Українців на Балканському півострові, предки яких переселилися туди з Галичини понад 120 років тому, час розділив на дві частини: одна забула свою мову, культуру і звичаї, а інша навпаки — живе в українському дусі й привчає до цього своїх дітей та онуків.
Саме з такою цікавою та одухотвореною жінкою мені й пощастило зустрітися у селі Петрівці (воно неподалік міста Вуковара), в якому живе чимало українців. Славка Плішка — поетеса, художниця, мама двох діток і любляча дружина. Я вже знав від нашої землячки Оксани Мартинюк, що Cлавка Плішка народилася у Боснії, в містечку Горні Детлак, у родині українців-переселенців з Галичини Теодора Гралюка й Михалини Осачук. У сім’ї батьків було 11 дітей, яким вони прищепили любов до праці й навчили жити мирно і чесно. А ще любити українську мову і українську пісню — це в сім’ї Гралюків, де зростала непосидюча Славка, було необхідним для життя, як повітря, сонце, хліб і вода...
Коли ми зустрілися в затишній оселі Славки Плішки та її чоловіка Володимира (теж українця), я запитав: «Малювати картини ви почали давно, з молодих років, а чому поезія прийшла до вас так пізно? Що змусило взятися за перо і почати писати вірші?».
— Війна... Війна пригнала до мене поезію, а я вийшла їй назустріч. Коли у нас в Хорватії почалися бої, то взуттєва фабрика, де я працювала багато років, зупинилася. І від тяжких переживань, від того жаху і людських смертей я довго не могла спати уночі. Гармати б’ють, кулемети стріляють, літаки в небі гудуть — бомби скидають... І все побачене та пережите до глибини душі я несподівано для себе почала розповідати віршами. Українською мовою. Це сталося так, ніби в мене в душі і в серці пробилося з минулого невідомо коли замулене джерело: «Ніч. Тяжка ніч. Печаль до хати втягнулася, сиджу і порожньо дивлюся...». А коли в Хорватії через кілька років війна закінчилася, то я продовжила писати свої вірші, але вже про мирне життя. У моїх поезіях домінують дві теми: жахливе і прекрасне. А тому моя перша книга має контрастну назву «Сонце і Хмари».
— Що ви, пані Славко, любите ще, крім своєї сім’ї, малювання і поезії? Що вам, крім війни, запам’яталося найбільше в житті?
— Я не уявляю себе без моїх земляків-українців у нашому селі, яких об’єднує Культурно-мистецьке товариство імені Якима Гарді. Співаю в українському хорі. Саме хоровий спів піднімає мене до небес. Саме в хорі найсильніше відчуваю силу духу і силу нашої національної єдності. Дуже щаслива тим, що двічі побувала в Україні — на святкуванні днів народження Івана Франка на Івано-Франківщині та Лесі Українки на Волині. Тоді ж, 2007 року, мені пощастило приїхати і до Києва на День Незалежності України. Все те, що я побачила й пережила на Хрещатику, біля пам’ятника Тарасу Шевченку, на Софійському майдані, дає мені сили для життя. Спогади про все миле серцю — це ніби холодна й прозора вода з криниці, коли хочеться пити у сильну спеку.
