Голова Центральної виборчої комісії Ярослав Давидович вважає, що дебати, диспути та круглі столи між учасниками парламентських виборів повинні проводитися за їхні власні кошти, повідомляє Інтерфакс-Україна. За його словами, проведення такого роду передвиборної агітації, як теледебати, за рахунок коштів із держбюджету не передбачено. Усе пояснюється тим, що публічні дебати згідно із Законом «Про вибори народних депутатів України» є однією з форм передвиборної агітації, а тому й мають здійснюватися виключно за рахунок коштів виборчих фондів партій чи блоків. Так, телеканал «Студія «1+1» уже запропонував політичним партіям та блокам брати участь у публічних телевізійних дебатах у прямому ефірі саме на таких умовах. Але ж, як відомо, фінансові потужності партій і блоків не завжди однакові. Тому «День» поцікавився думкою експертів щодо того,
ЧИ ЗАБЕЗПЕЧИТЬ ПОДІБНИЙ ПІДХІД ДО ПРОВЕДЕННЯ ТЕЛЕДЕБАТІВ РІВНІСТЬ УСІХ СУБ’ЄКТІВ ВИБОРЧОГО ПРОЦЕСУ?
Микола СКИБА, старший консультант відділу етнополітики Національного інституту стратегічних досліджень:
— Якщо фінансування обов’язкових передвиборних дебатів цілковито буде покладено на партії, то ні про яку рівність суб’єктів не може бути мови. Недарма ж говорять, що той, хто платить, той і музику замовляє... І справа не лише в тому, що одні партії — багатші, інші — бідніші (насправді за кожним списком ховається чималенька грошова калитка). Питання стосується формату зустрічі, репертуару танців, так би мовити. Неодмінно виникне ситуація, коли хтось волітиме ритмів фокстроту або танго, а хтось наполягатиме на гопаку чи польці. Заочне змагання подібного штибу й так відбувається у радіо- й телеефірі на рівні рекламних роликів. Однак мало реальним видається й протилежний варіант — «повісити» дебати виключно на держбюджет. Він, зрештою, може й не витримати. Очевидно, потрібна змішана система фінансування. Організацією дискусії має займатися незалежна структура. Можливий варіант проведення тендеру, або конкурсу грантів для телеканалів (включаючи комерційні), продюсерських агенцій, прес-центрів, громадських організацій (перелік варіантів можна продовжити — тут необхідні нестандартні рішення). Не виключена поява нової структури, й бажано, аби вона була інституалізована (у статусі неприбуткової організації) й продовжувала своє існування у проміжку між виборами. Очевидно, це питання вже наступних виборчих кампаній. Адже напевне виникне необхідність у корекції чинного закону про вибори. Сьогодні ж чітко можу сказати одне: суспільство потребує посутніх ґрунтовних дискусій, активного інтелектуального пінг-понгу, який би примусив основних акторів великої політики триматися у гарній формі, вчитися мислити програмно й оперативно знаходити відповіді на найнесподіваніші запитання.
Ігор ПОПОВ, голова правління Комітету виборців України:
— Виборці мають явно недостатньо інформації про кандидатів, партії, їхні програми. І заповнювати цю прогалину можна різними способами. Певну діяльність повинна проводити держава, коштом платників податків, і тут принцип рівності всіх має бути збережений. Елементи дебатності тут будуть мінімізовані, а буде більше інформативності. Другий шлях — власне діяльність самих суб’єктів виборчого процесу, але тут теж вони не подебатують, бо на ініціативу одного інші можуть не відгукнутися. І тому для організації дискусії повинні бути незалежні майданчики чи то від імені громадської організації, чи то від ЗМІ. Як на мене, саме так можна провести цікаві й корисні дебати і запрошувати туди не всіх, хто висунувся, а тих, чиї позиції реально цікаві виборцям. Якщо до цього процесу залучаються державні кошти, то повинні бути рівні можливості. Якщо коштом окремо взятого суб’єкта, то залежатиме від того, скільки він коштів назбирав і як уміло організує захід. А якщо коштом медіа — то вирішальним буде не «грошовитість», а цікавість і рейтинг, бо лише таких і повинні запрошувати на дебати медіа, які піклуються про свої власні рейтинги й хочуть робити якісний продукт.
