Чи можна навчити свободі слова? Чи можна дати методику, як знайти подію? Чи можна привчити спостерігати, бути уважним до співрозмовника? Наскільки залежить від особистості викладача, чи стануть ті етичні норми, які він викладає, керівництвом до дії для його слухачів? Ці питання турбують усіх, хто працює над вихованням майбутніх працівників медіа — як у державних вищих навчальних закладах, так і в комерційних. Факультет журналістики у Міжнародному інституті лінгвістики і права з’явився сім років тому, і, судячи з настроїв його співробітників — його робота набирає оберти. Дух експериментаторства тут свідомо культивується. Про особливості підходу до виховання кадрів для вітчизняних мас-медіа — в інтерв’ю «Дню» декана цього факультету Володимира ГОРПЕНКА (на фото лiворуч) та завідуючого кафедрою журналістики Григорія КРИВОШЕЇ (на фото праворуч).
— Чому з’явилася необхідність у створенні подібного факультету, адже у нас віддавна існують державні вузи, які традиційно готують журналістські кадри?
Володимир ГОРПЕНКО:
— Мабуть, ми пройшли занадто малу історичну дистанцію, щоб уповні відчути, наскільки інша епоха надворі. Я не люблю слово «незалежність», віддаю перевагу слову «свобода». Мабуть, тому, що незалежність — явище політики, тоді як свобода — явище духу. Перше ми здобули з ілюзорною легкістю, до здобуття другого лише підступаємо. Із солодкозвучного, оманливо лоскотливого гасла на відчутно фактурну реальність свобода перетворюється лише тоді, коли у людини з’являється практична можливість здійснювати вибір. Для мене поява різних журналістських шкіл — це практичне забезпечення свободи на одній із крихітних зернинок нашого суспільного життя. Практично ж наявність декількох журналістських шкіл хоча не абсолютно, але є запорукою того, що паросток таланту не буде затлумлений чиєюсь одноосібною неуважністю чи фатальним збігом обставин. Йому значно легше буде пробитися до можливості стати журналістом. І нарешті — ще одне суттєве: конкуренція стимулює творчу ерекцію.
Григорій КРИВОШЕЯ:
— Є три особливості підготовки кадрів на нашому факультеті. Перше — це чітке визначення вже з перших днів навчання, хто і що буде з нашого слухача: якщо ми взялися за цю справу, то гарантуємо, що він буде фахівцем. Особлива наша увага — до тих дітей, які у перші дні навчання (а переважна більшість — іще до початку навчання) проявила оцей творчий підхід до журналістики.
Друга особливість. Навчання починається задовго до першої сесії — у більш як 50-ти підготовчих відділеннях по всій Україні. Орієнтуємося перш за все на глибинку: там стільки здібних дітей!
Ми разом зі Спілкою журналістів та редакцією «Молоді України» щорічно проводимо творчий конкурс «Шанс» для школярів. Зараз — на базі інституту, а надалі — в областях, райцентрах, при редакціях місцевих ЗМІ, до того — вирішальним у цьому конкурсі буде голос саме цих редакцій.
Третя особливість нашого навчального процесу — творчі майстерні, які у нас функціонують постійно. Ними керують журналісти-практики: Ольга Герасим’юк («1+1»), Олександр Глушко (журнал «Вітчизна»), Ігор Паримський (ТК «Дельта»), Тетяна Цимбал («Новий канал»), Яніна Потапська, Микола Єдомаха («Промінь»). Це не просто ритуальні зустрічі, вони більш емоційні, і хоча керівники творчих майстерень — у щоденному розкладі, та не обмежуються відведеним часом. Головна навчальна аудиторія у нас — редакція, незважаючи на те, що у нас є свій навчальний корпус і, здавалось би, усі можливості проводити ці заняття у себе. Але практичні заняття проходять тільки в редакціях. Там — і навчально-матеріальна база, там і професійна особлива аура, яка впливає на формування світогляду студента.
— Що, на вашу думку, повинен вміти і знати сьогодні журналіст? Чому ви вчите студентів?
В.Г. — Мені здається основним тут вміння бачити. Скільки таких молодих, що дивляться і не бачать. Життя для них йде немовби лише загальним планом. Без подробиць і нюансів, зіставлень і розрізнень, значущого і другорядного. Характерну для сьогодення хворобу сомнамбулізму, в першу чергу — громадянського сомнамбулізму, можна лікувати, мені здається, саме спроможністю бачити реалії світу. На підставі живих спостережень збудеться потреба у вірі, певних ідеалах. А з’явиться потреба — вродиться і дія. Перше завдання, яке ми намагаємося розв’язати, починаючи навчання — це розбудити студента, привчити його спостерігати. І лише після набуття цієї навички виникає потреба в подальшому освоєнні фундаментальних засад професії. Крім того, журналіст — це айсберг. На поверхні у нього дуже мало, а під водою має бути дивовижно багато. Але — не енциклопедичність його знань визначає талант журналіста, а його талант відзначається вмінням відчувати чужий біль. І це для нас є основним критерієм, за яким ми відбираємо своїх студентів із числа тієї кількості абітурієнтів, які йдуть до нас. Крім того, є ціла низка суто прагматичних аспектiв, які відрізняють наш інститут від інших вузів. Скажімо, наш випускник вільно говорить двома іноземними мовами. А це визначає абсолютно інші параметри здобуття інформації, та, зрештою, самопізнання через пізнання навколишнього. Ще одна особливість нашого факультету полягає у ранній спеціалізації і в тому, що ми, на відміну від старших своїх «братів» — інституту у Києві та факультету у Львові, — більше надаємо увагу аудіовізуальним аспектам спеціалізацій журналістики і з цього року, до речі, маємо власну телевізійну студію, яка починає функціонувати.
