Зміни, що систематично відбуваються в ефірі «Сніданку з
«1+1», примушують спостерігати за ним із незмінним апетитом. Розлучивши
традиційну пару ведучих, які нині чергують в ефірі за вахтовим методом,
«Сніданок» залишився так само багатолюдним. Про те, що саме і яким чином
відбувається в прямому ефірі програми, ми попросили розповісти Анну Безулик,
із голосом та усмішкою якої прокидається багато хто з нас.
— Тепер ви у своїх випусках «Сніданку» — єдина ведуча.
Чи стало для вас складнішим ведення програми?
— Питання складності тут не принципове. Просто трохи змінилася
програма.
— Яким чином?
— За моїм відчуттям, програма стала відкритішою. У мене
є два приводи це стверджувати. По-перше, люди, котрі телефонують до студії,
мають реальну можливість говорити в живому ефірі те, що вони думають. По-друге,
ті, хто в рамках акції «Ще плюс один» з’явилися в студії. Більшість із
них — діти. Вони показують свої таланти з істинним азартом, на противагу
дорослим. Ми справді готові показати кого завгодно, без якогось конкурсу,
відбору. Стало більше сміху, легких розмов, музики. У нас з’явилося більше
можливостей запрошувати різних гостей.
— Як вам вдається налагоджувати контакти з такими різними
людьми?
— Є тільки одне золоте правило в спілкуванні журналіста
з інтерв’юером — реальний інтерес до людини. Це так само, як робити компліменти.
Їх не можна говорити просто так, обов’язково пролізе нещирість. Якщо з
людиною, яку я запрошую в програму, інтерв’ю провалюється — винна тільки
я. Співбесідник миттю відчуває фальш.
— На які запитання люди відповідають найохочіше?
— Найкраще запитання — те, що його називають дитячим. Адже
діти ніколи не хизуються у своїх запитаннях, вони справді хочуть почути
відповіді. Тому найкраще журналістське запитання те, яке спонукає до конкретної
відповіді.
— Чи є у вас як у ведучої який-небудь критерій успіху?
— Я відчуваю успіх, коли ті, що телефонують у студію, звертаються
до мене як до своєї, як до родички. Називають «Аня, Ганнуся». Єдине, про
що я згадую як про своє досягнення — таке звертання глядачів. Це те, до
чого ми прагнули дуже довго.
— Прямий ефір непередбачуваний. Чи трапляються якісь смішні
несподіванки?
— «Найкрутіше колінце», яке я насилу подолала — і це смішно,
тому що професії зовсім не стосується, — коли я позаминулого тижня, намагалася
провернути лототрон. Це величезний барабан, у якому лежить 11 з половиною
тисяч листів, і коли я дуже бадьоренько за нього взялася, я зрозуміла,
що не зможу його прокрутити просто фізично. Ми ж чесно цю лотерею робимо.
Дуже злякалася, що він залишиться у зафіксованому стані і люди нам не повірять.
Я кректала, докладала неймовірних зусиль, навіть оператори були готові
в прямому ефірі кинути камери і допомогти мені його прокрутити. Але все
обійшлося. Усе це моя робота, і не можна сказати, щоб це було постійно
смішним. Коли я жартую, виплутуючись із якоїсь ситуації, мені не завжди
смішно. Це насправді також частина техніки. Тільки іронія, особливо самоіронія,
дозволяє реально оцінити власні досягнення й переживати невдачі, адекватно
ставитися до світу й до себе в цьому світі. Інакше скотишся до манії величі
або самогубства. Не підсміюючись над собою, жити не можна.
— У зв’язку з весною ви напевно щось новеньке запропонуєте?
— Наступного тижня починаємо новий конкурс, сподіваємося
відтепер щомісяця розігрувати гарний великий приз.
