Створення суспільного телебачення в нашій країні подібне до вітру. Іноді він раптово налітає, скуйовджуючи чуприни та полюючи за капелюхами та парасольками. Іноді тихесенько віє, ледь охолоджуючи. Іноді його (вітру) наче зовсім немає. І ніхто не знає, як він насправді виглядає. Той вітер. Те суспільне телебачення...
Український люд вихований на типі телебачення, який умовно можна називати «радянським». 30 мільйонів українців точно знають — раніше телебачення було розумнішим та значно інтелігентнішим. За останні роки під терміном «комерціалізація» телебачення старанно намагаються приховати додаткове навантаження, яке несе слово «дебілізація». Якщо раніше суспільство намагалося навантажити телевізійний продукт, то в останні роки власники аудіовізуального простору розкатують в «асфальт» суспільство. Один із ефективних та знаних методів протидіяти цьому — телевізійні канали громадського мовлення.
Перші спроби створення громадського телебачення в Україні були започатковані наприкінці дев’яностих років минулого століття. Група політиків зрозуміла, що телебачення для власного обслуговування створити не вдається. Що потрібно робити? Правильно — намагатися вкусити чи вхопити шмат державного майна. У 1997 році був навіть прийнятий відповідний Закон України «Про систему Громадського телебачення і радіомовлення України». Закон той абсолютно абстрактний і відірваний від українських телевізійних реалій. Саме тому багато років він і не виконується. В Законі тому є навіть абсолютно небезпечні норми. Як от, для прикладу, заборона розміщення реклами в програмах суспільного телебачення. Потім, на щастя для телевізійних фахівців і професіоналів, все стихло і всі вгамувалися. По Україні лежало стільки інших ласих шматків! Чавкання захлюпотіло біля інших корит.
Аж ось, із настанням часів «української перебудови», тема термінового створення громадського телебачення знову випірнула на поверхню. Часи змінилися. Телебачення в Україні теж. Якщо раніше рекламний пиріг був доволі мізерний, то в докризові роки уже йшлося про мільйонів 250-270 доларів. Українські телевізійні компанії (точніше, їх офшорні власники) перетворилися на злих і диких хижаків. Їх апетити потрібно було задовольняти. Задоволенням апетитів на зелені опікуються у нас «чесні» й «порядні» українські урядники і чиновники. От і перетворюють протягом 90-х років минулого століття чиновники наш аудіовізуальний простір на місце для встановлення європейських, якщо не світових рекордів. Національна Рада України з питань телебачення і радіомовлення наплодила аж 15 (чи може уже більше) загальнонаціональних телевізійних мовників! У Німеччині та Італії, Великій Британії та Франції (причому разом узятих) менше загальнонаціональних ТБ-каналів, ніж в Україні. Тільки от є одне маленьке «але». Для прикладу, загальнонаціональний мовник ВВС у Великій Британії — це гігант телевізійного виробництва з основними фондами вартістю близькою до декількох десятків мільярдів фунтів стерлінгів та щорічним бюджетом, близьким до 3 з половиною мільярдів тих самих фунтів! З персоналом більш як 18 тисяч співробітників. З програмами точно не в стилі «два стільці і стіл» на 4 загальнонаціональних ТБ-каналах. Тому що телебачення ХХІ століття за капіталовкладенням на другому місці після космосу. А більшість з так званих «українських загальнонаціональних ТБ-каналів» — це декілька камер, оті самі два-три стільці (для новин) і стіл (для «ток-шоу») в орендованих приміщеннях колишнього радянського НДІ. І... тотальний (до 80% ефірного часу) показ закордонних кінофільмів та серіалів. А посеред того «українського» телевізійного поля височіє гігантська брила — державне телебачення в особі Національної телекомпанії України. Телекомпанія та має в своєму розпорядженні (і головне, — у власності!) один з найпотужніших телевізійних центрів Європи, який (ви не повірите!)...досі не вкрадено!
На додачу — аудіовізуальний простір нашої з вами держави не «наш». Він увесь вкритий серіалами і фільмами іноземного виробництва, вторинними «форматами» іноземної вигадки, підім’ятий під п’яту іноземних рекламодавців. Маємо ще й тотальну проблему якості, професіоналізму, чесності вітчизняної журналістики. І над усім цим шуліками літають тіні власників. Не наших.
