Рушійні сили історії
У четвер, 13 жовтня, о 20.30, на каналі «Культура» дивіться фільм «Гроші, влада, кохання».
Минають роки, тисячоліття, світ хитається від катаклізмів, воєн, політичних реформ, інтриг, ненависті. Але рушійна сила всіх людських конфліктів має одне й те саме підѓрунтя. Усе відбувається заради грошей, влади, кохання. Про це нагадує дельфійська жриця Піфія на славнозвісній театральній завісі Генріка Семирадського «Парнас».
Люди женуться за невловимими видіннями оманливого щастя: Фортуною з рогом достатку, Славою із сурмою та вінком, Втіхою у вигляді Ероса. Про це повинні пам’ятати музи мистецтва. І нагадувати — книжки, музичні, художні та інші твори.
Муза Історії Кліо, наголошуючи на цій трагікомічній суті історії людства, тримає в руці книгу з латинським висловом: Sic erat, sic est, sic erit semper? — «Так було, так є, чи так буде завжди?». Запитання риторичне. Адже Історія знає відповідь.
Шлях, яким ми йшли в пошуках істини, нецікавий глядачам. А от результат на прикладі життя королів, які в різні часи володіли нашими землями, приголомшує. Тільки Гроші, Влада, Кохання. Різниця лише в тому, що саме ставить людина на перше місце.
«Дім духів»
У п’ятницю, о 21.30, на каналі ТВі — екранізація однойменного роману Ізабель Альєнде.
Тонка мелодрама режисера Білле Августа «Будинок духів» — це екранізація однойменного роману Ізабель Альєнде. Кінострічку побудовано за принципом «розповідь у розповіді». Трагічну історію своєї сім’ї оповідає молода жінка. У центрі сюжету — будинок великого чилійського землевласника, усі мешканці котрого повсякденно переживають глибокі потрясіння.
Мати оповідачки, Клара, володіє даром передбачення. Вона закохується у нареченого своєї сестри Рози. Естебан відповідає Розі взаємністю. Незважаючи на всі спроби притлумити свої надзвичайні здібності, Клара все одно бачить майбутнє і передбачає близьку смерть когось зі своїх родичів. На жаль, вона не помиляється, і наступного ранку Розу знаходять мертвою: дівчина випадково випила отруєне вино, що було приготовлено для її можновладного батька. Як складеться подальша доля цієї родини, і чи об’єднається Клара з Естебаном, зважаючи на такі сумні обставини?
Тільки 20 років потому, коли Естебан, уже заможний власник помістя, приїздить додому, щоб поховати матір, він знову зустрічається з родиною свого першого справжнього кохання. Історія династії продовжується.
Пристрасті, відмінна гра зіркових акторів, витончений сюжет — усе це робить стрічку неповторною.
Одна сім’я, одна нація
У неділю о 10.08, на каналі ТВі — документальний фільм про родину Кеннеді.
Фільм виробництва італійських документалістів, що описує історію династії Кеннеді від самого початку їхнього життя у США. Предки Кеннеді були ірландцями та переїхали до Америки ще в XIX столітті. За роки життя у країні мрій Кеннеді перетворились на один із найбагатших та найвпливовіших родів. Представники сімейства займали високі посади, були відомими політиками і ділками.
Джозеф Кеннеді був неймовірно успішним бізнесменом, котрий у період Великої депресії зумів заробити немалий статок на спекуляціях з нерухомістю. Мрією Джозефа було достойне майбутнє його чотирьох синів. Батько хотів забезпечити нащадкам блискучу політичну кар’єру. Та, на жаль, не все сталось так як мріялось батькові. Старший із синів загинув в період Другої світової війни. Джон, другий син, таки досяг успіху у політиці і навіть став наймолодшим президентом США, та не пробувши навіть три роки на посаді, був застрелений. Доля Роберта Кеннеді, успішного починаючого політика, теж обірвалась трагічно, він загинув від кулі невідомого вбивці. Наймолодший з братів — Едвард, практично все життя працював сенатором.
