Чому основні ток-шоу країни стають усе менш цікавими, а одночасно — нудними, тягучими і абсолютно передбачуваними? Чому повністю зникла інтрига, боротьба поглядів, реальна драматичність протистояння ідей? Чому неможливо позбавитися відчуття театральності, бутафорії того, що відбувається на екрані? Здається, що трупа посередніх акторів розігрує дуже дисципліновано і без жодних імпровізацій бездарну п’єсу, підкорюючись невблаганній волі невидимого закулісного режисера. За інерцією, від колишньої свободи ще щось залишається, але це нагадує рухи істоти, з якої вийняли душу. Ведучі формально виконують свою високооплачувану роботу, все, як і вчора, і водночас відчуваєш, що це лише оболонка, яскрава упаковка без вмісту або, як мудро висловився один класик філософії, «мертва форма буття».
У «Великій політиці» знову для особливо терплячих і витривалих був показаний нудний діалог Євгенія Кисельова і міністра закордонних справ Костянтина Грищенка, де дипломат відстоював абсолютну правоту (ледь не написав «партії й уряду») нового керівництва України щодо передачі Російській Федерації з благословення Барака Обами високозбагаченого урану, що є другим великим самороззброєнням країни, після відмови на початку 90-х років минулого століття від стратегічної і тактичної ядерної зброї. За цей акт виключного політичного альтруїзму Україна не отримала жодних реальних гарантій своєї безпеки, крім суто словесних. А політики, як відомо, господарі свого слова — самі його дають і самі забирають назад. Тобто, якщо Україна стане жертвою збройної агресії, то хтось там чи то в Брюсселі, чи то у Вашингтоні, чи то в Нью-Йорку, чи то в Женеві збереться і консультуватиметься на тему: а чи добре зробив Сірий Вовк, що з’їв Червону Шапочку? Ну, а відмова від високозбагаченого урану (виготовити який так відчайдушно прагне Іран) означає позбавлення України навіть гіпотетичної можливості відновити ядерний потенціал, або хоча б у разі загрози козиряти такою можливістю. Усе, роздяглися повністю. І можемо мирно жити лише до того часу, поки комусь з сусідів не спаде на думку «пощупати Україну багнетом».
Журналісти намагалися пробити непохитний дипломатичний «панцир» пана міністра закордонних справ, ставлячи гострі запитання. Наприклад, чому офіцери ФСБ РФ, які покинули Крим за часів В.Ющенка, повертаються? Чи буде покараний російський шпигун, кадровий спецслужбовець, якого взяли на гарячому в Одеській області? Поганий той дипломат, який не вміє вивернутися з найбільш безнадійних пасток, а Костянтин Грищенко, поза будь-яким сумнівом, висококваліфікований дипломат, тож працівники ЗМІ залишилися без «здобичі». Але міністр не мав переконливих аргументів, результатом чого було використання ним традиційних пропагандистських формул. Євгеній Кисельов не забув і про опозицію, але дуже своєрідно. Річ у тому, що опозиція зверталася до каналу «Інтер» з проханням надати слово в програмі «Велика політика» Юлії Тимошенко. Було написано дуже зворушливого, схвильованого листа ведучому; не знаю, як Євгеній Олексійович, а я, ознайомившись з текстом, розчулився: «Багато років знаємо вас як чесного, об’єктивного тележурналіста. Маємо тверде переконання, що політична ситуація в Україні, яка склалася після перемоги на президентських виборах Віктора Януковича, не впливає на ваші принципи і відданість основам професійної журналістики».
Відповідь була ввічливою, у дусі істинної московської толерантності: «Чого б це? У нас програма — не концерт по заявках, розумієте». Ось так. Утім, якщо пан Кисельов у такому ж самому стилі відповідає на заявки Адміністрації Президента або наших олігархів, то я готовий йому все пробачити і відректися від своїх нечестивих підозр. Можна як завгодно відноситися до Юлії Тимошенко, але об’єктивно за нею стоїть найбільша опозиційна фракція парламенту і 45% українських виборців. Хіба це не заявка мільйонів глядачів?
