Тіньовий перерозподіл медіаринку — це те, про що давно говорять в журналістському середовищі. Нібито оточення Президента України хоче взяти під контроль телеканали, що належать прибічникам «злочинної влади» часів Януковича. Це, в першу чергу, «Інтер» та «112 Україна».
Підпал «інтерівського» інформаційного підрозділу на вулиці Щусєва в Києві трактують як складову процесу захоплення каналу новими власниками, що нібито домовилися з кимось з Адміністрації Президента.
Свої намагання отримати політичний притулок в Бельгії власник каналу «112 Україна» Андрій Подщипков пояснює тиском на нього української влади, яка хоче «відібрати» телеканал.
Незважаючи на те, що на сьогодні усі ці звинувачення не більше, ніж чутки та голослівні заяви, негативний загальний фон стосовно медіа-політики президента все же таки створюються.
В чому причина появи цього «осаду», який залишиться, навіть якщо розмови щодо перерозподілу медіа виявляться неправдою?
По-перше, ґрунтом для підозр є абсолютно непрозора структура власності українських телеканалів. Навіть якщо в нас є усі офіційні відомості щодо конкретних акціонерів того або іншого ЗМІ, все одно ми звикли, що в реальності існує цілий інститут «бенефіціарів», «справжніх володарів» та «політичного даху». Тому завжди усі процеси щодо відкриття нових медіа або отримання контролю над існуючими відбувається «за закритими дверима». Ця практика, насправді, прийнятна для будь якого іншого приватного бізнесу, окрім сфери національної безпеки, частиною якої і є ЗМІ. В цьому криється друга причина занепокоєння громадськості.
Засилля в українському медіапросторі проросійської пропаганди — це складова війни проти України. І абсолютна неспроможність влади вирішити це питання протягом 2,5 років демонструє вже не тільки імпотенцію відповідних структур, а підживлює підозри щодо намагання домовитися за спиною у суспільства. При цьому зовсім не для захисту національних інтересів.
Третя причина збурення навколо чуток щодо перерозподілу медіаринку саме і полягає в тому, що Президент, його оточення та його політика не є тотожними до понять «національні інтереси». Якби б ж президентська адміністрація змогла — звичайно, в неофіційній та неформальній формі — переконати громадськість, що її намагання щодо отримання контролю на телеканалами є частиною державної інформаційної політики, у багатьох критиків зникли б приводи для звинувачень та підозр. При цьому з’явився б шанс, що суспільство може або схвалити, або не звернути уваги на плітки щодо дій президентського оточення.
Загальні невтішні висновки, що я можу зробити із метушні навколо «Інтеру» та «112 Україна», це те, що сфера телевізійних медіа в нас досі є закритим клубом за приватними інтересами. Намагання виправити ситуацію за допомогою грантових ЗМІ, або спроб створити суспільне телебачення, в існуючої системі приречені — де-юре «незалежні медіа» в решті решт отримають свій «дах».
Але найголовніше — у нас досі немає комплексної, дієвої та справжньої державної інформаційної політики. Найчастіше під це визначення — «державна інформаційна політика» — ховають кланові, політичні, бізнесові цілі, або реалізацію вимог зарубіжних донорів та спонсорів.
Наприклад, абсолютним абсурдом як для воюючої країни виглядає відмова державних органів видати частоту для мовлення армійського радіо АрміяFM в зоні АТО та прилеглих районах (в Маріуполі). Але це, якщо не знати усього бекграунда Громадського радіо, що отримало цю можливість.
Можна ще дивуватися, чому українські за формою та змістом телеканали не транслюються в «сірій зоні» та в ОРДЛО, телевежа на Карачуні так і побудована... Але ж є просте пояснення: за цими проектами не стоять інтереси впливових політичних та бізнесових сил і в них (відповідно) не вкладено великих грошей (це дуже важлива умова).
Можна, звичайно, пишатися окремими волонтерськими проектами в сфері інформаційної безпеки. Але якщо в Україні найбільш масові ЗМІ, телеканали, і далі будуть сферою впливу великих тіньових грошей та тіньової політики, про справжній інформаційний опір агресору годі й мріяти.