Г.К. — А ще — вміння думати...
Один із редакторів, якого ми запрошували на зустрічі з нашими студентами, висловив думку, до якої ми прислухалися: «Ви на факультеті зробіть найголовніше — сформуйте цікаву, творчу особистість. А решту ми будемо допомагати вам робити.»
— Вибори оголюють «білий» і «чорний» пі-ар. Що — і звідки — знають про нього ваші слухачі?
В.Г. — Мушу розчарувати певне коло читачів, але наші студенти мало цікавляться цією проблематикою. З одного боку — це свідчення певної молодості, нестачі досвіду, а з іншого — за цим стоїть, мабуть, їхня інтуїція, яка, як у кожної здорової людини, говорить: не звертай увагу на те, що там якісь червоточинки існують. Ти — молодий живий організм, і тому живе переможе. Я не думаю, що сьогодні чорний пі-ар спроможний суттєво вплинути на волевиявлення людини. Реальність настільки потужно впливає на нашу сьогоднішню свідомість, що різні штучні чи навіть вишукані засоби впливу на людську свідомість відходять на другий план.
— Ви, Володимире Григоровичу, режисер кіно і ТБ, маєте досвід керівництва кінофакультетом. Григорію Петровичу, ви свого часу керували відділом ЗМІ Міністерства оборони України, а до того — кафедрою журналістики Львівського вищого військово-політичного училища. Як цей досвід вам знадобився в комерційному закладі?
В.Г. — Практично 40 років я віддав факультету кіно і телебачення Київського театрального, і дечого за цей час вдалося навчитися самому — і продовжувати вчитися. Я б навіть хотів сказати, що пишаюся тим, що був однією з невеликих ланочок, які формували поняття школи українського навчання кіно і особливо — телебачення, яке у Радянському Союзі почалося з України. І всі базові здобутки цієї школи, безумовно, залишаються при мені і розповсюджуються як нормальний процес традицій взаємообміну і розвитку у цих традиціях. Усе, що було живим у цій школі — а живого у цій школі було надзвичайно багато — абсолютно органічно проростає тут, на факультеті журналістики. До того ж ми ще відкриваємо відділення кіно і телебачення. Саме у цьому закладі набагато простіше вирішуються і організаційні, і матеріально-технічні, і методологічні проблеми.
— Як відчуває себе педагогічний склад інституту?
Г.К. — Коли людина відчуває, що її праця буде належно оцінюватися, вона подвоює свої зусилля. Вона працює з особистістю — і в аудиторії, і поза нею, і в редакції. А ринок не дає змоги почивати на лаврах. І професору, і доценту потрібно щоденно підкріплювати своє призначення. Найважливіший стимул — можливість для викладача реалізувати себе. Експеримент на нашому факультеті — одна з найсуттєвіших форм навчального процесу. Наш диплом, до речі, ідентичний тому, який отримує випускник Інституту журналістики Київського університету. Ми з повагою ставимося до Володимира Різуна, Володимира Здоровеги, Григорія Вартанова, Василя Лизанчука і використовуємо їхній педагогічний досвід у журналістиці. Шукаємо і своє, бо цього вимагає час, адже, якщо не буде пошуку — не буде того результату, якого прагне викладач.
— Хто для вас особисто є прикладом у тележурналістиці? Що таке, на вашу думку, телегенічність?
В.Г. — Щодо телегенічності, то це поняття для мене — явище не зовнішньої ознаки. Серед телевізійних зірок практично немає красунчиків. Телегенічною на телеекрані є особистість, як це майже піввіку тому назад визначив теоретик ТБ Володимир Саппак, заявивши, що ТБ — найдошкульніший, найправдивіший рентген особистості. Для мене поняття телегенічності — це вміння мислити на екрані. Якщо людина народжує перед камерою думку, якщо в ній народжується бажання діяти, тоді перед нами — процес, до якого негайно буде прикута увага глядача, і результат впливу екрану буде суттєвим. Для мене особистим прикладом були Дмитро Кабалєвський, Олексій Каплер, Сергій Смирнов, особливо останній, тому що я особисто спостерігав, яку кількість пустої породи йому доводилося вивергати на-гора, щоб здобути крупиночку правди. Серед сучасних — Ольга Герасим’юк. Я надзвичайно люблю цю людину — і за жіночність, і за ту тверду позицію, яку вона займає в житті.
— Чи потрібна журналісту зброя?
В.Г. — Я глибоко переконаний, що добро має бути з кулаками. Журналіст — наступальна професія, але не підступна. Тому, йдучи в наступ, керуюся гаслом: йду на Ви. І показувати, що я йду на Ви, — це достойний вчинок.
