Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

ТЕЛЕФЕТИШ

Про користь та шкоду передвиборних дебатiв
4 січня, 2002 - 00:00

Іванна КОБЕРНИК, ведуча програми «Факти», ІСТV

Після прийняття закону «Про обов’язкове проведення передвиборних теледебатів…» поняття теледебатів проходить в українських ЗМІ і політикумі процес прискореної «ідолізації» — мовляв, тільки вони дозволять неупереджено висвітлити позиції партій і їхніх лідерів і дозволять глядачеві зробити висновки без посередників. Щоб зняти німб з цього поняття, варто прочитати книгу Еллен Міцкевич та Чарльза Файєрстоуна «Телебачення і вибори». Теледебатам в ній присвячено окремий розділ. Насамперед в ній говориться, що теледебати — важлива частина виборів у багатьох державах, але не у всіх. Причому в компанії країн, де дебатів немає взагалі, знаходяться визнані західні демократії, наприклад, Велика Британія. І називаються відомі політики, які свого часу відмовилися від участі в дебатах, бо були головними фаворитами виборів і боялися втратити свою популярність. Наприклад, президенти США Річард Ніксон у 1972-му і Джиммі Картер у 1980- му. Дається відповідь щодо українського шедевра боротьби за прозорі вибори — рішення влади, яке зобов’язує кандидатів брати участь у передвиборних дебатах, є неприпустимим. Насамперед тому, що обмежує право кандидата вести свою передвиборну кампанію на власний розсуд. Однак, звичайно ж, згадуються його зобов’язання перед суспільством і виборцями представити повну інформацію про свою програму і наміри. Але жодного прикладу санкцій (крім моральних — наприклад, критики в ЗМІ) щодо кандидата за відмову від дебатів не наводиться.

Першим важливим етапом проведення демократичних дебатів є відбір учасників. Мрія наших законодавців — в дебатах беруть участь усі претенденти — називається найбільш непродуктивною, як для країн, де існують численні партії, рухи, організації, так і для держав, де владу і опозицію уособлюють кілька великих партій та блоків. Але насамперед — для країн, де система влади ще формується. Запросити всіх — означає зробити процес дебатів некерованим і остаточно заплутати виборця. Критерії відбору можуть бути різними — кількість підписів за кандидата, результати опитування громадської думки, відсоток голосів на минулих виборах або ж відсоток місць у законодавчих органах. Звичайно ж, будь- який із цих критеріїв здається недосконалим. І автори визнають, що це ставить у нерівні умови партії-новачки. Однак у багатьох країнах (зокрема, в Німеччині) навіть ефірний час для передвиборної агітації виділяється кандидатам залежно від результатів на попередніх виборах.

У США рішення про те, кого запрошувати, приймає спонсор дебатів. Це може бути сам мовник або ж будь-яка незалежна організація. Але там ситуація простіша, бо є дві головні партії — республіканська і демократична. Однак практично у всіх кампаніях беруть участь кандидати від «неголовних партій». Але спонсори і мовники, як правило, вирішують, що в інтересах виборця надати максимальний час для основних претендентів і не витрачати його на аутсайдерів. Відмовляють аутсайдерам абсолютно законно — на теледебати не поширюється закон про рівну кількість ефіру для всіх кандидатів. Протести відлучених від ефіру жодного разу не були задоволені судом.

На питання, де проводити теледебати, автори насамперед називають громадське або некомерційне телебачення. І визнають, що приватні канали можуть транслювати дебати, тільки зваживши цінність дорогого ефіру, необхідність жертвувати рекламним часом, привабливість для аудиторії й суспільну важливість. Тобто, в їхніх інтересах транслювати не тривалу серію дебатів, а одну «велику подію». Наприклад, в США комерційні телемережі транслюють усі президентські теледебати, але це не більше чотирьох подач — три з президентами плюс одна з віце-президентами. При цьому рейтинги дебатів з року в рік зменшуються — у 1988-му і в 1992-му їх дивилися в середньому 66 мільйонів глядачів, а в 1996-му — близько 40 мільйонів. Але якщо під час дебатів виникає справді цікава й важлива інформація про кандидата, то вона обов’язково потрапляє в інформаційні програми комерційних каналів.

Без сумніву, всі перераховані вище способи сортування кандидатів мають недоліки і є компромісними. Усім відомі претензії до соціологічних досліджень, методів збору підписів за кандидата і підозри в упередженості власників телеканалів в Україні. Не відбирати кандидатів взагалі, можливо, і є справедливим щодо учасників кампанії, але навряд чи це результативно з точки зору глядачів. Автори книги зазначають, що представлення всіх до єдиного політичних угруповань є дзеркальним відображенням політичної системи, тобто аморфної, метушливої, неструктурованої і безпорадної. Тут хочеться додати, що дотримуватися цієї моделі означає консервувати існуючу ситуацію. Вироблення правил — це завжди компроміс, коли всім учасникам процесу доводиться йти на поступки і відчувати певні втрати. Але все це заради виграшу суспільства. Однак думки про виборців і їхнє суспільство аж ніяк не проглядаються в нинішньому законі про теледебати.

Опозиційні до влади партії і ті, що називають себе такими, постійно говорять не тільки про те, що їх ображає (бо не помічає) телебачення, а й головним своїм ворогом називають адмінресурс. Не відкидаючи проблеми існування цього недемократичного зла (адмінресурсу), можу запропонувати депутатам прийняти ще й окремий закон, яким зобов’язати комерційні підприємства безкоштовно надавати свої приміщення для проведення виступів кандидатів перед виборцями, при цьому за свій рахунок забезпечуючи проведення таких зустрічей в найзручніший для кандидатів час, збираючи для цього слухачів тощо. А якщо комерційні підприємства цього не зроблять, в них забиратимуть свідоцтво про реєстрацію. Це не абсурд, а точна калька з закону про передвиборні дебати. Хрестоматійним стовпом демократії є ринкові відносини і максимальна свобода від державного регулювання. І коли державний орган визнає за собою право диктувати власні умови приватному бізнесу в настільки безцеремонній формі (тобто змушувати приватні телеканали в обов’язковому порядку за власний кошт організовувати і транслювати дебати в прайм-таймі, не переривати їх рекламою — і все це під загрозою втрати ліцензії, як це передбачає закон про теледебати), то спільне з демократією мають тільки два слова з назви закону — «вибори» й «теледебати». Зміст же, на якому продовжують наполягати не тільки прихильники командно-адміністративного методу комуністи, а й політики, які називають себе демократичними ринковиками, демократії й правової держави аж ніяк не стосуються. Несвобода преси в Україні справді є. Але за змістом нинішній закон був спробою закріпити її, причому з чітко розписаними каральними акціями.

І тут хочеться повернутися до початку цих роздумів — фактично цим законом Верховна Рада забезпечила фетиш, яким можна прикриватися в процесі виборчої гонитви — «От якби у нас були чесні дебати...» Значна ж кількість складових прозорої кампанії, які мали забезпечити саме законодавці, так і залишилася не розробленою і не прийнятою. Депутати не розписали в законі, як має виглядати «рівний доступ кандидатів до ЗМІ». І журналісти, і юристи бачать там можливість для подвійних трактувань. Багато неузгодженостей є і щодо ролі судової влади в передвиборних конфліктах. Немає закону про політичну рекламу. І в цьому Верховній Раді нема на кого перекласти відповідальність.

Газета: 
Рубрика: