Проект телеканала «Інтер» зачепив за живе. Справа в тім, що вже років із десять прошу наших студентів, які починають вивчення курсу «Історія світової та української культури», анонімно назвати п’ятірку видатних діячів світової та вітчизняної культури. Результати, які ми отримуємо, вельми цікаві та промовисті. Проте відповіді якоїсь частини, як правило, приголомшують і пригнічують. Навіть не віриться, що до списку українських діячів можуть потрапити і Петро I, і Ленін, і Сталін... Тож чому ми дивуємося, що «товариш лідер» українських комуністів так затято втокмачував недолугим українцям, що самий великий їх син — це вождь світового пролетаріату, який «жив, живе і буде жити...»? Чому ж дивуватися, що й у славному (по-хорошому і по-справжньому славному!) місті Одесі, прямуючи до довершено красивого оперного театру слухати «Севільського цирюльника», автор зустрів натовп в одностроях «козаків» (?!!), які маніфестували свою радість і голосно славили відкриття пам’ятника «матушке-императрице»... Все це було сумно спостерігати. Кого б вони назвали великим українцем, якби ми їх запитали? Адже тих, хто м’яко кажучи, «прохолодно» ставиться до України і всього, що з нею пов’язано, у нас немало. Особливо на південних і південно-східних теренах. Дійти консенсусу (злагоди, згоди) у виборі Великого Українця, а тим паче знайти таку постать, яка б усіх задовільнила, примирила й об’єднала, буде проблематично. І ця проблематичність, перш за все, пов’язана із затягнутим процесом самоідентифікації в Україні. Та й не тільки з цим складним і до певної міри болючим процесом, але й із протистояннями на політико-ідеологічному підґрунті (пригадаймо вибори), і з регіональними розбіжностями. Витоки цих проблем і в знанні своєї правдивої й суто української історії, у ставленні до минувшини, а відтак і до українських постатей, які для певної частини нашого соціуму ще й досі залишаються «українськими буржуазними націоналістами», а всі українці — це лише зрадники — «мазепинці», «петлюрівці», «махновці», «куркулі», «бандерівці», «націоналісти» тощо. Хохли в цьому ряді — найблагозвучніше визначення.
На жаль, у нас не лише культура перебуває в зоні лиха (за братами Капрановими), але й на теренах історичної пам’яті та історичної самосвідомості теж свої зони біди та лиха. Це в Туреччині Ататюрк одностайно визнаний «Батьком турків». Він же одночасно і претендент (і, напевне, єдиний претендент!) на п’єдестал Великого Турка, ба там є національний загальнотурецький консенсус і завершений процес самоідентифікації і ототожнення себе чи не кожним турком з Туреччиною, із її минулим і сьогоденням. Там, та й не тільки там, а практично в усій Європі, у тому числі й у наших сусідів — поляків, угорців, чехів, словаків та інших — це вже пройдений шлях самоідентифікації, доконаний історичний факт. У нас же до цього ще далеко. Звідси й саркастичне: «А що і кого у вас можна обирати? Хіба такі колись тут були?». А до цього ще й провокативно розказаний анекдот про українців і хохлів, де останні заважають усім іншим жити в Україні...
Обирати Великого Українця буде непросто. Адже, як виявилося, принаймні в середовищі, де автор активно веде роз’яснювальну роботу і особливо серед людей середнього і старшого віку, не так просто сприймаються вже самі критерії, за якими визначатиметься переможець. Особливо коли йдеться про такі складові, як «земля», «мова» і «кров». Принаймні, автор чув, і не від одного співрозмовника, запитання: а що ж тоді залишається? І чи буде той Великий Українець українцем, якщо проігнорувати ті три чинники?
Не думаю, що це ознака певної обмеженості тих, хто ставить питання саме так. Скоріш за все, це така собі загострена реакція, ба навіть певна розгубленість. Цілком очевидно, що не можна абсолютизувати ці три чинники — «кров», «земля» і «мова», але і за «критеріями» тов. Симоненка теж шукати переможця не варто. Як і за критеріями одного з «експертів» у студії, який назвав ім’я С. Прокоф’єва. Немає сумніву, ще це великий композитор! Але за якими критеріями він потрапив до числа номінантів? За фактом народження на Катеринославщині чи його внеску в українську музичну культуру? До речі: а що нам скажуть у Росії? Боюсь, що це розцінять як зазіхання на їхнє національне великоросійське надбання... Я б шукав серед своїх і лише на своїй землі. Тим паче, що список тих, серед кого можна і треба шукати переможця, маємо великий.
