Хочеться висловитись на користь послідовності. Коли це
стосується українського кінематографа, то про послідовність у його повноцінному
культивуванні: від виробництва достатньої кількості фільмів — до їхнього
широкомасштабного прокату, — за «гамбурзьким рахунком», може йтися хіба
що у випадку діяльності ВУФКУ. Ця абревіатура, яка сьогодні добре знайома
тільки історикам кіно, означає Всеукраїнське фотокіноуправління. Слава
ВУФКУ — це дійсно світова, дійсно всесоюзна і дійсно всеукраїнська слава
українського кіно 20-х — початку 30-х років.
За минулі десятиліття на українських студіях знято сотні
фільмів, придатних для сучасного телевізійного демонстрування. Однак необхiдно
мати на увазi те, що телевізійні рейтинги вже ніхто не відмінить, і до
прайм-тайму можуть потрапити тільки найвиразніші жанрові картини минулого.
Доля ж переважної більшості вітчизняних стрічок, знятих у 60 — 80-ті роки,
— це маргінальні часові лакуни пізнього, вечірнього, денного чи вранішнього
ефіру, де їм доводиться шукати своїх шанувальників. Інше питання: як подати,
анонсувати, представити ці фільми. Просто «відпрацювавши номер» чи, навпаки,
з любов'ю?
Канал «1+1», замислений і втілюваний кінематографістами,
продовжує ставитися до рідного кіно і з любов'ю, і, поряд з іншими, найпослідовніше.
Каналом придбано для телепрокату пакет із кількох сотень фільмів Національної
кіностудії імені Олександра Довженка.
Показ останніх, який нинішньої осені набув особливої форми
— в рубриці «Своє кіно», одразу привертає увагу.
Десять хвилин перед сеансом (а це були дуже різні фільми:
«Аероград» Олександра Довженка, «Іду до тебе» Миколи Мащенка, «Чорна курка,
або Підземні жителі» Віктора Греся) — як гарні сюжети славної пам'яті «Кінопанорами».
Їхній автор — Валентина Руденко, знайома за «Глухоманією», вона малювала
симпатичний, майже елегійний портрет української провінції на сторінках
інтелектуальної «Телеманії» Юрія Макарова. Окрім того, Валентина Руденко
— блискучий кінорежисер- документаліст, автор дуже особистісних фільмів
«Без мене» та «Гагарін, я Вас кохала». Вона закінчила Вищі сценарні та
режисерські курси в Москві, де з-поміж інших мала вчителем Ельдара Рязанова,
одного з найкращих ведучих тієї самої «Кінопанорами». «Своє кіно» Валентини
Руденко — це колоритність і виразна невимушеність, але і грунтовність,
і простота викладу кінематографічних фактів, із чого і як той чи інший
фільм проростав, як знімався, яка його доля. Цікаво і прикметно: не зважаючи
на те, що центральним і безпосереднім героєм кожного із сюжетів виступає
постановник стрічки, в діалозі з ним Валентина Руденко обов'язково проявляє
акторів, які завжди для глядача є візиткою фільму, його душею. Точний і
професіональний хід.
Отже, доки не пізно, і, знаючи лиху вдачу телевізійників
— розмагнічувати відпрацьовані випуски програм, хотілося б запропонувати
позателевізійне продовження проекту. Адже таким чином і в такій формі може
скластися унікальна історія українського кіно, власне, її популярний відеоваріант.
Кіно треба знати — вивчати в школах та університетах, як
літературу. У світі це давно збагнули і так роблять. А вітчизняне кіно,
котре в будь- якому разі веде мову про духовне життя твого народу, про
його історію, мрії і марення, цікаве особливо. Як справедливо зазначила
Валентина Руденко в першому випуску програми, своє кіно ми любимо найбільше,
навіть коли цього не усвідомлюємо...
