Екранізувати видатні літературні твори — по суті, означає ходити по крихкому льоду, крокувати по хисткому канату (якщо, зрозуміло, ставитися до цієї справи з належною відповідальністю). А надто, коли йдеться про роман такого мистецького та інтелектуального рівня, як «Життя і доля» Василя Гроссмана — творіння, що має свою дивовижну, неповторну історію. Нагадаймо читачеві, що 1961 року всі машинописні тексти твору були заарештовані КДБ, Михайло Суслов заявив тоді авторові: «Написане вами може бути надруковане хіба що років через 200 — 300, бо воно вороже радянській владі». Проте один із друзів Гроссмана зберіг шосту (!) напівсліпу друкарську копію роману, згодом її вже по смерті письменника вдалося передати за кордон. Роман було вперше опубліковано 1980 року у Швейцарії, після чого він став всесвітньо відомим, а в СРСР — лише 1988 року, в добу горбачовської перебудови. «Життя і доля» є однією з визнаних вершин світової літератури про страшну велику війну 1939 — 1945 років.
До того ж, екранізація такого твору є явно «неформатною» за критеріями, що їх реально застосовують сьогодні на російському телебаченні, власне, як і на українському. Бо там не може бути міфічних — зате яких зручних! — пафосних «красивостей» у відтворенні кривавих історичних трагедій, немає нудотно-фальшивої «патріотичної» риторики, коли загибель мільйонів людей виправдовується інтересами «вищої державної доцільності». Такий телесеріал має долати аж ніяк не символічний «поріг правди», який реально існує на московських телеканалах, як, наприклад, на каналі «Россия».
Чи вдалося це творцям телеверсії «Життя і долі», прем’єра якої відбулася на РТР у жовтні? Перш ніж розповідати про фільм, назвемо найяскравіші постаті авторського й акторського колективу: сценарій — Едуард Володарський (він не дожив до прем’єри декілька днів), режисер — Сергій Урсуляк (глядачі, мабуть, добре пам’ятають його «Ліквідацію»), в головних ролях: Штрум — Сергій Маковецький (цей майстер блискуче підтвердив свою репутацію одного з найталановитіших акторів Росії), Кримов — Олександр Балуєв, Грєков — Сергій Пускепаліс, Новиков — Євген Дятлов, Женя Шапошникова — Поліна Агурєєва, Людмила Миколаївна — Ліка Нифонтова... Взагалі, як у романі, так і в фільмі — сотні героїв, дійових осіб, і всі є тією чи іншою мірою важливими для глядача.
Про що «Життя і доля»? Якщо кількома словами: про те, що і для кожної людини, і для цілого народу (а народи складаються із живих, реальних людей, а не є абстракціями для творення міфологем) немає нічого дорожчого за свободу. Свобода — це те, за що варто пожертвувати життям. Немає у світі ідей або речей, які були б вищі за життя людини — крім Свободи. Ось чому улюблені герої Гроссмана готові йти крізь Сталінградське пекло (де, за словами автора, відтвореними у фільмі, «поняття «передова» і «тил» були вельми відносними. Траплялося, що від передової до штабу полку було якихось 150 метрів, а до штабу дивізії — тільки 200»), стояти поруч зі смертю — й підноситися вище за смерть. Бо йдеться про долю Свободи, якій (і це чудово розумів і Гроссман, і його герої, приміром, той самий фізик-ядерник Віктор Павлович Штрум) загрожують обидва тирани: і берлінський, і кремлівський, як і вибудовані ними системи (на жаль, у телесеріалі Урсуляка цей момент відчутно «пом’якшено»).
Але, попри це пом’якшення (у російській літературі Гроссман був одним із перших, хто без страху окреслив цю вбивчу паралель «Сталін — Гітлер»: роман було завершено ще 1960 року), не можна не віддати належного творцям фільму. І річ не лише в тому, що буквально приголомшливо зняті батальні «сталінградські» сцени (як жахливо гинули люди, які ще за мить до того жартували, сумували, сміялися, ділилися думками). Ще важливіша філософська, ідейна основа твору, психологічно наснажені діалоги, якоюсь мірою (хоч і далеко не повністю) збережені в фільмі.
Ось рідкісної сили незабутній образ — капітан Іван Грєков; саме завдяки таким, як він, а не маршалам та генералам, нацисти зазнали нищівної поразки. Це він, Грєков, очолює купку відчайдухів, які відбивають — тиждень за тижнями — атаки в десятки, сотні разів потужніших сил супротивника на будинок № 6 поблизу знаменитого тракторного заводу в Сталінграді (історична паралель — знаний «Будинок Павлова»). Ці люди — воістину герої; і, що цікаво, капітан Грєков просить бійців називати його не «товаришу командире», а «управдом» або навіть «дядя Ваня» (а цей «дядя Ваня» двічі-тричі на день водить своїх людей у штикову атаку проти німців). Ба більше: серед оборонців дому № 6 точаться «вільнодумні», «анархічні» розмови про свободу, яка нарешті настане — не може не настати — після перемоги над фашистами; про те, що дається взнаки жах 1937 року, «боком лізе» страх, тим роком породжений... Ті люди перемогли страх і мали право так говорити. А сам Грєков (ним особисто і його людьми вже цікавиться Особливий відділ, дарма що всі вони героїчно б’ються в глухому оточенні) — втілений спокій. Коли до будинку № 6 дістається дівчина-радистка Катя Венгрова, «Управдом» тихо й неквапливо каже їй: «Сідай, сідай, у нас тут усе просто, по-селянському...» «Це нічого, що я всілася на чиюсь шинель?» — запитує Катя. «Це не чиясь, це з убитого шинель», — спокійно відказує Дядя Ваня.
Але весь «спокій» капітана Грєкова буквально висаджується в повітря, коли командування по рації вимагає від нього суворого звіту: скільки комуністів є під його керівництвом? Яка партійно-політична робота ним ведеться? (Це за півгодини після страшного багнетного бою!) Греков люто вигукує: «Сволота! Хоч би раз запитали, які ліки для поранених потрібні, які харчі, які теплі речі... Звіт їм потрібен — тоді, коли ми вже місяць тут... Ми не від танків німецьких загинемо, а від отаких падлюк!»
У Гроссмана немає прагнення згладити «гострі кути» — звідси й діалоги його героїв, які не бояться шукати правду і говорити про неї вголос. Людей та речі називають своїми іменами; і ми бачимо «ентузіастів 1930 року» (звісно ж, при цьому «чесних комуністів», як-от кадровий партфункціонер Гетманов, який готовий написати донос на, як виявляється, «класового ворога», котрому він п’ять хвилин перед тим шанобливо потискав руку), ми є свідками того, як Женя Шапошникова, почувши про слова цього апаратника: «Чудеса можуть творити наші люди, якщо тільки серед них немає внутрішніх ворогів та диверсантів», — коментує їх так: «А ти гадаєш 37-й рік закінчився? Був би донос, а людина знайдеться!»
Ми присутні на смертельно небезпечних дискусіях, що їх ведуть співробітники лабораторії Віктора Штрума: «Сталін будує те, що важливо для держави, а не для людини» — Штрум: «Мені здається, що танки і літаки, якими озброєні зараз у Сталінграді наші брати і діти, потрібні й окремій людині, і державі» — «А коли війна завершиться, це теж так буде?» Іще діалог Штрума з працівником лабораторії, татарином за національністю: «У нас, у Татарстані, теперішня влада багато пролила крові...» — «У вас же є своя державність» — «Є, і оперний національний театр навіть є. І державність оперна» — «Росіян знищували не менше і в 20-ті, і в 30-ті роки, аніж татар» — «У нас не тільки людей знищили, всю нашу культуру знищили» — «А якби не Москва, не росіяни лютували б, а свої, татари, вам легше було б?» — «Не знаю. Легше було б, якби не вбивали нікого взагалі».
От такі діалоги у Гроссмана (і він офіційно подав свій роман 1960 року до редколегії радянського журналу «Знамя»!). Їх збережено у фільмі (ми навели малу їх частину). Тому радимо переглянути телесеріал Сергія Урсуляка, сподіваючись, що він заживе власним життям.
