У статті Ігоря Лосєва «Чому журналістика неможлива без довічної самоосвіти?» («День», №№ 189-190 від 19-20 жовтня 2012 року) йшлося про високий рівень безграмотності молодих (але вже амбітних) чи навіть досвідчених мас-медійників. Випадковий недільний перегляд, коли перемикаєш з телеканалу на канал, дав привід продовжити цю тему стосовно вже не журналістів, а тих, хто вважає себе інтелектуальною елітою нації (кажуть, ніби української).
Між другою і третьою годинами дня 21 жовтня на Першому Національному натрапив на заключні хвилини чергової розмови Яна Табачника з черговим гостем — Олесем Бузиною. Впіввуха слухаю звичайні балачки про все і ні про що великих «любителів» і «цінителів» української культури. Раптом щось ріже слух. Ще раз. Відомий акордеоніст вирішив трохи пофілософствувати. Мовляв, «прав был Фрейд», коли говорив про синдром Езопа. Молоде українське покоління фатально не визнає здобутки попередників, готове ледь не вести з ними війну на знищення. Взагалі-то — «Эзопов синдром». Насправді музикант-інтерв’юер, мабуть, колись чув про Едіпів комплекс і мав саме його на увазі. Але, м’яко кажучи, сплутав. Однак, його не виправив ще один великий «знавець» Фройда — співрозмовник, вкотре пропустивши повз вислів «синдром Езопа».
А тим часом величава ахінея продовжувала литися з екрану. Чого, мовляв, заглядати в рот усьому чужому, каже акордеоніст. Натомість ми ж не знаємо власних здобутків. А той самий Фройд — ледь не наш співвітчизник, він же мешкав у Львові. Мешканцем Львова насправді був Леопольд фон Захер-Мазох — «батько» поняття «мазохізм» (подумаєш, яка різниця — Фройд чи Мазох). Ви думаєте, хоч би тут його виправив визначний співрозмовник — «літературознавець», «історик», «культуролог», шоумен, «журналіст»? Навпаки, він підтримав, як кажуть поляки, «бленди» візаві, заявивши: «Да кто только во Львове не жил. Даже я там жил несколько дней».
Зразу згадалася коротка сценка з олєйниковсько-стояновського «Городка»: «Это я сказал фигурально, использовал Эзопов язык». «Не понял». «Ну, когда говорят аллегорически, в переносном смысле, то употребляют выражение «язык Эзопа». «Странно: всю жизнь думал, что язык Эзопа — две вещи несовместных».
І ні в одного, ні в другого учасника розмови на загальнодержавному каналі з багатомільйонною аудиторією не виникло навіть тіні сумніву: а чи все сказане відповідає дійсності, чи не ляпнули здуру щось не те? А ще, мабуть, чималий творчий колектив режисерів, редакторів, монтувальників та інших співробітників готував передачу до ефіру. Ніхто з них, а також із працівників Першого Національного теж не звернули увагу на «інтелектуальні» нісенітниці. А може, побоялися звернути увагу? Ляпсуси можна було б списати на прямий ефір, але ж передача йшла у запису. Простіше простого було вирізати їх, замінивши іншими фрагментами діалогу (гадаю, не все сказане й записане потрапило в остаточний варіант програми).
Для чого пишу про це? Не тільки, щоб підтвердити правильність міркувань Ігоря Лосєва, адже він уже сформулював проблему, окреслив на конкретних прикладах її глобальний характер. Ідеться про інше: можливо, і все решта, що так безапеляційно виголошують «україножери» про недолугість, вторинність нашої культури, є все тією ж безграмотною мішаниною правди, напівправди й неправди або перекручуванням чужих тез, інтелектуальним плагіатом. Це красиво й нібито переконливо виглядає — пошоуменити поміж дітьми: погляньте, який я розумний. Особливо, коли перед очима є папірець із готовою відповіддю. Показати знання, рівень інтелекту в непередбачуваних ситуаціях значно важче. Ще важче, але конче необхідно зізнаватися чесно про власну некомпетентність у певних питаннях: адже все знати і всім цікавитися не може ніхто. Від такого чесного зізнання аж ніяк не будеш виглядати дурнем. Навпаки, повага до людини зросте, а заразом і довіра до її суджень щодо питань, у яких вона дійсно є професіоналом.
Не знаю, наскільки сумісні «язык Эзопа», але впевнений, що «синдром Эзопа — две вещи несовместных».