Днями у білоруському місті Гродні розпочався закритий суд над кореспондентом польської «Ѓазети виборчої» громадянином Білорусі Анджеєм Почобутом. Як повідомляє «Радіо Свобода», журналіста звинувачують у тому, що його матеріали, опубліковані у «Газеті виборчій» й на одному з опозиційних білоруських сайтів, містять наклеп на президента Білорусі Олександра Лукашенка. Щоб підтримати Анджея Почобута, який насмілився критикувати авторитарний стиль правління Лукашенка, до будівлі суду в Гродні прийшли близько 50 людей. Останнім часом протести стають частиною суспільного життя білорусів, яке донедавна багатьом здавалося «стабільним» та «монолітним». Зокрема, минулого тижня автомобілісти Мінська провели акцію протесту «Стоп бензин», яку не змогли розігнати спецслужби і яка опинилася в центрі уваги опозиційних ЗМІ.
Зрозуміло, що, з одного боку, відчути потребу в змінах суспільство спонукає економічна криза. Але, з іншого боку, ці поки що слабкі порухи суспільного спротиву в Білорусі можуть означати й крок до системних змін у свідомості білорусів. Принаймні, так вважає наш білоруський колега, редактор відділу журналістських розслідувань газети «Звязда» Євген Волошин. Про міграцію білоруських журналістів в інтернет, про те, яким бачать майбутнє своєї країни білоруські інтелектуали, а також — чому Білорусь після 1991 року перетворилася на «заповідник соціалізму», Євген ВОЛОШИН розповів під час розмови із журналістами «Дня».
— Після розпаду Радянського Союзу білоруська громадськість не була готова до переходу від соціалізму до капіталізму. Люди не були готовими до того, що потрібно багато працювати, самостійно вести бізнес, відповідати за свої дії. Багатьом це не подобалося. Тоді з’явився Лукашенко, який сказав, що Радянський Союз — це добре, що він не дасть нікого скривдити. Він виявився добрим оратором, який може впливати на психіку непідготовленої малоосвіченої аудиторії.
— Сьогодні ліберальні кола в Росії говорять про потребу десталінізації, була навіть розроблена відповідна програма. Нещодавно Грузія прийняла Хартію свободи — по суті, закон про люстрацію, а в Таджикистані демонтувала найбільший пам’ятник Леніну. Тимчасом, в Україні встановили пам’ятник Сталіну. А що відбувається в Білорусі? Чи говорять прогресивні люди вашої країни про потребу десовєтизації?
— У Білорусі пам’ятник Сталіну зберігся лише в одному з містечок, на території виробничого підприємства. Виявилося, що коли робітники підприємства щось копали, то раптово наткнулися на пам’ятник Сталіну. Його відмили, пофарбували і поставили на території підприємства — але не з ідеологічних міркувань, а в якості «декору». Ситуація в Україні мене дивує. Адже Сталін вчинив національну трагедію для українського народу. Тільки Голодомор знищив мільйони людей. Як можна після цього ставити йому пам’ятник? У Білорусі такого нема.
Загалом можу сказати, що після перебування в Києві у мене склалося враження, що хоча демократії в Україні ніби більше, але соціалізму теж залишилося багато. І проявляється він у різних сферах — від архітектури до менталітету.
— У чому конкретно?
— Коли я говорю про соціалізм, то не маю на увазі лише негатив. Білоруська письменниця Світлана Алексєєвич висловила таку думку, що радянська людина у зв’язку з браком інформації була наївна, добра. Радянські люди вірили у певні ідеали, біля книжкових магазинів стояли черги. Не все було погано у ті часи. І ця доброта залишилася і в білорусах, і в українцях. З іншого боку, після завершення радянського періоду в наших людей ще не сформувалося уявлення, якими мають бути нормальні цивілізаційні стандарти. А от в Москві цієї доброти та наївності немає. На мою думку, українці, білоруси, на відміну від імперської Росії, — більш монолітні народи, тому на нас чекає добре майбутнє.
— Нещодавно хтось із росіян зазначив, що для Росії процес десталінізації може означати катастрофу з тієї простої причини, що 90% російської ідентичності — це, власне, Сталін. А із чого «складається» білоруська ідентифікація?
— Тут є певні проблеми. У нормальних країнах перші люди держави, як правило, є прикладом певної історичної самоідентифікації. Спостерігаючи за поведінкою наших чиновників, складається враження, що Білорусь почала існувати у 1919 році після створення БРСР. Хоча насправді історія Білорусі — це в тому числі історія Великого Князівства Литовського — одного з політичних центрів середньовічної Європи. Статут Великого Князівства Литовського, написаний старослов’янською мовою, з якої згодом утворилася білоруська, у XVI столітті вважався одним із найбільш прогресивних. Тобто у нас була потужна історія, але цілі інститути працювали на те, аби відвернути увагу суспільства від цієї історії. Зрештою виявилося, що білоруси у своїй більшості не мають чітких ідеологічних орієнтирів. І це велика трагедія. Із чим пересічний білорус асоціює сьогодні свою країну? Із бульбою та Лукашенком. Який там Сталін? Про нього згадають хіба ветерани. У нас є лише одна культова особа... При всьому цьому я переконаний, що прогресивні освічені білоруси все розуміють, і за умови проведення правильної політики ця негативна ситуація в ідеологічній площині зміниться.
— Яким чином свідомість білорусів може змінитися, якщо при владі Лукашенко і немає вільних ЗМІ?
— Жоден режим не вічний.
Нинішня криза змусила людей багато в чому змінити свої погляди, критично налаштувати їх відносно чиновників. Це факт. Щодо незалежної преси, то вона, як і професія журналіста в цілому, почали набирати обертів завдяки інтернету. Наприклад, сайт газети «Наша ніва» збільшив свою аудиторію від 3 до 20 тисяч відвідувачів. Журналіст помалу стає тим, ким він має бути, — контролером. Тим більше, що кількість інтернет-користувачів у Білорусі — одна з найвищих на території колишнього СРСР. Відповідно, влада цим шокована та намагається взяти ситуацію під контроль. В інтернет-клуби без паспорта вже не пускають. Але заблокувати все — неможливо. Протягом останніх кількох років завдяки мережі громадськість Білорусі змінилася дуже суттєво. Навіть моя бабуся читає новини з сайтів. Адже наше телебачення — це всього-навсього три канали, які крутять одну й ту саму пропаганду: у Парижі — вибухи, в Україні — бандерівці й фашисти, Литва помирає з голоду, а в Білорусі — рай. І так постійно. Це добрий психологічний прийом. Адже людям хочеться відчувати гордість за свою країну, навіть якщо вони не знають її історії. Але сьогодні Інтернет відвернув увагу аудиторії від телебачення.
— Чи можуть журналісти, які «перебралися» в Інтернет, пояснити своїй аудиторії, звідки походить Білорусь, пояснити потребу у десовєтизації, тобто не просто транслювати правдиву інформацію, а запропонувати якісну аналітику?
— Усі найкращі білоруські журналісти «перебралися» в інтернет. Але в нас немає ринку ЗМІ, немає конкуренції. Недержавні ЗМІ виживають за рахунок грантів, тому вони теж незахищені. Але інформацію вони передають фахово. Коли відбулися вибухи в метро, саме з сайтів можна було дізнатися всі деталі. Що стосується аналітики, то тут ми, звичайно, відстаємо. Саме через відсутність ринку. Адже твій заробіток залежить від того, скільки ти написав. Аналітика натомість вимагає часу. Але у нас з’являються якісні журналістські розслідування. У Білорусі є професійна премія «Вільне слово», що вручається Незалежною білоруською асоціацією журналістів. Премія за розслідування не вручалася до минулого року просто тому, що розслідування не проводили. До речі, першу премію минулого року отримав я за розслідування щодо наркоторгівлі. Цього року в мене вже з’явилася конкурентка: журналістка газети «Народна воля» зробила добре розслідування щодо фальсифікації виборів.
— Хоч би в якому жанрі працювали журналісти, у них все одно присутнє бачення того, для якої країни вони працюють. Як ти і люди твого оточення — прогресивні білоруські журналісти, бачать майбутнє Білорусі?
— Білорусь — унікальна країна у плані географічного розташування. З одного боку, Росія робить усе, щоб перетворити нас у буферну зону. Але ніхто з білорусів, які побували в Росії, не хоче бути частиною цієї держави. З іншого боку, навіть коли зміниться режим Лукашенка, нам буде складно вступити до ЄС, де, до речі, теж не все гладко. Цікавим є приклад Януковича. Коли він прийшов до влади, всі думали, що це абсолютно проросійський кандидат. А що сьогодні? Росія ним не задоволена. Він наполягає на європейському векторі. Я думаю, що така гра — правильна геополітична тактика, якої варто дотримуватися і Білорусі.
— А як прогресивні білоруси ставляться до того, аби розвивати співпрацю між країнами їх рівня, наприклад, у рамках Балто-Чорноморської дуги чи ГУАМу?
— При цій владі така співпраця малоймовірна. Але загалом це міг би бути вдалий проект. Адже Росія — це імперія, тому пов’язувати своє майбутнє з імперією, для якої ми завжди будемо Західною губернією, не надто безпечно. А ЄС ще невідомо, як буде розвиватися. Тому невеликим країнам без імперських амбіцій важливо створювати певні спільні проекти та гуртуватися.
