"Телепузиків" стали з нинішнього понеділка показувати на Новому каналі не о 10.00 у будні (для кого?!), а о 7.00, тим самим, упевнена, вмить збільшивши в декілька разів аудиторію знаменитого англійського серіалу шляхом приєднання до «домашніх» малюків тих, хто в цей час збирається до школи або дитсадка. Чудово, що програмна служба каналу таки зорієнтувался. Щоправда, чому не відразу? — якщо, звичайно, таким не був первісний хитрий задум, але в це важко віриться.
Проте що вже там казати про цю дрібну телеситуацію, якщо куди більш пафосні справи у нас робляться з року в рік самі знаєте як. Коли дивилася по СТБ церемонію нагородження лауреатів премії «Людина року-2000» , думала, які все ж таки дивіденди дає кон’юнктура, тим більше — ринково- політична. Але, з іншого боку, хіба важко прорахувати, де, зрештою, опиняються всі зі всіма їх дивідендами? Маю на увазі тих, хто безпосередньо приклав руку до нівелювання — через певний фон — тих небагатьох премій, які, як кажуть, без питань... Хоча, звичайно, надмірність історичного честолюбства — явно не наша національна риса, нам частіше за все досить і відомого «після нас хоч потоп»...
З точки зору телеглядача, створюється враження, що одну Зону ми вже таки побудували. Зону української політики, що позбавляє українських чоловіків якої б там не було вітальності. (Про жінок — розмова особлива, і не тільки у зв’язку з Ю.В., , яка опинилася нині за гратами і в якої харизми не віднімеш. Є деяка енергетика і в інших жіночих політичних персонажів — скажімо, у тієї ж Інни Богословської або Ніни Карпачової...). Якщо проаналізувати телеобрази наших основних як по- так і опо- зиційних персонажів чоловічої статі — то, безумовно, світова література може підкинути достатню кількість типажів для ідентифікації: від Петрушки до Кота Базіліо або, наприклад, від Плюшкіна до Санчо Панси... Однак чи багатьох наших чоловіків-політиків можна представити у більш масштабному, значному, яскравішому образі?.. Питання, здається, риторичне... Здавалося б, допустили вряди-годи на загальнонаціональний канал одного з основних опонентів нинішньої влади — Анатолія Матвієнка ( «Табу», «1+1» , 19.30, у парі з Сергієм Тигипко) . І що? Про енергетику, вітальність та інші «жіночі» претензії (електорат, до речі, також схильний до тієї самої, так званої «жіночої» логіки, коли схеми, побудовані на ефекті «суцільної прямої» (без звивин) і одного лише раціо — не проходять) краще взагалі не згадувати. Але за чотири місяці жоден представник опозиції не зміг з телеекрана виразно і зрозуміло (для виборця) сказати про те, чому нам всім буде краще, якщо Кучма піде. А якщо, як місяця через два після початку відомих подій стали говорити опозиціонери, вони хочуть змінити Систему влади, то з чого, на їх думку, ця система складається, на яких механізмах побудована, якими іншими механізмами її треба замінити, — щоб відразу ж не виникало сумнівів в їх ефективності, як, приміром, при одній згадці про парламентську республіку... Ну, добре, — обмежать повноваження президента, але чи може суспільство, що сторіччями звикло підкорятися одному центру, автоматично розподілити ці повноваження раціонально між різними своїми сегментами? Чи воно, скоріше, автоматично передасть ці самі повноваження просто в іншу монополію? Які повинні бути механізми, інструментарії реальної демонополізації владних повноважень, реальних чесних, прозорих виборів? Чи досить для цього лише відмови від адміністративного ресурсу? Чи необхідно також і припинення «тіньових» грошових потоків тощо — і яким чином цього досягнути? Як здійснити роздержавлення все ще державної (незалежно від формальних імен володарiв, в т.ч. олігархів) власності на засоби виробництва? Як змінити одну, радянську, організацію чиновницства на іншу, ринкову, коли держструктури стають саме менеджерами, управлінцями, а не власниками владних повноважень, усього лише контролерами — а не творцями правил гри?.. Як змінити систему бюджетної олігархії (колишньої бюджетної номенклатури), монопольної концентрації фінансів — на ринкове конкурентне середовище, де функції будь- яких гілок влади, знов-таки, полягають не в монопольному встановленні правил, а лише в регулюванні і перспектив, і конфліктів, що виникають природно, виходячи з інтересів різних прошарків громадянскього суспільства...
