Стрий». Взагалі ж, усі джерела в цій якості вказують Старий Угринів Станіславської, а нині Івано-Франківської області. Але в політичній істериці тов. Голуба прозвучала й цікава інформація про те, що нібито це Партія регіонів виростила ВО «Свободу», щоб у Західній Україні боротися проти Юлії Тимошенко. Олександр Єфремов із ПР рішуче заперечував повідомлення Голуба. Крім людей у студії, в голосуванні з питання про досяжність взаєморозуміння між сходом і заходом України брали участь і телеглядачі Першого Національного. Там ситуація виявилася сумною. Лише 27% вірять у взаєморозуміння, а 73% заперечують таку можливість. Якщо це не псевдоголосування на зразок атракціону «Великі українці», то йдеться про результати діяльності Партії регіонів. Адже навіть при Ющенкові, при всіх справедливих звинуваченнях на його адресу такого розколу не було, він не був таким глибоким. І 9 Травня раніше у Львові проходило цілком спокійно. Складається враження, що жодної позитивної еволюції цієї влади (як розраховували інтелектуали — «противсіхи») не станеться. Буде лише гірше.
До цієї ж львівської теми звернувся і Євгеній Кисельов у «Великій політиці». З позицій звинувачувального ухилу відносно українців виступив політолог М. Погребинський, що виголосив викривальний спіч на адресу галичан. Він, між іншим, не вважав за необхідне виконання судового рішення про заборону масових акцій у Львові. У найдраматичніших тонах Погребинський розповідав про «змову» львівської Ратуші проти «ветеранів». В. Фесенко теж звинувачував у всьому галичан, не засуджуючи «Родину» й «Русское единство». Не інакше як там суцільні ангели в плоті... Андрій Окара з’єхидничав з приводу позиції Володимира Фесенка, мовляв, для нього «Свобода» — маргінали, а «Родина» — «збори філософів». Фесенко енергійно захищав право на червоний прапор у Львові, а як щодо права на прапор УПА в Криму, чи буде Фесенко настільки ж енергійно захищати й це право?
НІМЕЦЬКА ФЕМІДА ПОВІРИЛА КДБ
Торкнувся Кисельов і процесу, що закінчився у ФРН над Іваном Дем’янюком, якого німецька Феміда визнала винним у злочинах 66-річної давнини за вельми сумнівних обставинах. Зразком правосуддя визнати цей процес украй складно. Жоден свідок не зміг його впізнати. Кілька років тому Вищий суд справедливості Ізраїлю — БАГАЦ — звільнив Дем’янюка через брак переконливих доказів його провини. Але сміливе німецьке правосуддя ухвалило звинувачувальний вирок, базуючись на вельми хистких «доказах», зокрема, на посвідченні, виданому адміністрацією нацистського концтабору на ймення Івана Дем’янюка. Іванових на теренах колишнього СРСР налічувалося багато мільйонів, а Дем’янюків в Україні — десятки тисяч. А що, якщо замість того Івана Дем’янюка, який справді заслуговує на суворе покарання, засудили іншого Івана Дем’янюка, тезку й однофамільця? Погано, якщо злочинець уникає справедливого покарання, та ще гірше, якщо карають невинного.
Німецький суд не звертає уваги на заяву Федерального бюро розслідувань (ФБР) зі США про те, що посвідчення охоронця концтабору на ім’я Дем’янюка — фальшивка, виготовлена в КДБ. Німецька Феміда вважала за краще повірити КДБ. На що тільки не підеш заради забезпечення енергетичної безпеки ФРН. Але вразив Є. Кисельов, який резюмував повідомлення про завершення судового процесу таким чином: «Дем’янюку не вдалося переконливо довести свою невинність». Приїхали. Невже московський метр не знає азбучних істин юриспруденції і не підозрює про презумпцію невинності? Обвинувачений не зобов’язаний доводити свою невинність і вважається невинним доти, поки у встановленому законом порядку не буде доведена його вина, тягар доведення лежить на стороні, що звинувачує. Фраза Є. Кисельова означає, що проти Івана Дем’янюка була застосована презумпція винності, а це вже прерогатива інквізиційного правосуддя...