Грошей вистачає не на створення якісного українського телепродукту, а на лобіювання «правильного рейтингування» та фантасмагоричних рішень чиновників. Назву найбільш веселе: «Про частку продукції національного виробництва в україномовній версії іноземного виробництва» (рішення Національної Ради з ТБ і радіо №139 від 24.05.2001 року). Якщо Шварценеггер або Сталлоне перекладений українською мовою — він «наш»! Щоправда, лише на 30%. Аналогів цьому рішенню у світовому телебаченні не знаю. А знаєте, навіщо ТАКЕ? А тому що ВСІ «українські» телемовники НЕ ВИКОНУЮТЬ українські закони (відсоток українського продукту, мова, реклама). І їх ПОТРІБНО і ДАВНО позбавити ліцензій. Повернімося до громадського телебачення. В році 2005, під час вибуху цікавості до створення цього сектору цивілізованого буття, було запропоновано провести відкритий, чесний, прозорий конкурс концепцій створення громадського телебачення в державі. Професійні українські телевізійники відразу зрозуміли: можемо отримати ще один якісний та український телевізійний канал. Або навіть декілька. До того ж вдалий виступ української виконавиці принесли у Київ телевізійний пісенний конкурс «Євробачення». Держава виділила Національній телекомпанії, як багаторічному члену Європейської мовної спілки, кавалок коштів. Достатній для потужного і сучасного переоснащення. Це з одного боку. А з іншого — запанувала ідея термінового роздержавлення, читай, крадіжки Національної телекомпанії. Почалися процеси, які фахівці з рейдерства називають «створенням потрібного інвестиційного клімату». Надходження від розміщення реклами відразу почали стрімко падати. Капіталізація телеканалу та Національної телевізійної компанії також.
Чи не першою ( 30 січня-2 лютого 2005 року) на розгляд громадськості була запропонована розроблена автором цього матеріалу «Система державного і громадського телебачення в Україні». Керівництву держави (Президенту, Кабінету Міністрів, Верховній Раді, Держкому з ТБ і радіомовлення) були спрямовані відповідні листи і тексти. Пропонувалося швидко, поетапно й ефективно створити цілісну й наскрізно пов’язану фінансово і творчо систему українського телевізійного мовлення. Система ця повинна була складатися з 4-х 24 годинних українських телевізійних каналів поєднаних у потужний державний холдинг: «Першого національного», ТК «Культура», ТК «Іномовлення» та ТК «Громадське телебачення». Три з даних каналів уже існують і виходять в ефір, а ТК «Громадське мовлення» потребувало утворення. Це утворення мало проходити за підтримки НТКУ та ще двох державних каналів, які мали захистити громадське мовлення від навали посеред вітчизняних телереалій! Глядачі отримували 96 годин цілодобового українського мовлення. І в Україні, і за кордоном! Потрібно було зняти нарешті з шиї НТКУ всіх комерційних конкурентів. Нагадаю: зараз програмна сітка Першого національного пошматована на догоду комерційного конкурента вранці і ввечері! Не ділити бюджет на маленькі окремі телекомпанії, а сконцентрувати кошти в одному кулаку. І, звісно, звести до купи виробництво програмного насичення — сучасного конкурентоспроможного телепродукту. Держава також дала можливість «під Євро бачення» купити і мати «свої» світло, звук, декорації, ТБ-залізяччя. На жаль, не сталося.
На сторінках профільного ТБ-видання з’явився і текст пропозицій щодо створення громадського ТБ, підписаний прізвищем Ткаченка. Активно почав «боротися» за створення суспільного телебачення Андрій Шевченко. Пан Шевченко навіть презентував «свою» концепцію громадського мовлення. Під час презентації представник Національної ради заявив: «...презентована концепція дуже схожа на концепцію Зиріна». Професіонали посміхнулися...
А на печерських пагорбах Києва посипалися грантові і профільні круглі та квадратні столи, семінари, обговорення. Досить скоро проявилася цікава тенденція. На всі події, присвячені бурхливому обговоренню питання, не запрошувалися представники тих, кого намагаються «перекомутувати», — співробітники Національної телекомпанії. В «робочі групи» не ввійшло жодного телевізійника, який би вмів робити і реально робив телебачення загальнонаціонального масштабу. Співробітникам НТКУ не була публічно представлена жодна альтернативна концепція створення суспільного телебачення, крім концепції віце-президента НТКУ зразка 2005 Шевченка.
Ще одна цікава тенденція обговорень, яка триває з 2005 року, — а що, власне, будуємо, теж... не обговорювалося. Професіонали відразу сказали: поінформуйте, «що» потрібно будувати, і ми скажемо, «як» і «за скільки»! «Громадське телебачення» в Україні це що? Дивним видалося й те, що активно та «під камери» всіх підконтрольних ТБ-новин Національну телекомпанію «перетворити» на громадського мовника намагалися представники... її прямих телевізійних комерційних конкурентів — члени Індустріального телевізійного комітету. До цієї громадської організації вступили чи не всі керівники «загальнонаціональних телемовників». Комерційних. «Ми допоможемо — от тільки реклами на громадському ТБ бути не може!» — при кожній ліпшій нагоді нагадували вони. І ніби потужним пресом громадськості втискують у мозок демократичні та ліберальні умови включення до наглядових органів громадського мовлення «представників громадських організацій» (читай комерційних конкурентів)!