Олександр ВИННИКОВ, юридичний радник Мережі громадянської дії в Україні:
— Слід пам’ятати, що суб’єктами виборчого процесу є також ЦВК, спостерігачі, виборці й деякі інші особи та органи. Що ж до політичних партій та виборчих блоків, проведення дебатів, круглих столів та подібних публічних заходів у ЗМІ кваліфікується як різновид прямої виборчої агітації, а тому може фінансуватися коштом і офіційних виборчих фондів партій та блоків, і державним бюджетом (ст. 66 Закону «Про вибори народних депутатів»). У разі використання державних коштів рівність фінансування з бюджету та рівномірна оплата за ефірний час усіма учасниками дебатів тощо також є вимогою законодавства. Інша справа, якщо дрібним партіям таке фінансування може бути надмірно вигідним порівняно з фаворитами перегонів й у позитивному аспекті (реклама своєї партії, спонсорована іншими учасниками дебатів), й у негативному («забір» ефірного часу в партій-фаворитів або використання чорного піару в прямому ефірі для дискредитації позицій фаворитів, також на користь інших партій). Тому механічна зрівнялівка умов участі в дебатах насправді не забезпечує рівності умов для партій, що викликає слушні сумніви ЦВК. Проте у країнах Європейського Союзу давно склалися цікаві механізми регулювання подібних дебатів на недискримінаційних засадах. Наприклад, мені найбільше імпонує система організації публічних дебатів, коли кожна партія може запропонувати єдину тему для дебатів; указати в дебатах із яких тем, запропонованих іншими партіями, вона хотіла б узяти участь; внести однакову оплату чи заставу за участь у кожній темі. Звісно, запропоновані теми для дебатів не повинні закликати до дискримінації (наприклад, за ознакою політичних міркувань чи ставлення до окремих релігій чи груп), щоб не зводити дебати на дрібні чвари й взаємні претензії. Власне, теми й послідовність дебатів на теми, що задовольняють загальні умови, визначаються жеребкуванням (скажімо, на Мальті жеребкування не потрібно, бо там змагається лишень три партії). Загальні умови дебатів можуть містити також деякі інші доречні обмеження (регламент виступів, права модератора зупиняти виступи за окремі порушення тощо). А якщо представники партій або блоків таки не дотримуються меж регламенту, виділені на дебати кошти чи застава не повертаються за підсумками окремих дебатів або виборів у цілому. Крім того, ЦВК має оприлюднювати інформацію про підсумки кожних дебатів (скільки партій узяли участь, чи були порушення тощо). На мою думку, в подібному форматі кожна партія чи блок матимуть змогу висловити свою позицію з питань, які дійсно їх обходять, але не зловживаючи правами інших суб’єктів виборчого процесу та діловою репутацією телекомпанії, яка погодилася надати їм ефірний час.
Дмитро КРИКУН, директор із розвитку Міжнародної громадської організації «Інтерньюз-Україна»:
— Ми пропонуємо платні дебати, вони вважатимуться передвиборною агітацією. Це забезпечить рівні умови для всіх суб’єктів виборчого процесу. Але дебати можуть бути організовані й коштом телерадіокомпаній як власний продукт. Тому позиція Давидовича дещо звужує права телерадіокомпаній. З іншого боку, запровадження плати за ефір (у будь-якому вигляді) зменшить кількість партій, які є просто «тусовщиками» у виборчому процесі. Вони не витрачають жодних грошей, не ведуть жодної агітаційної роботи та є фактично технологічними (особливо наочно продемонстрували це попередні вибори). Для нас, журналістів, можливість отримати більше інформації для виборців є суттєвішим фактором, аніж рівність можливостей для партій висловити свою передвиборну позицію.
Олексій КОРДУН, редактор часопису «Людина i полiтика»:
— Розділи законів про вибори, що регламентують питання передвиборної агітації, подібні законодавству про соціальне забезпечення. Тобто вони говорять про необхідний мінімум, гарантований державою. Усе, що понад цього, — має фінансуватися з кишені суб’єкта даного права (чи то пенсія з інвалідності або право вести виборчу агітацію).
Це не є виключно українською особливістю. Так вчиняють у всіх країнах, навіть тих, які важко звинуватити у відсутності демократії. Хочеш гарантовану державою пенсію — задовольняєшся цим мінімумом, хочеш щось більше — робиш внески до альтернативних пенсійних фондів або ж відкладаєш у калитку «на чорний день». Оскільки рівність полягає не в рівності кінцевого результату, а в рівності можливостей цей результат отримати.
Цілковито те ж саме і з виборчою агітацією. Держава гарантує певний мінімум агітації, який фінансується за рахунок державних коштів, — це плакати з програмою партії, гарантований час на радіо і телебаченні. Цим забезпечується рівність усіх партій і блоків незалежно від їхнього фінансового становища. Якщо є бажання агітувати з використанням телебачення в інших форматах — ніхто цього не заборонятиме, але зробіть ласку розщедритися на це.
Більш того, внаслідок демократичного принципу «що прямо не заборонено законом, то дозволено», держава гарантує, що жодного з суб’єктів виборчого процесу не буде «викинуто» з ефіру за дзвінком з високих інстанцій.
Тому вважаю оплату ефіру дебатів, диспутів і «круглих столів» між учасниками парламентських виборів за їх власний рахунок цілком нормальним. Якщо, природно, оплата відбувається в рамках виборчого фонду. Адже ж не вважаємо ми порушенням рівності суб’єктів виборчої кампанії різницю листівок, газет, інших форм агітації, що використовуються партіями. Інакше забороняймо Компартії агітацію за принципом «від дверей до дверей», а всіх інших зобов’яжемо використати у своїй агітації абсолютно однакову риторику — щоб не вiдрiзнятися і не порушувати рівності…
