Ледь не від свого народження телебачення полюбило різноманітні конкурси. Полюбило небезпідставно — такі конкурси подобаються масовому глядачеві, а часом зачіпають струни серця навіть у елітарної аудиторії. Це стосується всіх континентів і країн, винятків тут, мабуть, немає. Навіть у таких специфічних державах, як Північна Корея, є свої телеконкурси — теж вельми специфічні. Загалом же усюди по світу заповзято змагаються найкмітливіші, найвродливіші, найсильніші, найосвіченіші, найголосистіші, найтовстіші... Аматори та професіонали, зірки шоу-бізнесу і домогосподарки... Одне слово, змагаються всі і вся. Й Україна в цьому конкурсному рейваху не виняток.
На нашому телебаченні щороку телевізійних конкурсів більшає, вони стають складнішими й різноманітнішими, хоча ніде правду діти — від деяких за кілометр тхне вульгарністю. Та нічого не поробиш — плебейства вистачає і в реальному житті, отож на кожен товар існує покупець. Навіть попри те, що цей товар може завдати певну шкоду суспільству. Але ж — ринок...
Утім, телебачення — це специфічний ринок. Можна навіть сказати сильніше: дуже й дуже специфічний ринок. Тут не стільки покупець вимагає той чи інший товар, скільки виробники та власники товарів формують смаки й потреби масового покупця. Специфіку цю добре розумів ще доктор Йозеф Геббельс, творець першої загальнонаціональної системи пропагандистського телебачення (так, саме тоді, у другій половині 1930-х, і почали вироблятися ті прийоми, які перейняло і розвинуло радянське телебачення). Розуміють її й спадкоємці російсько-радянського більшовизму — «кремлівські чекісти» — та їхні надійні пахолки в Україні — давні й новітні. А от багато менеджерів та власників вітчизняних телеканалів ніяк не осягнуть елементарних речей.
Звісно, уподібнюватися Геббельсу і Ко не слід. Але слід знати зброю, яку проти тебе використовують, і вміти захистити себе та інших від неї.
Не буду називати конкретні телеканали та конкретні конкурси — йдеться про загальну ситуацію та загальні тенденції на телебаченні, а приклади, думаю, кожен читач підбере свої. Отож: здавалося б, що таке телевізійний конкурс, тим більше — танцювальний чи співацький? Яка там може бути ідеологія, які світоглядні настанови можна формувати за його допомогою? Але ж — можна. Найпростіше — заохочувати звідкись з-за лаштунків вибір учасниками радянсько-російського репертуару, включно із певним чином змістовно навантаженими піснями (не про партію чи Сталіна, ясна річ, але про Москву-столицю чи про червоноармійців-визволителів...). А можна й потанцювати під знамениту колись мелодію «Время, вперед!» — з обов’язковим роз’ясненням походження цієї музики («звитяги першої п’ятирічки»). А якщо танцюристам ще й піонерські галстуки начепити, то взагалі буде добре — когось із тих, хто ніколи не бачив на власні очі живого піонера, дивись, і привабить радянська імперська естетика...
А коли на всеукраїнському телеконкурсі аматорів-співців майже суцільно звучить сучасна російська попса, якій, за великим рахунком, ціна одна копійка у базарний день, то можна сміливо ставити організаторам «добре» у квадраті. Адже цим самим у свідомість та підсвідомість мільйонів телеглядачів-українців вкарбовується міф «русского мира», непорушної культурної єдності великоросів, малоросів, білорусів і «карпаторосів» (ще один міф...) під омофором (державним і церковним) золотоголової Москви.
Спостерігаємо ми й більш витончені форми перетворення телеконкурсів України на знаряддя утвердження «русского мира». Для цього для участі у них залучають зірок (щоправда, зазвичай дуже бляклих) з Росії, й саме з Росії. Про визначних грузинських, молдавських, білоруських чи литовських артистів не йдеться. Крім того, ведучих (хоча б одного з них) також нерідко завозять із північного сходу, незважаючи на їхню зверхність та відсутність знання українських реалій. А ще саджають у журі (бо ж конкурс, як без журі!) московітів чи пітерців. Мовляв, це також «наші», «вітчизняні», «свої». А для антуражу найбільш просунуті та патріотичні телеканали підсаджують до них когось із не просто українських, а обов’язково україномовних й обов’язково знакових персон. Зазвичай у ролі молодших братів та сестер — бо майже всі конкурсні програми «випадково» побудовані так, що тональність їм задають гості-господарі з-за Хутора Михайлівського. Чи то просто своєю балакучістю, чи то розв’язністю й відвертим хамством.
Утім, слід зауважити, що до 2010 року, попри інвазію російсько-радянського контенту і попри наявність зазначених вище тенденцій, організатори значного числа телевізійних конкурсів так-сяк, але все ж дотримувалися певних правил гри, балансували між грішним і праведним. На цих конкурсах ми бачили на екрані як російськомовних, так і україномовних ведучих, звучали пісні, написані у різних країнах, участь у змаганнях брали зірки поп-культури із Росії та Польщі (теж нарівні), причому з Москви намагалися запросити вихідців з України, та й піонерськими галстуками не зловживали. А щодо журі, то там нерідко брали участь представники цілої низки країн Європи і навіть екстравагантні особи латиноамериканського походження. Потім ситуація помітно змінилася. Практично на всіх телеканалах України. І в один бік. Масовані «десанти» російських надзвичайно «видатних» співаків чи акторів на «зіркових» конкурсах (що, між іншим, погіршило рівень змагань — бо гості-господарі зазвичай не перепрацьовують на тренуваннях); завдяки ведучим, одержаним за таким собі «ленд-лізом» разом із характерною для певної частини московської еліти зарозумілістю, деякі конкурси почали вестися виключно російською мовою, наче справа відбувається десь на Тамбовщині; репертуар й ідеологічні підтексти виступів конкурсантів, особливо колективних, стали відверто насиченими російсько-радянськими «істинами в останній інстанції» (дійшло до того, що один прогресивний телеканал оголосив харків’ян «представниками першої столиці України»); нарешті, ледь не в кожному журі фігурували «брати» та «сестри», причому достатньо агресивно налаштовані. І, звісно, різні народні та заслужені артисти України працювали на ідеологічних підтанцьовках...
Як на мене, не варто засуджувати пересічних учасників таких проектів, бо ж це для них був реальний шанс підвищити свою професійну майстерність (якщо йдеться про початківців) чи заробити бодай якусь копійчину, вибитися в люди (і тут ідеться не лише про провінціалів — наразі справжнім талантам в Україні не надто легко живеться). Але ж невже народним та заслуженим артистам не було чого їсти та ні у що вбиратися без того, щоби брати активну участь у впровадженні проекту «русского мира»? Невже ж вітчизняним телевізійникам не гидко було руйнувати своїми власними діями те, що так-сяк вдалося створити за два десятиліття, — бодай трохи, бодай у чомусь українське телебачення? Невже наші знані телеведучі охоче кілька років грали ролі запопадливих козачків при «московських боярах»?
Ситуація почала змінюватися з початком Євромайдану, під час Революції гідності. Але тільки почала. Бо ж закінчуються вже розпочаті за певними правилами і згідно з певними традиціями телеконкурси — а далі новий сезон. Яким він стане? Чи відбудеться змістовна дерадянізіція цих конкурсів і чи почнуть, нарешті, їхні організатори, запрошуючи до суддівства неминучих, мабуть, «варягів», дивитися не в євразійський, а в європейський бік? І чи поставлять, нарешті, на місце вітчизняних «народних малоросів республіки», які завжди за добрий гонорар чи за пабліситі готові брати участь у ствердженні настанов «русского мира» на українській землі? І чи зрозуміють власники та менеджери наших телеканалів, що проти України діють потужні сили, які використовують телебачення за геббельсівськими рецептами? Список запитань такого ґатунку можна множити і множити...