З огляду на дискусії, що точаться навколо цього проекту, певну заполітизованість і заідеолегізованість, явну контроверсійність думок, які доводиться чути, автор спробував трохи по-іншому сформулювати питання і поставити його в такій редакції, яка б практично позбавляла можливості переводити розмову в політико-ідеологічну площину, в пустопорожні дискусії. Відтак питання набуло такого вигляду: «Хто, на ваш погляд, є тією людиною, яка зробила такий вагомий внесок, що без неї особисто і без її внеску уявити собі образ України неможливо? Іншими словами: без кого Україна не була б Україною, а тим паче українською Україною?». Оскільки воно було адресоване перш за все студентській молоді, то й набуло такого розгорнутого й розлогого вигляду. Проте одночасно воно, як нам здається, набуло і більш чіткої визначеності. Щоправда, в одній із аудиторій студент задав цікаве, як на наш погляд, запитання: «Пам’ятаю, — сказав той допитливий слухач, — що ви на лекції свого часу сказали, що князь Володимир здійснив історично важливий крок, який фундаментально змінив і культуру, і ментальність наших предків. Адже це він, охрестивши Русь, ввів її і її людність в європейський християнський світ і саме завдяки йому ми стали європейцями і християнами. Не Петро I прорубав нам вікно в Європу, а долучив нас до європейської цивілізації Володимир. І в цьому — його історична роль. Тож хіба він не заслуговує бути Великим Українцем?» Відповідаю: пам’ятаю що таке казав, погоджуюсь, що рівноапостольний князь Володимир заслуговує бути претендентом на це високе звання, але додаю: в усі історичні часи в Україні були свої великі постаті: Данило Галицький — єдиний наш король! — в добу існування Галицько-Волинського князівства, Б. Хмельницький — в часи національно-визвольних змагань і так далі. Але нам треба обрати постать, яка б об’єднувала і репрезентувала усі часи нашої історії і всю українську людність. І саме в цьому наше надзавдання!
Проаналізувавши майже 500, а точніше — 492 анкети, в яких респонденти анонімно вписували своїх кандидатів, знайшов майже одностайну і до певної міри неочікувану відповідь на поставлене запитання. І це було дуже приємно, немов настав момент істини. Вразило не те, що автор чекав і хотів почути саме те прізвище, яке було вписане найчастіше, а вразила практична одностайність, а точніше перевага, з якою номінант набрав переважну кількість балів. Окрім безумовного переможця тут, звичайно, були ще й інші знакові і великі постаті, а саме: Володимир — хреститель Руси, Б. Хмельницький, Гр. Сковорода, П. Орлик, М. Грушевський. Дехто назвав і Д. Яворницького, але це вже прояв скоріше нашого місцевого патріотизму. Був там і О. Поль — знаний в наших краях дослідник, учений, який відкрив багатства Криворіжжя. Та воно й не дивно, а скоріше закономірно, що на різних теренах України можуть і з’являються, так би мовити, «регіональні» великі постаті. Львівянин Я. Грицак запропонував великих галичан — Андрія Шептицького і Володимира Старосольського, а проф. П. Кралюк з Острога — князя Острозького. Та звернемо увагу ось на що: в списках — жодного сучасника.
А Великим Українцем, без якого, можливо, Україна і не стала б українською Україною, було названо Тараса Шевченка.
P.S. Автор не переконаний у беззаперечності своїх суджень і не наполягає на цьому, як і на остаточності своїх висновків. Ця публікація — всього лиш рефлексії на телепроект та відгуки в газеті «День», а ще зацікавленість в тому, щоб постать Великого Українця була обрана якомога об’єктивніше. До того ж, маємо надію, що, відгукнувшись на цей телепроект, бодай трохи активізуємо читачів і змусимо їх більш зважено підійти до пошуків кандидатів на найвищий щабель українського п’єдесталу і не перетворимо проект на звичайнісіньку «попсу».
