Це, ясна річ, не означає, що український телеглядач повинен дивитися вітчизняні канали виключно з почуття гордості за країну. Глядач взагалі нічим не зобов’язаний телевізійникам — він споживач і вже тому має волю вибирати, що йому подобається більше. І, безумовно, це не означає, що українське ТБ не може бути кращим. Може. І мусить. Але, щонайменше, всесвітній плач на тему, що у нас «все гірше», не має ніяких підстав. Більше того, після такого порівняння вже не видаються очевидними деякі твердження, вельми популярні в середовищі української журналістики.
У нас полюбляють говорити, що, мовляв, наше телебачення таке тому, що Україна — країна бідна. Адже словаки чи угорці, не кажучи вже про словенців, живуть набагато заможніше, ніж українці, а стан їхнього телебачення (не в технічному плані — з цим у них, слава Богу, гаразд) викликає щире співчуття. Немає прямого зв’язку і між якістю телебачення і станом свободи слова в країні — наших західних сусідів уже звикли ставити нам у приклад як країни «демократії, що відбулася», а телебачення краще все-таки у нас. Де спрацьовують обидві тези, то це в Білорусі — там і країна бідніша, і з демократією не гаразд, і БТ нагадує УТ радянських часів. Загалом — там, де грошей немає, зате є тотальна цензура, — якісного телебачення не виходить, але одних грошей і свободи для того, щоб його зробити, замало. Потрібні люди. Професіонали. Особистості. І наше щастя, що в Україні вони є.
Скажу більше — те, що незважаючи на економічні труднощі і не найсприятливішу політичну атмосферу, наше телебачення розвивається досить успішно, ще раз підтверджує, що телебачення роблять особистості. І саме особистостей вимагає глядач — скільки б ми не говорили про жанрові і смакові переваги аудиторії. Звичайно, на українському телебаченні особистостей не так багато, як хотілося б. Але спроби «прикупити» «телевізійних осiб» на стороні — безперспективні. «Прикуплені» ніколи не стануть тут своїми. Неможливо підняти українське телебачення чужими руками. Як не можна «підняти» вітчизняний шоу-бізнес, запрошуючи в Україну нехай навіть талановитих, але зарубіжних зірок.
Є, звичайно, сила звички. Неможливо примусити любити українське, просто відімкнувши «все інше». Глядача треба поважати. Але не треба думати за нього, заздалегідь передбачаючи, що він хоче дивитися виключно російських зірок. Глядач повинен сам вибирати, що йому дивитися. І, за великим рахунком, дуже непогано, якщо є можливість вибирати, не перемикаючи кнопки телевізора. З огляду на це, досвід «Інтера» виявився позитивним — недаремно тим же шляхом пішли й інші телеканали. А провінційність вітчизняного телебачення, успадковану від тих часів, коли Україна була провінцією в буквальному значенні цього слова, можна подолати, тільки підіймаючи рівень своїх телезірок, розширюючи власні горизонти, безпосередньо включаючись у світовий і регіональний контекст. Скільки б ми не говорили про Україну як про центр Європи, ми будемо околицею, якщо телегляд ач не буде знати, що відбувається навколо нас — у Росії, Польщі, Угорщині чи Румунії — причому не зі слів російських, польських, угорських, румунських журналістів, а від власних кореспондентів украї нських телеканалів. На щастя, минув той час, коли за кордон вітчизняний журналіст міг потрапити тільки у складі урядової делегації, супроводжуючи того чи іншого державного мужа. Адже життя у наших сусідів починається не тоді, коли до них прибув український міністр, і не закінчується, коли він від’їхав на батьківщину. На жаль, за ті роки, коли відрядження були здебільшого «протокольними», глядач майже забув (якщо колись знав), як живуть люди в державах, які ще недавно входили в «соціалістичну співдружність». Та й про ті країни, що, як і раніше, входять у Співдружність, але вже незалежних держав, українець знає на диво мало — за винятком, можливо, Росії. Саме тому мені здається дуже важливим проект «Остання осінь сторіччя», який запускається на «Інтері» в жовтні. Наші журналісти спеціально виїхали в Югославію, Литву, Польщу, Білорусь, Словенію, поїдуть у Боснію і Румунію, щоб розказати українському глядачеві про те, що сталося в цих країнах за останні десять років. Десять років, які сплинули з часу падіння комунізму і розпаду тієї самої «соціалістичної співдружності» та «непорушного» Союзу. І спробувати зрозуміти, що чекає ці країни в найближче десятиріччя. Адже від цього багато в чому залежатиме і майбутнє України. Це буде серія документальних фільмів — жанр, майже забутий у нас останнім часом. Першим буде фільм про Югославію — революція в Белграді почалася якраз тоді, коли в югославській столиці перебувала наша знімальна група, і про історію зльоту й падіння Слободана Мілошевича розповідатимуть очевидці подій.
Звичайно, запуск такого проекту — певний ризик. Дуже часто доводиться чути, що публіцистика — це не той продукт, який має високий рейтинг. Особливо, коли йдеться про зарубіжні країни. Але мені здається, що справа не тільки у формальному рейтингу. Наші глядачі, як мінімум, ті, хто зараховує себе до таких людей, що думають, знудьгувалися за серйозним телебаченням. Наші фільми будуть не тільки розповідати про те, що відбувалося і відбувається біля наших кордонів. Це можливiсть замислитися і над тим, як прожила останні десять років Україна. І що треба зробити, щоб не було «мучительно больно» за бездарно прожиті роки ще через десятиріччя. Адже телебачення не може зводитися до переказу вульгарних анекдотів і мексіканських телесеріалів. Іноді треба думати головою. І краще робити це частіше. Тільки тоді в нашої країни буде майбутнє.
ВІД РЕДАКЦIЇ. — «День» вітає колег iз телеканалу «Інтер» iз їхнiм чотирирічним ювілеєм. Ми вважаємо, що цифра «чотири» асоціюється передусім з чотири-Кутником, і аж ніяк, скажімо, не з Колом, символом згладжування проблем. Кути для серйозних ЗМІ — в які вони «заганяють» будь-якого рівня і впливу «слуг народу» — це нормально. Лише б не було «тишi й благодаті» беззубості та послужливості. І тоді — можливо, прорвемося.
