Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Сонячні відблиски на воді

24 жовтня, 2003 - 00:00

«Об’ївшись» сурогатної продукції, душа телеглядача знудьгувалася за чимось справжнім. Першими вловили цей настрій у суспільстві творці рекламних кліпів. Скориставшись ноу-хау зворушливої соціальної реклами російського телебачення, вони вирішили використати щирі емоції для проштовхування своєї продукції. Під зворушливу музику в кадрі колосяться пшеничні поля, але за декілька секунд виявляємо, що в принадній обгортці краси природи пропонується... реклама горілки. Майстерно знятий інший ролик: «Я їду додому». Широка усмішка свого в дошку шофера, патріотизм у кожному слові пісні й... знову обман. Свою реакцію ми маємо екстраполювати на шоколадні цукерки.

Тому поява просто віршів несподівано приємна. Старалися їх читати з пафосом на «Інтері». Але, очевидно, щирість — талант не нашого часу. Навіть у маленьких дівчаток, які декламують Маршака, немає беззавітної відвертості погляду. І, замість маленького художнього шедевру, «Інтер» породив лубок картинки для розфарбування. Веселий, але такий, що не бере за душу.

Вірші добрі самі собою. Їм тільки не треба заважати. Так, усім сподобалися вірші, розклеєні минулої весни в метро. Вони були відомими і рідкісними, переважно несучасними й майже завжди несподіваними. Відвиклі від таких текстів пасажири, як зачаровані, завмирали біля рядків некорисної інформації про розпродаж чи нові бренди. Все здається вульгарним і суєтним, якщо далекий романтик заримував близьке душевне переживання.

Ближче за все до цього відчуття проект «Наше» на УТ 1.Там зрозуміли, що коли важко знайти спосіб розповісти про прості речі, варто пошукати в «бабусиній скрині». Й хоча не відразу, але знайшли, як використати золотий фонд української естради. Неквапливий плин старих пісень оповідає про вічні цінності. Перемонтовано лише відеоряд. І зупиняєшся на бігу, бачачи відблиски на воді, щасливі обличчя любих «соколят». «О, як же їх не хочу відпускати у простори юнацької мети...», — співає серце батька про сокровенне. Проблеми кваплять далі, але десь усередині залишається острівець душевного тепла, мерехтливий сонячними відблисками на воді.

Катерина ДЯДЮН, «День»
Газета: 
Рубрика: