День міжнародної солідарності трудящих українці відзначили традиційно — здебільшого на природі, з першотравневими тостами під шашличок (що підтвердили новостiйники ICTV). А ось міжнародна громадськість — трудящі з країн — новоспечених членів ЄС, — раділи інакше. У них привід був інший. І так хотілося нашим робітникам та іншим бути з ними солідарними, але ні нам не вдалося (прикро все-таки, що нас не кличуть), ні вони про нас особливо не журилися. А один євросоюзівський лідер (тимчасовий) узагалі вирішив, що має право ухвалити Україні історичний вирок — що, мовляв, ніколи та нізащо нам до європейської «пісочниці» не потрапити. За всієї поодинокості висловленої думки, заява високопоставленого «європейця» зачепила за живе. Милості не хочеться, в тому числі й від Європи. Але поживемо — побачимо, а ось що стосується міжнародної солідарності трудящих, то в чому вона сьогодні? У якій країні трудящим подобається, коли до них приїжджають трудящі з інших країн, які готові робити те саме, що й місцеві, і навіть краще, і за меншу плату? Багато наших співвітчизників на собі відчули привабливість трудової конкуренції на чужій території. І все ж таки кожен третій українець (згідно з одним із досліджень) готовий залишити вітчизну в пошуках щастя в іншій країні. Чому третя частина працездатного населення цього хоче, і що чекає на шукачів, які здійснили свій намір, говорили в «Я так думаю» на «1+1».
А загалом, виїжджають туди, де краще, не тільки звідси. Люди взагалі переміщаються світом, але якщо третина населення не бачить свого майбутнього на батьківщині та заявляє про бажання залишити країну, то це вже не можна назвати природною еміграцією. Сумно, що виїжджають найактивніші та не найдурніші. Вони вважають, що тут їм не вижити, і багато хто справді влаштовується на новій землі цілком успішно. Але основна частина їде не назавжди, а щоб прогодувати себе та сім’ї, котрі залишилися на батьківщині. Наші працелюбні, витривалі та ощадливі співгромадяни на зароблене «там» будують тут оселі, дають дітям освіту, починають свою маленьку справу. З іншого боку, вони ввозять сюди не тільки свої трудові, а й придбаний на чужині досвід, що не менш цінно. Проте якщо врахувати, що більшість заробітчан — жінки (тільки в Італії з мільйона працюючих українців 87% — жінки), врахувати зростаючих без матерів дітей, що стало загрозливо масовим явищем, то ще невідомо, чи переважать усі наявні плюси цей величезний мінус. І навряд чи варто розраховувати, що «чим більше поїде, тим більше повернеться, але це повернуться люди, які знатимуть, чого вимагати від влади». Ось цьому наші трудові емігранти, здебільшого нелегальні, навряд чи в Європі навчаться. Навпаки, роки безправ’я, якими часто є час заробітків, швидше за все, привчають наших співгромадян жити тихо та не висовуватися. Одна лише рекомендація, яку дав емігрант-теоретик і практик, що «людина, яка наважилася на еміграцію, повинна приготуватися до приниження», дуже красномовна. Яким буде наше суспільство, коли, повернувшись iз далеких мандрів, у нього віллються мільйони громадян, якi звикли до приниження? Чи всі, і як швидко зможуть вони звільнитися від цього побічного ефекту такої боротьби за своє майбутнє та пристосуватися до новоздобутої «повноправності»?
Зовсім з іншою метою прагне до далеких країн Теодор Рєзвой — герой чергової програми циклу «Нові українці» (СТБ). Його з дитинства вабило море, потім він зайнявся океанським веслуванням і підкорив Атлантику — перетнув її на весловому човні «Одеса». Він майже два місяці провів у океані, який, на його думку, розкриває людину, виявляючи в ній найприхованіші якості.
Про приховані та явні процеси в Україні, про відносини бізнесу, держави та суспільства і про те, чи змінюватимуться ці відносини в зв’язку з майбутніми президентськими виборами, розмірковували в студії «Докладно з Дмитром Кисельовим» (ICTV) Дмитро Табачник i Олександр Пасхавер. На думку відомого економіста, «чим більше передбачувана держава, тим вищий рівень добробуту її громадян та країни загалом», і навпаки. Насамперед від передбачуваності залежить і формування в нас середнього класу. А ось великий бізнес, на думку Дмитра Табачника, найменше побоюється політичних потрясінь. Віце-прем’єр вважає, що диверсифікація бізнесу — гарантія його незалежності від політичних коливань, що дозволяє бути «над сутичкою». Цікаво, що примушує вельми обізнаного про відносини навколо бізнесу в нашій країні Табачника так публічно помилятися? Загалом, дискусія вдалася з усіх сторін цінною, а результат опитування телеглядачів просто вражаючим — переважна більшість тих, хто зателефонував до студії, з перевагою майже вдвічі проголосували за демократію, а не за особистий добробут...
І вже ближче до 9 Травня український телепростір почав заповнюватися відповідними фільмами та програмами. УТ-2 розпочало повторний показ документальної стрічки Юрія Іванова «Київ: місто-герой, місто- великомученик». Запропоноване історичне дослідження — про Київ різних історичних епох і різних вождів, про руйнацію та відродження, про особисті трагедії та трагедію нації. У ньому широко використані численні мемуари знаменитих киян і спогади нікому не відомих жителів столиці, а події представлені не тільки авторським текстом, а й «очима очевидців», їхніми особистими переживаннями.
А боям за Сталінград присвячений показаний «Інтером» цикл «Непереможені». Він також грунтується на спогадах ветеранів (з обох сторін) та мирного населення, яке пережило весь цей жах. Жити й пам’ятати — наша можливість і навіть обов’язок. Пам’ятати все, незалежно від тимчасових установок і нав’язаних трактувань. Нам би ще навчитися не воювати навколо спогадів, зберігати кожен із них як непорушну цінність, передавати з покоління в покоління. Нехай кожен бажаючий і нині, і потім цей трагічний період нашої історії оцінить самостійно і за можливістю неупереджено.