Але «відшукався слід Тарасів», згадав московський журналіст про Юлію Тимошенко у своїй програмі, щоправда, зробив це якось дуже вже по-єзуїтськи. Він провів голосування на тему: «Чи хочете ви побачити Юлію Тимошенко в програмі «Велика політика»? Результат був наступним: 19% аудиторій «Інтеру» хочуть, а 81% — не хочуть. Що й потрібно було довести. Так, ця аудиторія рідко розчаровує тих, хто формулює їй питання. Тепер пан Кисельов зможе ігнорувати опозицію на абсолютно «демократичних» підставах (хоча насправді демократія не в останню чергу — це повага до прав меншості), крім, зрозуміло, «опозиції Його Величності». За це місце в політичному спектрі теж йде своя жорстока підкилимна боротьба. Дехто вже заслужив у Президента почесний титул «наша дорога опозиція». Хоча публічно цей дехто старанно відрікається від свого загалом точно визначеного статусу.
Зате у Савелія Шустера, як завжди, було веселіше. Що вже правду приховувати, як шоумен Савік, вочевидь, більш талановитий за інших ведучих і будь-які політичні надзавдання не змусять його забути про закони видовища. Шустер уміло диригував учасниками, які виступали, сперечалися і обурювалися. Як деякий інформаційний «десерт» (хоча й на самому початку програми) публіці була запропонована яскрава розповідь Ганни Герман про поїздку Президента В.Ф. Януковича до «цитаделі світового імперіалізму», як характеризують США союзники Партії регіонів по правлячій коаліції товариші комуністи. Ох, який це був успіх! Янкі, покинувши всі справи, з напруженою увагою стежили за кожним словом і жестом нашого Президента. Американські ЗМІ наперебій цитували й коментували кожну його заяву. Нічого цікавішого й захоплюючого вони до цього моменту не знали. Це був справжній дипломатичний прорив, тріумф і блискуча перемога, принаймні, з погляду А.М. Герман.
Особливо пишалася пані заступник глави Адміністрації Президента звитяжною здачею українського урану. А мені згадалася поїздка М.С. Хрущова до США, яка теж була тріумфальною, на думку самого візитера і його пропагандистів. Із цього приводу був навіть знятий захоплений фільм, що називався «Наш дорогий Микита Сергійович». Там на всі лади розхвалювалося миротворство першого секретаря ЦК КПРС, його боротьба за роззброєння і взаєморозуміння із Заходом. Ейфорія незабаром закінчилася. Почалася Карибська криза.
Риторика в телезвіті про візит вирувала й кипіла зі звичайним для нашої, перепрошую, «еліти» перебільшенням мікроскопічних успіхів і незграбним замовчуванням великих провалів. І тут «біло-блакитні» дійсно мало чим відрізняються від «помаранчевих» і «біло-сердечних». Можна подавати як великий здобуток обіцянку заокеанських друзів виділити 250 млн. дол. на забезпечення безпеки Чорнобильської АЕС (якщо обіцянку не забудуть, а в разі виконання гроші не будуть, як це в нас заведено, «використані не за призначенням»), але якщо забути той факт, що український уран, переданий РФ, за різними експертними оцінками, коштує не менше 2 мільярдів «зелених». Такий от український «бізнес» одних, за який убогістю і соціальною безпросвітністю повинні розплачуватися інші. Адже Україна не сама по собі стала бідною. Її такою зробили, щоб забезпечити фантастичне збагачення вузького прошарку осіб, які мають право розпоряджатися національними ресурсами. Адже й ніхто і ніколи не відповідав за бездарну політику, що приносить країні величезні збитки. Відповідаємо за них ми всі, хто не належить до їх клубу «обраних». Якби вони так розпоряджалися особистими коштами, то вже б давно разом із бомжами копирсалися в сміттєвих баках. Але з особистими капіталами у них усе гаразд.