Професіонали намагалися пояснити: спочатку потрібно чітко роз’яснити суспільству справжні реалії аудіовізуального простору, пояснити фінансові засади творення громадського телебачення, з’ясувати роль держави в його діяльності, визначитися з технологічним і творчим завданням діяльності, вивчити світовий досвід виходу реклами на подібних каналах. Професіонали мають зустрітися з гуманітарною елітою держави й залучитися їх підтримкою. Але марно. Україні був запропонований інший шлях роботи над побудовою громадського ТБ: створення потрібним чином сформованих купок людей з обмеженого кола цілком перевірених грантами осіб. Суспільству цілеспрямовано промивалися мізки: громадське телебачення не має нічого спільного з державним фінансуванням, створити його можна, лише «закривши» НТКУ, реклама не дозволена... При цьому посилалися на різні документи з Європи, запрошували іноземних фахівців і т.д., і т.п.
Скоро спеціалізовані сайти повідомили: в конкурсі «перемогла» концепція «Ткаченка-Шевченка». Автор цих рядків письмово звернувся до глави Секретаріату Президента та віце-прем’єра уряду з проханням надати текст «концепції Ткаченка-Шевченка» для оприлюднення. Або хоча б повідомити де, коли і в яких ЗМІ в Україні або за кордоном він опублікований. Але досі ні українська громада, ні професіонали-телевізійники не знають, що перемогло 2005 року.
Національна телекомпанія України за 10 років (1998—2008) була катастрофічно недофінансована! Рік за роком порушується Закон України «Про державний бюджет». За підрахунками фахівців, борг держави перед своїм телебаченням сягає півмільярда гривень! І незважаючи на це... Ще 2004 року було проведено детальне дослідження діяльності Національної телекомпанії України в царині дотримання світових стандартів громадського мовлення. Результат: більше ніж на 95%(!!!) УТ-1 відповідало європейським вимогам. Ви десь знайомилися з цією інформацією, шановні читачі: на сторінках, шпальтах, в ефірі? Одні призначення так званих президентів НТКУ за останні роки чого варті! Задля чого масово звільнені менеджери різних творчих об’єднань НТКУ? Чому паралізувалося власне виробництво українського продукту? Поєднайте з вище викладеним штучним «інвестиційним кліматом», і маємо класичні кроки на шляху доведення до банкрутства. А потім... Звичайно ж, почується чавкання.
Чому українцям не розповіли правду про відповідність УТ-1 європейським стандартам, а вже потім запитали: чи хочуть вони платити за громадське ТБ? Адже опитування українців, які поняття не мають, що таке, власне, громадське мовлення, дали прогнозоване й масоване «ні» на питання про гроші...
В році 2008 був оприлюднений відповідний указ Президента України про роботу над створенням громадського телебачення в Україні. Кабінет Міністрів та Національна рада з питань телебачення і радіомовлення запропонувала проект, за яким в Україні мають бути об’єднані зусилля 4 телевізійних каналів: «Першого національного», ТК «Культура», ТК «УТР» (Іномовлення) та каналу місцевих громад. Цікавий підхід до ексклюзивних авторських ідей демонструють чиновники в нашій державі...
Додаткового пояснення потребує тільки специфіка «Каналу місцевих громад». В усьому світі національне телебачення будується від низу (міста, області) догори (регіон, країна, міждержавне мовлення). Така система дозволяє охопити й задовольнити інтереси всіх громад. У нас пропонують обласні телевізійні компанії вивести напряму в ефір для всієї країни, а через супутники — і всього світу. Тобто державна політика знову буде плавати десь там нагорі. Я — проти! Телевізійники теж. Але навіть така система, враховуючи реалії аудіовізуального простору нашої держави, певний крок уперед. І головне, у потрібному напрямі.
Нагадаю, що доля знову усміхається національному державному телебаченню і перспективам створення громадського в Україні — ми маємо проводити фінальну частину та чемпіонату Європи з футболу-2012. Ця подія перш за все має сенс для телевізійного показу. Якісного. Сучасного. А це означає, що держава просто повинна виділити для поліпшення якості державного телебачення потрібні кошти. Тобто НТКУ в абсолютно виграшній ситуації у порівнянні з комерційними конкурентами і може здійснити надпотужну технічну та технологічну модернізацію А це і буде реальна підвалина новітньої системи телебачення в нашій державі. Телебачення, яке буде служити суспільству. Нашому.
