— Кого з наших високих посадових осіб (або структур)
ви б могли назвати другом преси без лапок? А кого — в лапках?
Андрій ШЕВЧЕНКО, «Новий канал»:
— Не бачу особливої потреби шукати друзів для преси. Є
волаюча необхідність у іншому: в рівних робочих стосунках між мас-медіа
та можновладцями. Серед українських політиків (особливо — молодшого покоління)
знаю достатньо людей, які дуже професійно й чесно працюють із журналістами,
а натомість одержують увагу та повагу. На жаль, ці політики замало важать
в інформаційно чутливих сферах, аби зробити такі стосунки нормальною практикою
для цієї країни.
Іванна КОБЕРНИК, «Вікна», СТБ:
— Із пресою не обов'язково дружити, з нею треба співпрацювати,
кожен повинен добросовісно виконувати свої службові обов'язки. Можу відзначити
професійну доброзичливу роботу прес- служби Конституційного суду і Фонду
держмайна. Щодо конкретних осіб, то справдилася прикмета: «Що маємо — не
бережемо, загубивши — плачемо». Дуже змінилась у своєму ставленні до преси
більшість народних депутатів після відключення радіо- і телетрансляції.
Не завжди зрозуміла позиція прес-служби Президента України:
під час спілкування Президента з пресою часом видно, що він хоче відповідати
на наступні запитання, але представник прес-служби обриває розмову. І Президент
інколи закінчує відповідати вже йдучи, через плече. Камера все це фіксує,
і Президент виглядає не дуже привабливо.
Олексій МУСТАФІН, заступник шеф-редактора інформаційно-
аналітичної служби телеканала «Інтер»:
— За великим рахунком стосунки між пресою і владою й не
мають описуватися категоріями «дружби» чи «любові». Інакше преса перестає
бути пресою. Але, з мого погляду, проблема полягає ще й у тому, що в Україні
більшість політиків не позбулася радянської звички бачити в ЗМІ виключно
інструмент для досягнення своїх цілей. Таке ставлення до преси характерне
і для влади, і для опозиції. Навіть ті, хто сьогодні говорить про «відкриту
політику», відмовляють мас-медіа в праві мати іншу точку зору.
А що стосується «прирученої» преси, яка є й у нинішньої
влади, і в кожного опозиційного кандидата на посаду президента, то досить
подивитися на ставлення Олександра Мороза, Павла Лазаренка, Олександра
Ткаченка або Євгена Марчука до «своїх» засобів масової інформації, щоб
зрозуміти, що чекає Україну в разі їхнього приходу до влади. Спектр вибору
дуже вузький — від жорсткого авторитаризму до «м'якого» тоталітаризму при
обов'язковому придушенні інакомислення. Хотів би помилитися, але поки що
я песиміст.
( Від редакції: Уже сам факт того, що ми публікуємо
думку Олексія, говорить про те, що «узагальнюючий» песимізм його зайвий.
Та постійним читачам «Дня» й не звикати читати на наших сторінках абсолютно
різні погляди представників абсолютно різних політичних сил. Що не заважає
газеті, зрозуміло, мати і власну позицію, і активно її висловлювати. Як
нам здається, це і є плюралізм, що мало поєднується з «тоталітаризмом»
і «авторитаризмом»).
Едуард ЛОЗОВИЙ, «1+1»:
— У преси не може, не повинно бути ніяких друзів. Її інтереси
дуже відрізняються від спрямувань тих, хто хотів би з пресою товаришувати
«за щось» або «проти когось» (останнє — частіше). Ну як можна товаришувати
з президентом, главою кабінету або шефом спецслужби? Вони не повинні керуватися
в своїй діяльності нічим іншим, ніж державними інтересами. А журналіст
чи редактор — інтересами суспільства або навіть інтересами окремої особи.
Крім того, і в тих, і в інших існують корпоративні інтереси. З другого
боку, набиватися в друзі глядачам і читачам наївно (коротка кар'єра здібного
редактора і «друга народу» Марата тому є доказом). Але все сказане вище
справедливе лише там, де практикується дотримання свободи слова. В іншому
випадку дружба преси з владою, звичайно ж, можлива. І яка дружба! До сліз,
до клубка в горлі. Привид «кращого друга радянських колгоспників, спортсменів,
артистів, журналістів» etc... etc... лагідно мружиться і усміхається у
вуса, що пожовтіли від тютюну... Бр-р-р!
Друзі преси в лапках (із цього місця — просто «друзі преси»)
— це всі, хто небайдужий до нашого брата. Що поробляємо, що пописуємо,
чому «порушуємо форму одягу» та інші «розпорядки дня»? Така непрошена опіка,
природно, обтяжує, але й додає гостроти почуттям. Спроби правдами і неправдами
перетворити «брудного писаку» в придворного «конструктивного» рапсода дозволяють
«писаці» відчути себе до певної міри переслідуваним героєм.
