Євгеній Кисельов опублікував у московському виданні NEW TIMES текст, у якому говориться, що наснився авторові сон про таку собі благословенну вільну й демократичну країну, де в телеефірі можна критикувати владу, ходити на демонстрації, стояти з протестами під ЦВК після виборів — і ніхто тебе не чіпає. А влада в тій країні, спіймана на фальсифікаціях, навіть готова благородно провести повторні вибори в кількох округах. Нечуваний демократизм! Виявилося, що ця дивна країна — Україна. Обговорюваний текст сповнений прихованого праведного гніву — невдячні українці щастя свого не розуміють під мудрою й делікатною владою Партії регіонів. Зрозуміло, що для Кисельова точкою відліку є Москва, і якщо десь у сусідів ситуація хоч трохи краща — то це ним сприймається як рай на землі. Хоча диктатура рідко встановлюється миттєво. На відміну від Кисельова, українці схильні порівнювати свою ситуацію не з Росією, а з найближчими західними сусідами — чехами, поляками, словаками. Стандарти Росії, Білорусі, Узбекистану навряд чи можна визнати прийнятними для України. Та й сам Кисельов міг би порівнювати становище в Україні не з путінською Росією, а з часом Бориса Єльцина, про яких він знає не з чуток. Або з самою Україною «помаранчевого» періоду. Адже нас сьогодні найбільше лякає сповзання країни до тієї ями, в якій уже перебувають Росія й Білорусь. А те, що Україна дрейфує саме туди, сумнівів уже давно не викликає.
Кисельов не помітив того, що бачили всі ми на останніх виборах, не побачив, що найяскравіші лідери опозиції сидять за гратами, що немає правосуддя, що чиниться тиск за допомогою керованого суду й податкової служби на його колег — журналістів. Адже самому Кисельову на «Інтері» комфортно, отже й узагалі все добре. Чи варто було кілька років жити й працювати в Україні, щоб так погано розуміти її реалії? Питання про самокорисливість автора ми не обговорюватимемо, виходячи з презумпції порядності пана Кисельова.
На сайті NEW TIMES багато телеглядачів висловили свою думку про опус популярного телеведучого. Особливо критичними були відгуки українців. Наведу лише найстриманіший, підписаний Ларисою Руденко: «Євгеній Кисельов, будучи ведучим політичного ток-шоу на найбільшому каналі України, дуже старанно обслуговує Януковича та його партію. Коли він з’явився у нас, я була щаслива, бо знала Кисельова НТВешного, того старого, справжнього. Подумала, ось він нам покаже клас. Еге ж. Показав, як можна маніпулювати думками глядачів, перекручувати факти й просто відверто служити холуєм... Шкода...» І Кисельов, і Шустер давно й природно вписалися в нинішню владну систему України. Хто б дозволив на найбільших телеканалах вести політичні програми тим, хто демонструє навіть нейтральне, не кажучи вже про критичне, ставлення до правлячого режиму? Хоча, звісно, подеколи обидва метри за старою демократичною звичкою дозволяють собі легку фронду, деяке пощипування влади, яке швидше нагадує лікувальний масаж.
Ось і в останній своїй програмі Є.Кисельов інтерв’ював міністра палива та енергетики Юрія Бойка. Ведучий не загострював питання про те, чому ПР, мальовничо розповідаючи про жахи газового договору 2009 року, не робить жодних кроків до його розірвання. Бойко розповідав, що ПР «піде іншим шляхом», зменшуючи закупівлі газу в Росії. Потім у властивому йому похмуро-серйозному тоні пообіцяв відстоювати енергетичні інтереси України в європейських судах. Ну, поки регіонали такого відчайдушного героїзму жодного разу не демонстрували.
Громадський діяч Ігор Луценко, який перебував у студії, вельми не до ладу поставив питання про те, чому за рахунок держбюджету субсидується промисловість, що належить олігархам, зокрема чому їм йде знижка на газ у 100 доларів за Харківською угодою? Перша частина запитання — справедлива, а друга — некомпетентна. Жодної знижки в 100 доларів не було й немає. Фактично йдеться просто про відкладений платіж. Харківська угода — настільки безглузда й провальна (може, ще гірше за газовий договір 2009 року), що ПР останнім часом вважає за краще про неї зайвий раз не згадувати.
Торкнулися й втягування України до так званого митного союзу з Москвою, Мінськом й Астаною. Бойко прокоментував це дипломатично, хоча й без зайвого туману: багато пропозицій російських колег не пройшли, оскільки ми не побачили там рівності. А коли ми взагалі за останні 300 років бачили рівність у наших відносинах з північно-східним сусідом? Нерівноправні, кабальні, неоколоніальні відносини з Україною на користь Росії — це принципова політика Кремля.
Деяке пожвавлення до перебігу кисельовської програми вніс всюдисущий Олег Ляшко, який цього разу прийшов до студії без грізних селянських вил. Але відсутність сільськогосподарського «бойового» реманенту компенсувалася революційно-гучною лексикою. Утім щодо політики він усе сказав правильно. Ляшко справедливо поцікавився, як довго Україну заганятимуть до міжнародної боргової ями: «Ми набрали величезну кількість кредитів, а користі жодної. У нас найдорожчі в світі кредитні ресурси. Треба жити власною головою, знизити податки, дерегулювати економіку». Позичати гроші за кордоном, куди постійно спливають гроші з України, безглуздо й шкідливо. Спочатку треба припинити системне розграбування країни. Але не за цієї влади. А поки героїчно працюватимемо на нові яхти, вілли, літаки й гелікоптери нікчемної купки наших співгромадян, які більшу частину року живуть за межами України. Наша праця не пропаде даремно — й через деякий час хтось із них придбає футбольний клуб «РЕАЛ-Мадрид», чим нам запропонують колективно пишатися, мовляв, не лише їхній Абрамович купує лондонський «ЧЕЛСІ», а й наші не гірші... При цьому Україна й надалі залишатиметься найбіднішою країною Європи (якщо не рахувати Молдову, яка за її нинішньої влади отримала шанс це сумнівне «призове місце» в кінці списку передати нам).