Говорили в Шустера і про те, що 21 квітня мають зустрітися Янукович і Медведєв, з Москви вже лунають заяви, що Росія задоволена українськими пропозиціями щодо газу, а українська громадськість, ЗМІ про це ще нічого не знають. Справді демократична країна від псевдодемократичної відрізняється саме тим, що в справжній про всі новини, що стосуються цієї країни, в першу чергу дізнаються національні ЗМІ, а вже потім — іноземні. У демократіях «суверенних, керованих, контрольованих» і липових — усе навпаки. І українські журналісти з російських видань дізнаються, що Україна начебто запропонувала здати на багато років свої підземні газові сховища (найбільш важлива і цінна частина вітчизняної ГТС!), що Росія вийде на внутрішній газовий ринок України і приватизує на користь своїх олігархів стратегічні економічні об’єкти нашої країни. А за це все зменшить вартість газу, щоб українські олігархи ціною відмови від національних інтересів змогли і далі купувати вілли і яхти, палаци на екзотичних островах замість того, щоб вкладати хоча б частину надприбутків у технологічне переозброєння своїх підприємств. Крім того, РФ побудує два нові атомні реактори в Україні. Це реактори другого покоління, а ті, що пропонувала американська фірма «Вестінгауз», третього (з відповідними рівнями захисту). До речі, в цивілізованих країнах до російських атомних реакторів відносяться дуже обережно. Як відомо, в Литві Ігналінська АЕС була закрита під тиском Європейського Союзу, оскільки в Ігналіні використовувалися радянські реактори, відомі нам по Чорнобилю. Віталій Портников звернувся до людей у студії, сказавши, що у світі з’явилися нові технології видобутку газу із сланців, що може зробити його найбільшими експортерами США, Польщу та й Естонію, повністю змінивши енергетичний баланс Європи, а ми в цей час знову на 20 років заліземо в кабалу «Газпрому». Потужне газове лобі російсько-українських олігархів знову може відняти у нас десятиріччя історичного часу, коли ми будемо приречені на стагнацію замість розвитку.
Пікантно підтримав спіч Ганни Герман щодо «уранового успіху» в США нардеп Тарас Чорновіл, який з важним виглядом заявив, що знається на проблемі, оскільки, коли навчався в середній школі, написав реферат про уран. Якщо всі наші нардепи вирішують у парламенті найважливіші питання, спираючись на потужний багаж професійних знань на рівні шкільних рефератів, то мені шкода тебе, моя бідна Батьківщино.
А пан Яценюк дорікнув українським телеканалам, що вони не висвітлювали візит В.Ф. Януковича до США настільки ж захоплено, як це робили їхні американські колеги, якщо вірити А.М. Герман.
Невтомний Шустер включив свою «соціологічну» машину, запропонувавши проголосувати на тему: «Чи збільшився авторитет України за Януковича?», і, звичайно ж, отримав бажані 65% «за». Тут треба б Шустеру підтягнутися: он у Євгенія Кисельова тих, хто не погоджується з «критиканською опозицією», залишилося всього 19%, а у Шустера ще цілих 35% тих, хто не хоче ходити строєм.
А російський ОРТ продемонстрував дуже повчальний для прибічників сильної руки фільм «Кривава неділя майора Євсюкова». Ця історія деякий час тому вразила навіть уже до всього звиклих москвичів. Один молодий офіцер міліції, який зробив блискучу кар’єру і в 30 років очолив райвідділ міліції в російській столиці, напившись до поросячого виску, вирушив гуляти нічною Москвою. Під час прогулянки він з пістолета розстріляв кількох громадян. Просто так, із спортивного інтересу. Адже росіянам обіцяли порядок. І що ж вони отримали? Терористичних актів значно більше, ніж було за часів Єльцина. Корупція зашкалює. Силові структури стали більш небезпечними для законослухняних громадян, ніж для злочинців. Менти, які вбивають простих росіян, перетворилися на щось банальне. Віце-президент «Лукойлу», що роздавив своїм джипом автомобіль з двома москвичками на очах натовпу, залишається безкарним. У Росії та ж сама біда, що й у нас в Україні — відсутність рівності громадян перед законом. Якщо такої рівності немає, країна є феодальною, навіть коли запускає супутники в космос і володіє ядерною зброєю. Імунітет «крутих», їхнє реальне становище «над законом» інфікує суспільство бацилами вседозволеності. Якщо країною ходять, а точніше їздять на імпортних «люксових авто», приголомшуючи державними винагородами, легальні злодії й грабіжники суспільного майна, виставляючи напоказ життєвий успіх, то будь-яка моральна проповідь втрачає силу. Якщо в суспільстві є люди, яким усе дозволено, то все більше з’являтиметься тих, хто за будь-яку ціну захоче увійти до їхніх лав. І вже зовсім безглуздою є (більше того, небезпечною й шкідливою для суспільства) «сильна рука», якщо вона діє на користь групи осіб, обслуговуючи вузьке коло «своїх». Цей феномен використання всього суспільства для блага небагатьох колишній економічний радник екс-президента РФ Андрій Ілларіонов назвав не дуже науковим, але точним словом — «своїзм». Щось дуже схоже ми спостерігаємо сьогодні і в Україні.
Тож може світла голова, працездатність, принциповість і проста людська порядність лідера нації важливіші за «сильну руку»? Тим більше, що «сильна рука» передбачає мужність брати на себе особисту відповідальність, а це саме те, чого панічно бояться майже всі українські політики.
