2002 року, коли Віктор Янукович уперше пересів у крісло прем’єр-міністра України, дончани Олена та Ярослав Колгушеви, Олена Банкова, Дмитро Аверін і Сергій Гармаш дійшли спільної думки: треба створити інтернет-ресурс, щоб співвітчизники побачили, про яке донецьке «економічне диво» говорить колишній керівник області. Так народився сайт «ОстроВ». Перший похід Януковича у президенти підвищив відвідуваність юного інтернет-ресурсу в рази.
Коли Янукович удруге очолив Кабмін, відбулися чергові парламентські вибори. Всі «донецькі», які роблять велику політику, перебралися до Києва. Слідом за головними ньюсмейкерами переїхали до столиці України й журналісти. Сергій Гармаш, головний редактор «ОстроВа», нині за місцем проживання вже теж більше киянин, аніж дончанин.
Частина його колективу продовжує працювати на Донбасі. Сайт має чітку регіональну ідентифікацію: вихідці та жителі Донбасу регулярно потрапляють у топ-новини, друкуються огляди донецьких ЗМІ (які, до речі, доводять, що громадянська позиція властива не лише «ОстроВу»), а новинна стрічка розділена на два потоки: «Новини-регіон» і «Новини-країна». «Усе про Донбас і для Донбасу» — головна концепція сайта», — говорять його засновники. А чи не головне питання, що порушується «ОстроВом»: коли ж права людини в Україні нинішня влада перестане тлумачити «по-донецькому» (саме таке визначення вітчизняному «правосуддю» дала в темі нещодавньої онлайн-конференції заступник голови Донецької обласної організації Конгресу українських націоналістів правозахисниця Марія Олійник).
«Вирішення загальних наболілих питань чекають чомусь виключно від дончан: коли ж ви на Донбасі підніметеся, — із сумом говорить головний редактор «ОстроВа». — Так, регіон сьогодні трохи активніший, протестні настрої зросли, але абсолютна більшість усе-таки сидить по кухнях. І простим спогляданням ситуацію не змінити».
Із Сергієм ГАРМАШЕМ «День» розмовляв, зокрема, про те, як трансформувався Донбас останнім часом.
— Присвята «Україні» поета з Донбасу Павла Бєспощадного свого часу вразила мене такими рядками: «Ты мне больше, чем мать, благодать — Украина... Украина моя, край любимый, певучий, непокорен и горд твой народ-богатырь». Мені здавалося, що за подібні патріотичні вислови 1942 року розстрілювали. Чи ідентифікують себе дончани з Україною?
— Мої земляки розмовляють російською мовою, в тому числі й я, який народився в Єнакієво, але вважають себе українцями. Україна зараз єдина. І згуртувати її вдалося, до речі, Януковичу. Об’єднати несприйняттям себе. На заході, півдні, сході країни однаково не сприймають те, як «підвищується» добробут народу. Донбас і вся Україна солідарні на тлі незадоволеності владою.
Український патріотизм на Донбасі лише зростатиме. Зіграє той же чинник футбольного чемпіонату Європи: успіхи й навіть неуспіхи збірної України мобілізують національну ідею.
Важливо, аби під час виборчої кампанії політики не нагнітали міжрегіональну ворожнечу, як 9 травня у Львові.
— Нагнітання бачимо вже сьогодні: депутат від Партії регіонів Юрій Болдирєв на вечорі посла Росії в Україні сказав, що в одних кордонах утримувати Галичину й Донбас можна тільки силою...
— Цю думку на Донбасі не поділяє ніхто, навіть однопартійці Болдирєва. В партійних списках буде тісно, й людина намагається застовпити до себе інтерес у мажоритарних округах.
— «Упродовж усієї своєї історії Донбас був утіленням свободи, і саме ця свобода визначила дуже грубу й жорстоку політичну історію краю». Це слова японського історика Гіроакі Куромії. А жителі Донбасу падають на коліна, спростовуючи твердження й Куромії, й Бєспощадного...
— Людина стояла на колінах не для того, щоб принизитися. Мета — показати, що робить влада з простими людьми. А взагалі вважаю, що японський історик не має рації. Якщо вони вільні люди, то чому живуть, як раби? В Донецьку, можливо, навіть менше прагнення до свободи, ніж будь-де. Патерналістські настрої дуже високі. Люди чекають, що хтось зробить життя кращим замість них. Через те ми так сьогодні й живемо... Вмирають міста, закриваються шахти, але всі мовчать. Спиваються, але мовчать. То хіба це свобода?
— Коли донецькі чорнобильці голодували, у Львові з ними були солідарні. Цей протест так і не став по-справжньому загальнонаціональним, всеукраїнським, але все-таки дав можливість дончанам відчути, що решта України хоче зрозуміти Донбас. Чи змінило це ставлення дончан до решти України?
— Навряд чи. Чорнобильські акції були вузькопрофільними. Багато хто навіть у Донецьку вважає, що вони вийшли на вулиці, аби просто відстоювати свої гроші.
— Яких зусиль докладають жителі Донбасу, щоб їх зрозуміла вся Україна?
— Жодних. Дончани вважають себе самодостатніми. Це риса їхнього характеру: чи ви мене любите, чи ні, але мене це не хвилює. Її демонструє всьому світу той же Янукович на прикладі справи Тимошенко.
— У публікації на сайті «ОстроВ» «Тут у нас не випалена земля — тут у нас щось зростає» читаю: «...вписатися у всеукраїнський літературний контекст складно з однієї простої причини: донецькі письменники пишуть переважно рідною їм російською мовою». Чи дійсно справа в мові?
— Мова первинна для самовираження письменника, але другорядна для його сприйняття. Важливою є думка і масштабність особи. Якщо це є, перекладатимуть іншою мовою.
— «Офіційний Донецьк» і «свобода слова». Що скажете?
— Про свободу слова в контексті донецького регіону можна було говорити, коли Віктор Янукович був головою Донецької облдержадміністрації. Нині рівень свободи слова в усій Україні такий самий, як на Донбасі. Зовнішній утиск свободи слова нині йде не з кабінетів адміністрацій і не від криміналу, а через суди, що ухвалюють незаконні рішення. Якщо раніше потрібно було вбити журналіста, то сьогодні достатньо купити суддю.
— У публікації на сайті «ОстроВ» «Українські націоналісти Донбасу» прочитав: «З деякого часу в рідному регіоні донецькі управлінці сприймаються більш вороже, ніж загадкові й незрозумілі націоналісти». Вони дійсно до цього часу загадкові?
— Поділ на націоналістів і ненаціоналістів на Донбасі не ідеологічний, а, скоріше, мовний. Українська мова в Донецьку сприймається насилу. Якби свої ідеї націоналісти виклали російською, то були б більш зрозумілі населенню. Націоналіст — зручний образ ворога, а ворог потрібен будь-якому політику, тим паче під час виборчої кампанії. З націоналістів довгий час робили ворогів, вбиваючи клин між сходом і заходом України. Штамп, на жаль, залишається: націоналісти в Донецьку в маргіналі. Інша річ, що люди розумнішають та починають усвідомлювати, хто є головним злом.
— Студенти Донбасу ініціювали присвоєння Донецькому національному університету імені його випускника Василя Стуса — цю ініціативу підтримала й активно висвітлювала газета «День». Із точки зору ідеології українського інтегрального націоналізму Дмитра Донцова, який народився, до речі, не так уже й далеко від Донбасу, Стус націоналістом не був. Чому ж гальмується питання про присвоєння?
— Більш видатного вихованця в цього вузу немає! Вважаю його найвеличнішою особистістю! Я не бачив жодного інтелектуала, який виступав би проти присвоєння ДонНУ імені Стуса. Ідея чудова, просто була запропонована під час несприйняття в Донецьку героїзації Бандери й Шухевича. Заразом дісталося й Стусу. Але я не розумію, чому питання заполітизували. У спокійніший час необхідно обов’язково до нього повернутися. Стус гідний того, аби його ім’ям був названий університет. Інша річ, чи гідний вуз носити ім’я такої великої людини.
— Чи зможе сила громадянської позиції донецьких журналістів під час висвітлення парламентських виборів перемогти силу грошей політиків?
— 2004 року було простіше: чорне було чорним, погане — поганим. Усі розуміли, заради чого борються, бачили перспективу. Сьогодні альтернативи поганому немає. Після краху постмайданних надій люди цинічніші, в тому числі журналісти. Тож ті, хто звик заробляти, будуть це робити максимально. Але люди розуміють реальність і без працівників ЗМІ. Й якщо журналіст за гроші назве чорне білим, йому все одно ніхто не повірить.