На жаль, не можна не констатувати — навіть тоді, коли у представників опозиції з’являється можливість, в тому числі з телеекрана, говорити про деякі системні, сутнісні, не тільки для гасел речі — вони цієї можливості не використовують. Ну не може глядач, який за 10 років навик боротися за виживання, який розчарувався практично у всіх структурах влади, зокрема і у представницькій, всерйоз сприймати розмови про те, що, мовляв, опозиція — за мораль, чистоту, правду в політиці (як абсолютно вірно нещодавно процитував Михайла Булгакова Леонід Кравчук, прийди до влади навіть янголи, «у них через деякий час почали б виростати роги». Ось якби визначити методи лікування виростання рогів — тоді інша справа!). Не може цей телеглядач піти за тими, хто лише плачеться, що, скажімо, зараз успішність всіх бізнес-структур визначається їх політичною лояльністю, що у опозиції немає своїх газет, телеканалів тощо, і не пропонує точних і продуктивних ідей: як подібну систему зламати і як побудувати нову, демократичну. Не зрозуміє, не прийме глядач тих, хто не намагається в спілкуванні з аудиторією відстоювати, роз’яснювати вже навіть напрацьовані речі, такі, наприклад, як процес прозорого структурування суспільства, в тому числі і щодо відповідальності конкретних політичних сил — через вибори на пропорційній основі... Коли ж у телеефірі Анатолій Матвієнко, як і його опонент Сергій Тігипко, дуже часто вдаються до демагогії і дуже рідко наводять серйозні аргументи і контраргументи або коли, скажімо, у «Вікнах-опiвночi» (СТБ) ведучий Роман Скрипін і гість студії Володимир Філенко (член Форуму національного порятунку) удвох не можуть «здолати» ще одного гостя — комуніста Петра Симоненка... У вік теле- і політтехнологій не можна добитися хоча б якихось значних перемог в політиці, не враховуючи необхідності публічно, дохідливо, яскраво, якщо хочете — артистично, донести свої ідеї, мету, позиції до мільйонів. Якщо, звичайно, ці ідеї (бажано — системні, креативні) є, а не одні лише ущемлені інтереси або незадоволені амбіції, чи просто глуха — і безсила — ненависть до неправедності існуючого порядку ... Не можна просто заговорювати проблеми шаблонними, заяложеними загальними фразами, що приїлися... Можливо, навіть дуже щирими, — але поверхневими. Звичайно, тут виявляється і проблема самих телепрограм, того ж таки «Табу» , побудова якого, як мені здається, аж ніяк не сприяє сутністному виявленню позицій опонентів. Мені вже доводилося писати про те, що журналіст-рефері — це не той, хто не втручається в хід передачі, а той, хто не втручається в перебіг думок її учасників. Конструктивна дискусія також потребує конструювання, а відсутність маніпуляцій визначається тією метою, яку перед собою ставлять творці ток-шоу, а не технологіями (в цьому випадку — підкресленою роллю Миколи Вересня лише як «підставки для мікрофона»). Глядач, здається, набагато більше почерпнув би для себе, якби в ефірі звучали не малоінформативні запитання до А. Матвієнка і С.Тігипка типу «чи треба нам покаяння?», а якби навіть сам Микола ставив запитання по суті конфлікту опозиції-влади, якщо вже важко працювати зі студійною аудиторією так, щоб і вона не займалася словоблуддям.
