Цього року затяжне бабине літо не пом’якшило пристрастей гарячої політичної осені — в країні вибори. А ось автори «Четвертої влади» (УТ-1) із політикою вирішили зачекати — в студії Олександра Савенка підбили телевізійний підсумок виступу наших олімпійців у Афінах. У серпні, перед відправкою на Олімпіаду, в цій самій студії намагалися обережно прогнозувати щодо майбутніх результатів. Тепер результати систематизували, проаналізували та зробили висновки. Вони сприятливі: наші олімпійці й надалі готові відповідати викликам світового спорту та бути «вище, швидше, сильніше».
У «Я так думаю» досліджували споконвічне українське питання — про землю та селянство. В українців із землею якийсь містичний і дуже емоційний зв’язок, земельне питання — одне з найголовніших в українській історії. Кому сьогодні в Україні належить земля, хто є її господарем і розпорядником, — це й намагалися з’ясувати експерти програми. Нічого втішливого вони в результаті не виголосили. На переконання гостей Ганни Безулик, власність на землю в нашій країні поки що не більше ніж формальність. У нас, якщо зіставляти наше законодавство з європейським, право власності на землю — це, швидше, право користування землею. Тому що реальний власник — той, хто має акт про права на земельну ділянку, реально володіє землею, використовує її та розпоряджається вирощеним на ній урожаєм. Якщо говорити про передачу «власних» ділянок в оренду іншим користувачам, то й «український рантьє» сьогодні — досить карикатурне явище, з огляду на те, що отримують вони гривень по сто з гектара. Сьогодні власник, господар і розпорядник землі — найчастіше різні люди чи організації. Загалом, знову виходить, що «земля — селянам» — «спекуляція на селянській ідеї», як висловився один iз учасників програми.
А в «Документі» Юрія Макарова намагалися «намалювати» умовну нафтову карту світу — не геологічну, а економічну та політичну, з огляду на те, що нафта — «воєнно-небезпечний» природний ресурс. Зі слів італійського публіциста, який брав участь у обговоренні теми, «Ірак, Афганістан і раніше Косово — це лише вправа, підготовка до всесвітнього зіткнення супердержав за природні ресурси». Поки що створення альтернативних джерел палива має лабораторний характер, хоча дослідження в цій галузі сьогодні є пріоритетними. Проте світ охоплений нафтовим божевіллям, ілюстрацією чому був показаний у рамках «Документа» фільм «Війна за нафту», знятий «Бі-Бі-Сі». Під час його обговорення було вис ловлено думку, що нафтові війни — це конфлікт цивілізації та природи. Природа «не встигає» за розвитком людства, а людині в гонитві за благами цивілізації вже не важливо, чи готова ресурсно до цього природа. Це якщо глобально. А тактично суперечка тепер триває на рівні «кому нафта потрібніша». І визначають це «сильні світу», які й намагаються різними методами «вмитися чорною нафтою з фонтану», «відібрати» її, якщо вдасться, в тих, хто на своїй території видобуває «чорне золото». Тому наймогутнішими є нафтоспоживаючі, а не нафтовидобувні країни.
«Подвійний доказ» («1+1») цього разу досліджував трагічну історичну подію — знищення політв’язнів у одному з перших радянських концтаборів на Соловках. Гості студії — зокрема, історик Юрій Шаповал, співавтор видання «Остання адреса», і директор Соловецького музею Ольга Бочкарьова розповідали про державне лицемірство, яке протягом десятиріч приховувало справжні обставини трагедії. Сотні інакомислячих (а точніше, просто мислячих) українців розстріляли разом із сотнями інших політичних в’язнiв незадовго до закінчення терміну їхнього перебування в таборi. Влада не хотіла повернути суспільству людей, яких не зламали соловецькі катівні, і за таємним, але офіційним розпорядженням вищого керівництва СРСР, їх було знищено. Серед них — вчені, письменники, священики. Лише через 60 років після 1937-го стало зрозуміло, куди і як зникли помітні, навіть у табірних умовах, в’язні. Серед них Лесь Курбас, письменник і філософ Валеріан Поліщук, Микола Зеров, літературознавець і перекладач, драматург Микола Куліш, поет і журналіст Микола Вороний, перекладач Валер’ян Підмогильний, письменник Антон Крушельницький. У цьому довгому списку творчі та державні діячі, люди талановиті, думаючі, сильні. А зникли вони в районі Ведмежої гори в Карелії, в місці, яке в архівах КДБ зазначається, як «звичайне місце розстрілу». Туди під посиленим конвоєм і було відправлено соловецький етап, 1100 в’язнів. Тепер знайдені документи, що проливають світло на трагічну загибель невинно засуджених, знайдена навіть професійна характеристика, дана основному кату, який «розстрілював швидко, точно й акуратно». А родичі вбитих протягом багатьох років продовжували писати листи та відправляти посилки на Соловки, поки через роки не отримали «похоронки» з вказаними в них цілком природними (пневмонія, серцевий напад, рак) причинами смертей. Жахлива трагедія і сьогодні нібито поза інформаційним полем — і російським, й українським. Але традиція шукати «ворогів народу» виявилася живучiшою за режим, що канув в історію. Щоб ця ідея, яку й сьогодні є охочі реанімувати, знову не проросла в суспільстві, треба, на думку Юрія Шаповала, щоб «народ був не об’єктом, а суб’єктом у політиці». «Вакциною від безпам’ятства» назвали свою програму і її ведучі — Анатолій Борсюк і Вахтанг Кiпіані.
