Вийшло так — спочатку я почув інтерв’ю Олексія Венедиктова, а вже потім, після його гнівної інвективи на адресу «Дня» прочитав статтю «Тон як політика» і блог Ганапольського на цю ж тему на сайті «Эхо Москвы».
Висловлю власну і абсолютно суб’єктивну думку. Якщо звести її до декількох слів, дивіться вище, я виніс їх у заголовок своєї репліки.
Втім, є важливі нюанси і обертони. І якщо недаремно кажуть «Бог (або лукавий) — у деталях», то й зупинюся на них детальніше.
По-перше, не можу не погодитися з Венедиктовим, коли він абсолютно правомірно стверджує, що провокативна поведінка інтерв’юера є одним з інструментів журналіста-професіонала. Це аксіома, яку вчать з першого курсу факультету журналістики. Із власного досвіду знаю, як неймовірно важко отримати якісь цікаві відповіді у будь-яких ВІПів, для яких усі журналісти на один штиб, як і нудність їх нескінченно однакових запитань. У цьому сенсі, журналісти «Эхо Москвы», в своїй більшості — це дуже високі професіонали, здатні «вийняти» зі співрозмовника (на професійному жаргоні «розкрутити»), — одкровення, з якими той навряд чи виступив на іншому майданчику. В Росії існує своєрідна вища школа практичної радіожурналістики, пов’язана з іменами Сергія Бунтмана, Ольги Бичкової, Сергія Корзуна, Матвія Ганапольського та інших корифеїв «Эхо Москвы». Також безперечно й те, що школа ця імені незмінного головного редактора «Эха».
Всі інтерв’ю, які я чув після поїздки Венедиктова Україною, це високопрофесійна робота. Правда, Ганапольський приписав йому й інтерв’ю з Олегом Тягнибоком, але я на власні вуха чув, що його брала Ольга Бичкова і, до речі, з не меншою професійною майстерністю.
Що ж зачепило колег «Дня»? У статті написано — тон інтерв’ю. І зроблено висновок, що цей тон — «навіть і політика». «Адже це не просто розкута манера спілкування і навіть не просто «перебір», який за інших умов можна було б пояснити «поганим настроєм» або магнітними бурями.»
Знаєте, я не можу погодитися з цією оцінкою. Боюся, що колеги з газети не дуже часто слухають ефіри «Эхо Москвы». Насправді, такий стиль поведінки під час інтерв’ю задає тон на цій радіостанції, це його, якщо можна так сказати, «фірмова етикетка». Повірте, що так само проводяться інтерв’ю з представниками й інших зарубіжних «вищих сфер» — від Бурджанадзе і Саакашвілі до американських конгресменів. І це не заважає майже кожному високому іноземному гостю з понад 100 московських радіостанцій вибирати саме «Эхо Москвы».
Тепер висловлю свої припущення щодо причин прикрості і образи, яка прозвучала в статті «Дня». Не знаю, чи відомо панові Венедиктову про те, що після подій серпня 2008 року в Південній Осетії, придушених у тому числі й Чорноморським флотом, що дислокується на території України, до законодавства української держави було внесено норму не адміністративної, а кримінальної відповідальності за подвійне громадянство?
Думаю, що відомі йому також (неодноразово висвітлювались в українських ЗМІ) факти видачі населенню Криму російських паспортів.
Про це неодноразово заявляла Служба безпеки України в минулі роки. З приходом Януковича ці факти соромливо замовчуються, що зовсім не означає, що цього не відбувається сьогодні.
Я останні декілька років працюю кореспондентом Радіо Свобода в Криму, часто буваю і в Севастополі, і в інших містах. Знаю чітко, що майже половина населення міста російської слави має в кишені російський паспорт разом з українським. Свого часу їх видачею займалося російське консульство, після низки скандалів цю видачу перенесли, за деякими даними, вже на територію Росії. Причому видавали вже не лише закордонний паспорт, а й внутрішні, з реєстрацією. Один міліцейський кримський генерал відверто, не у мікрофон, повідомив мене, що українська міліція досить просто виявляє такі паспорти — вони прописані в згорілих будинках Тверської області, зокрема, Завидівського та інших прилеглих до Московської області районах.
Тому введення кримінальної відповідальності за подвійне громадянство — лише адекватний захист суверенної держави. Тим більше зрозуміла, коли перед очима приклад Абхазії та Південної Осетії, де майже поголовно всім бажаючим були видані паспорти з російською символікою.
Мені здається, що саме це питання, підняте інтерв’юером «з легкістю незвичайною», настільки чуттєво зачепило українських колег.
Держава Україна сьогодні переживає такі важкі перевірки на злам і на розрив, яких не було в її історії з часів УНР і Директорії.
Не буду розшифровувати це детальніше, але повірте на слово — цей тягар і цей тиск болісно відчувають усі українські громадяни, які не втратили здібність до самостійного і вільного мислення. Саме тому навіть тональнісь, навіть сама інтонація, хай і не відрефлектована гостями з Росії, сприймається ось так — і хворобливо, і гостро. Для того, щоб це зрозуміти і відчути, треба прожити в Україні частину життя. Інакше легко провалитися в звично-стереотипні оцінки, які роздають високооплачувані російські гастролери, на зразок провідних щотижневих ток-шоу на спонсорованих донецькими олігархами телеканалах. І оскільки сам Олексій Венедиктов озвучив у ефірі плани (схвалювані мною) «експансії» свого радіо на територію України, саме це він повинен враховувати в першу чергу. В найпершу.
Лише тоді він зможе розраховувати на увагу широкої української аудиторії, точніше, тієї її частині, яка навіть будучи в меншості, реально впливає на політику в країні.
І жодні «іронічні» шпильки (типу «патріотизм підміняє професіоналізм» глибоко шанованого мною Матвія Ганапольського) не повинні проходити повз редакторський зір.
Давайте все ж таки ускладнювати картинки світу. І утримуватись від миттєвих і часто безапеляційних оцінок, причому з обох боків.
І тоді, можливо, станеться це маленьке диво — «своя своих, наконец, познаша».