Цієї неділі український глядач має можливість більше дізнатись про блискучу і водночас трагічну історію «клану» Кеннеді.
«Жмурки»
З неділі на понеділок, з 9 на 10 жовтня, о 01.00, на каналі «1+1» у програмі «Аргумент-кіно» дивіться стрічку російського режисера Олексія Балабанова.
Події фільму розгортаються на початку 1990-х років у Росії, в Нижньому Новгороді. Епоха — непідробною російською мовою — «бєспрєдєла, стрєлок, разборок і шестьорок», ну і, звісно, так званих авторитетів. Як відомо, ці люди зі зброєю в руках і люттю в серці йшли по трупах і робили свою кар’єру. Природно, ця кар’єра для когось закінчилася в труні, а для когось — у депутатському кріслі. Що в Росії, що в Україні. Недарма «Жмурки» — це чорна, дуже чорна і гамірна за своїм ладом комедія, її фабула крутиться навколо валізи з героїном, а від бандитів-шісток, які не можуть змиритися зі своєю роллю у світі, де, сказати б, вільно літають кулі, віє такий звірячий дух, що в цьому пантеїзмі можна побачити навіть те, що життя все одно триває... Втім, це не дивно для парадоксальних героїв та парадоксальної творчості кінорежисера Олексія Балабанова.
Цей його фільм було сприйнято, м’яко кажучи, неоднозначно. Досить сказати, що більшість російських критиків, тут таки віддаючи належне майстрові за його мистецьки блискучі й соціально гострі попередні фільми, дружно зійшлися на тому, що «Жмурки» є певним непорозумінням і невдачею. Та для пояснення цієї невдачі знаходилися різноманітні евфемізми й означення: «Дивний приклад фільму, створеного ніби спеціально для того, щоб його не любили». Закидали також Балабанову, що в нього скінчилися власні оригінальні ідеї й він позичив жменю-другу кінознахідок у Гая Річі та Квентіна Тарантіно. Та коли це гра в так званий легкий жанр, то невдала, бо стрічку важко дивитися; якщо комедія, то не надто смішна. І в ній, так би мовити, клацають зловісні ножиці стилістичних суперечностей: з одного боку, герої карикатурно, гротескно перебільшені, шаржовані, а з іншого — довколишній світ надзвичайно реалістичний: кров, піт і бруд.
Але були і є прихильники «Жмурок», хто вважає їх одним із найвдаліших фільмів режисера, таких, що представляє «чистий по-російськи жанр». І що в картині дотримано головного принципу народної містерії, коли предмет дорівнює собі, а стиль тавтологічний. Тобто грубість сюжету показано через грубість стилю, хамство — через хамство, кошмар — через кошмар тощо... Також є версія, що «Жмурки» більшістю оцінені неправильно і тому недооцінені — бо ті не знайшли належного ключа для прочитання сюжету і надто довірилися авторському слогану-посвяті: «Тим, хто вижив у дев’яності». Насправді ж картину, мовляв, треба сприймати як пародію на цілий період в історії російського кіно. Зокрема, через добір акторів, кожен з яких грає певну протилежність тому, що грав раніше. Може, й так. Утім, безумовно, одним з найвиразніших виконавців постав наш земляк Сергій Маковецький, про якого в програмі буде показано спеціальний сюжет.
І ще про один український, але прикрий слід у російських «Жмурках». Олесь Ульяненко, атор роману «Сталінка» (мала Шевченківська премія 1997 року), події в якому розгортаються в Києві 1990-х років, та режисер Володимир Тихий свого часу написали за цим сюжетом сценарій і познайомили з ним пітерського продюсера Сельянова. Згодом Ульяненка «Жмурки» прикро вразили, він знайшов там свої ідеї та сценарні ходи.
Так чи інакше, більш чи менш вдало, з повним чи неповним «авторським правом», але варто зауважити, що Олексій Балабанов змальовує реальну дійсність російських дев’яностих у «Жмурках» з неприхованою огидою. Фінальна ж сцена з видом на Кремль перетворює спірну чорну комедію на відвертий і різкий соціальний коментар.