Коли в прямому телеефірі СТБ («Вікна-опiвночi») Петру Симоненку, який щосили викриває капіталістично-олігархічний режим (і тим самим мотивує своє неприйняття платформи ФНС), нікому поставити хоча б одне запитання про реальні відмінності нинішньої системи влади від радянської, нікому з тією ж переконливістю протипоставити комуністичній демагогії ясний ринковий конструктив, то виникає питання: нікому — тому що не можемо, не знаємо? Або нікому — тому що не хочемо насправді щось кардинально міняти; насправді ризикувати; насправді шукати тих, хто не пов’язаний спільними справами, загальними первинними капіталами, компроматними знаннями з нинішньою системою... Шукати тих особистостей, які б могли услід за «а» говорити і «б», і «в», і «г», не будучи нічим зобов’язаними нинішній владі, не знаходячись у неї «на гачку», не маючи, тому, страху... Проте, в будь-якому випадку, незалежно від того, чому, але якщо все-таки дійсно нікому реально протистояти владі і немає чого їй протипоставити — навіщо тоді город городити і фактично всю систему опору владі будувати поки лише на сумнівних твердженнях, викриттях, не підтверджених доказовим фактажом, а іноді — і на примітивному блефі?
Влада, звичайно, також діє абсолютно тотожно — хіба що більш нахраписто, і від того здійснюючи, можливо, і більше помилок. А все разом, в результаті, з екрана представляє ту саму конструкцію, про яку колись ослик Іа сказав: «Жалкое зрелище... «
Не набагато краща ситуація щодо безпосередньо тележурналістики. Ті, хто можуть (вміють) професійно щось сказати — не мають «повноважень». Ті, в кого які-небудь можливості (політичні) є — не можуть (не вміють) професійно. В’ячеслав Піховшек ( «Епiцентр», «1+1» ) винайшов якусь особливу мову: сказати так, щоб нічого не сказати. Посвячені, звичайно, зрозуміють, що з передачі в передачу В’ячеслав говорить одне й те ж: «всi — к...», і що основна, знов-таки, наша проблема полягає не в тому, що не хочуть (ті або інші) діалогу, і навіть не в тому, що немає про що домовлятися, а в тому, що нікому з обох сторін — влади і опозиції — переговори вести. Тому що, знов-таки, ті, хто можуть, — не хочуть. А ті, хто хочуть, — не можуть... Але перетворення В’ячеслава на фахівця з імпотенції — також не вселяє оптимізму, в тому числі й чисто глядацького. Як телекритик дуже добре знаю по собі: чим яскравіше хоч негатив, хоч позитив на екрані — тим яскравіше можна аналізувати. А коли щось з області желе, хоч навіть під соусом бронекасок або бронежилетів, або гарячих парубків з булижниками...
Більш виграшно виглядає зараз Андрій Тичина («Вікна- опівночі», СТБ) — за рахунок уміння балансувати між певною політичною розкутістю, що властива поки що телеканалу, і досить професійним розумінням об’єктивності, що передбачає необхідність бачити вади як «чужих», так і «своїх» (тобто тих, кому той або інший тележурналіст симпатизує). А також за рахунок уміння задавати досить глибокі і точні питання своїм співрозмовникам, намагаючись з наших «невітальних» політиків витягнути щось більше, ніж загальні слова. Щоправда, дуже часто зусиллям Андрія доводиться щиро співчувати... Ні, їй Богу, це політичний телеекран виховує в мені феміністку, як би, боюся, вже не стати войовничою... Ось подивилася я в ту ж минулу неділю «Саме той про себе» («Гравіс») — з Ольгою Золотарьовою, президентом асоціації незалежних енергопостачальникiв України. Ця ділова жінка має явно не тільки деякі знання і розуміння ситуації, але і дар красномовства. Але і відчуття міри. Але і смак, шарм. Чоловічу логіку (догоджу IХ! самолюбству все-таки) — в поєднанні з магнетизмом... Нічого — від Жанни д’Арк (тобто від фанатизму), але й ніякої крихкотілості... Ніякої зайвої значності, придихань — але відчутна гідність... На екрані в інтелігентній передачі (ведучий — Павло Богдан) був присутній готовий лідер... Цікаво, що сталося б з Ольгою, якби вона потрапила безпосередньо в зону нашої української політики?.. Тобто я думаю про те, чи зона ця у нас така особлива, аномальна, або самі політики? Погодьтеся, — з нашої, обивательської, земної, прагматичної точки зору — питання зовсім не дозвільне. Що все-таки треба робити: перекопувати город або просто міняти розсаду?