У студії «Інтера» перейшли до обговорення міжнародних проблем, чергового з’їзду компартії Китаю, що, зокрема, відбувся в Пекіні. Із цього приводу запросили китайського студента, який навчається в художньому виші Києва. Виявилося, що студент не володіє російською, а говорить і розуміє лише українську. І Кисельову вперше за кілька років довелося самому перейти на українську, якою він уже оволодів дещо краще Азарова, хоча дипломований філолог міг би й вільніше висловлюватися мовою країни перебування. Але й за це дякуємо.
У нас, особливо в таборі КПУ, дуже полюбляють захоплюватися феноменальними успіхами КНР в економіці, як свого часу ліва інтелігенція Заходу захоплювалася сталінськими п’ятирічками та хрущовськими семирічками в СРСР. Але, й про це справедливо говорилося в студії, там далеко не все однозначно. Високі темпи зростання — не диво в країнах, де починали практично з нуля. Інша річ, що з часом усе закінчується уповільненням і навіть спадом. Так, до 2016 року Китай може за обсягом виробництва стати першою економікою світу, але за ВВП на душу населення не увійде навіть до першої сотні держав. Таким чином, йдеться про масу, а не про якість виробництва. Адже саме ВВП на душу визначає багатство або бідність країни, ефективність її економіки.
ПРОБЛЕМИ ЖКГ ТА «ЕНЕРГЕТИЧНИЙ САБОТАЖ»
Савік Шустер у своєму ток-шоу зайнявся питаннями суто практичними: що нам готує в житлово-комунальному сенсі наближення зими. Судячи з усього, слід готуватися до випробувань. Не дай Боже Україні стати одним великим містом Алчевськом, де кілька років тому в сувору зиму зруйнувалася вся система теплопостачання. Тоді Алчевськ став всеукраїнським символом лиха. Голова обласної харківської адміністрації Михайло Добкін усі проблеми ЖКГ бачив лише в одному прізвищі: Тимошенко. От якби не вона, якби не газова угода 2009 року, то все було б чудово.
Бізнесмен і депутат Давид Жванія запропонував внести «ринкову логіку» в оплату енергоресурсів, що, між іншим, збільшить для наших співгромадян тарифи в 2—3 рази. Ну, на це багато розуму не треба. Усі наші «реформи», як правило, зводяться до підвищення цін. Обговорювали ситуацію в містах Київської області, де 100% оплата тарифів ще не гарантує тепла в будинках. Усе той-таки Олег Ляшко спробував покритикувати главу обласної адміністрації Київщини Присяжнюка, але на депутата накинулися залежні від критикованої особи глави міст області, на всі лади розхвалюючи достоїнства пана Присяжнюка. Ця адміністративна єдність й особиста відданість вищому начальству разюче нагадує Візантією, Російську імперію, Азіопу... Багато начальників і бізнесменів у студії вимагали зрівняти ціни на газ для населення й підприємств, звісно, в бік їх збільшення для рядових платників. Зрозуміло, хто жадає полегшення за рахунок населення.
Уже 20 років у нашій країні здійснюється за різної влади якийсь тотальний енергетичний саботаж. Де енергозбереження, оптимізація енергоспоживання, де енергетичний баланс України, де геологорозвідка, де збільшення власного видобутку нафти й газу? Де альтернативні джерела енергії? З усіх цих «де» без відповіді й формується рабська енергетична залежність України.
Шустер поставив публіці запитання: «Чи можна вийти з економічної кризи без затягування пасків?» Глядачі відповіли, що можна. Так, якщо припинити розкрадання країни.
А в програмі Віталія Портникова на TBi продовжували «розхльобувати» результати виборчої кампанії для опозиції. Особливо мучило питання, чому маси не вийшли на вулиці з протестом проти фальсифікації? Пояснювали це тим, що опозиція артикулювала приватні проблеми (долю 10—20 депутатських мандатів). Це не той привід, щоб простимулювати масовий рух, який дійсно може змінити багато чого. Як нагадав політолог В.Фесенко, 2004 року, якби не Майдан, суд не прийняв би рішення про третій тур президентських виборів. Так, маси підтримають опозицію, коли повірять у розум, честь і совість її вождів. А тепер маси відчули, що лідери самі не готові до серйозної радикальної боротьби. Дуже своєрідно виступив керівник громадської організації «Спільна справа» Олександр Данилюк. Опозиція перед виборами обіцяла в разі фальсифікацій новий Майдан. Але не виконала обіцянки. Опозиція не зробила всього, що могла. Нарікати на народ за те, що він не вийшов за п’ять виборчих округів, — безглуздо. Коли відбуваються тотальні фальсифікації, треба ставити питання про перевибори в усій країні. До речі, опозиція виграла вибори, але про це тепер ніхто не дізнається... Опозиція не змогла грамотно організувати народні протести, а без масових виступів вибори 2015 року програні опозиціонерами вже сьогодні. Віталій Портников резюмував: лише разом політична опозиція й народ можуть щось змінити.
