Без веселої нехитрої передачі «Караоке на Майдані» багато телеглядачів не уявляють недільного дня. І така популярність народного музичного шоу переслідує Ігоря КОНДРАТЮКА вже п’ять років. Його м’яка, інтелігентна манера ведення програми, досить рідкісна на українському телеекрані, привертає увагу й до іншого його проекту — «Інтелект-шоу LG «Еврика!». А під Новий рік він утер носа українським естрадним продюсерам у проекті «Шанс», вивівши зірочок «Караоке» на професійну орбіту буквально за декілька днів. Ігор Кондратюк вважає, що він просто вдало використовує свої природні дані та любить публіку. А може, таємниця непотоплюваного шоумена ТК «Інтер» у вдалому старті в «Що? Де? Коли?»? Так чи інакше, варто уважніше придивитися до однієї з найпомітніших фігур серед українських телеведучих.
ХОБІ БІЛЬШЕ ЗА ЖИТТЯ
— Нелегко вести розважальну програму та залишатися інтелігентною людиною?
— Інтелігентною людиною взагалі залишатися нелегко.
— Як ви потрапили на телебачення? Доводилося розштовхувати людей ліктями, переступати через когось?
— Я не знаю, що означає «боротися за ефір», мені це незнайоме. А на телебачення потрапив, коли мене прийняли до «Що? Де? Коли?». 14 березня 1985 року, у свій день народження, я зіграв свою першу гру в команді Олександра Зуєва та навіть приніс їй перемогу. Це був перший виграний у студії бліц (складне запитання з трьох частин, на відповідь давали по 20 секунд).
Коли тільки почали вручати «Кришталевих сов», я міг отримати одну з них. Опитуючи публіку, Ворошилов неодноразово чув моє прізвище. Але він вирішив, що ця сова за нашу командну гру і тому її отримав Козлов як капітан команди. Хоча нічого не маю проти. Команда — це не просто організм, який грає, набір ерудитів. А люди, які можуть, зібравшись ушістьох, видати більший ККД, ніж кожен окремо. «Що? Де? Коли?» — це стиль життя. Коли я грав, це також було частиною існування.
— Можна говорити про якийсь вплив «Що? Де? Коли?» на загальну телевізійну культуру?
— Не тільки в Україні, а й у Росії не змогли зробити кращу передачу, ніж «Що? Де? Коли?». Навіть якщо не буде цієї передачі, вона може бути прикладом ще довгі та довгі роки. Можливо, це вплив радянських культурних пластів. Або просто форма програми продовжує працювати.
— Помітно, що ви до «Що? Де? Коли?» ставитеся, як до першого кохання.
— Це не тільки перше кохання. «Що? Де? Коли?» — телевізійна школа та гра одночасно.
З телекомпанією «Гра» (зараз продюсерський центр «Гра») пов’язаний початок моєї ТБ-кар’єри. На «Кохання з першого погляду» шукали людину, яка б дбала про публіку, перетворювала неорганізовану масу на аудиторію, що захоплено аплодує. Тоді це було ноу-хау — ніхто до мене публіку не «підігрівав». Не можна залишати глядачів шоу під час технологічних перерв. І прощаючись із ними, також треба усміхатися, дарувати подарунки тощо, щоб люди розуміли, що вони побували на якомусь концерті. Я такою людиною був, і загалом давав собі раду.
— А як ви зрозуміли, що не вчений, а шоумен?
— Усе почалося ще в «дотелевізійну» епоху, коли я, навчаючись на фізичному факультеті університету імені Шевченка, займався культмасовою роботою в комітеті комсомолу. І причому я займався нею так серйозно, як нині займаюся телебаченням. Я робив те, що мені подобається, а не те, що треба було, скажімо, комітету комсомолу червоного корпусу. Став ведучим і редактором університетських вечорів «Що? Де? Коли?». І потім одного прекрасного дня, на 1 Травня, приїхали телевізійні знавці з Москви. Ми їх добре прийняли, а вони як ввічливі люди запросили до себе на відбір. Поїхав тільки я, очевидно, тому, що до того часу мої колеги по проведенню вечорів закінчили університет. Поїхав навмання, і мене відібрали — з невідомих для мене причин.
— У біографії на сайті ТК «Інтер» сказано, що ви і не мріяли про телебачення...
— Справді, мріяв виключно про астрономію, три роки провчився на кафедрі астрономії фізичного факультету, потім зайнявся оптикою твердого тіла. А все інше — це вигадки журналістів.
Мені подобалося «Що? Де? Коли?», коли я дивився його дома по телевізору з 1975 року. Сидиш і думаєш: ти можеш це запитання «побороти» чи ні. У цьому розумінні хотілося, напевно, до «Що? Де? Коли?», тому й вирушив до Москви.
ХТО ВИГАДАВ «КАРАОКЕ»?
— «Караоке» — це наша з Андрієм Козловим ідея. Народилася вона так. У 1996 році закінчилася «Програма передач на завтра», яку я вів тут на Майдані. Вийшло підряд 246 щоденних програм. Думаю, що якби була «Книга рекордів українського телебачення», «Програма передач» туди б потрапила. Так ось, коли це закінчилося, сидів без діла. Тоді я захистив дисертацію і шукав роботу, не сподіваючись на скромну зарплату в науці. І тут телекомпанія «Гра» вирішила в Москві робити ранкове мовлення. Тоді пішла мода на ранкові щоденні програми — легкі, з ігровими елементами, призами в студії тощо. Мені запропонували робити рубрику в цій передачі — «Дома города Москвы».
І коли я приїхав, Козлов каже: «До речі, «Дома» відкладаються, бо нам принесли радіомікрофон караоке. Фірма готова платити гроші за те, щоб ми зробили якийсь ігровий хід. І ми вигадали таку програму, яка зараз називається «Караоке на Майдані». Ми вирішили, що вести її повинен я, оскільки освоїв вуличний формат.
— Без снобізму — на вулиці, то на вулиці.
— Вулиця — просто особливі декорації. Мої передачі майже на сто відсотків імпровізаційні. А п’ять років тому це було навіть оригінально, ми були піонерами в цьому. У студії інші вимоги, а на вулиці потрібно поводитися невимушеніше. Перехожі потрапляють у програму несподівано, імпровізують. Будь-хто може стати телегероєм, тільки треба раніше прийти.
— А за що публіка вас любить?
— Це ви запитайте в публіки. Хоча мені справді цікаво вийти, поспілкуватися з людьми, поспівати. Мені хочеться робити так, щоб мої передачі захоплювали, ставали подією, підіймали настрій. Публіку люблю, і мені відповідають взаємністю. Люди бачать, що ця передача — народна. Будь-хто може в ній взяти участь. Тим більше, є за що змагатися. Наприклад, кращих співаків за підсумками року ми нагороджували поїздками на італійський фестиваль у Сан-Ремо. Я вже не кажу про подарунки від спонсорів, іноді дуже недешеві.
А хороші рейтинги були вже в перший рік, коли середня частка глядацької аудиторії зашкалювала за 50%. Такий рейтинг буває в прайм-тайм, перед новинами. Це означає, що ми влучили в десятку.
— Зараз у вас три успішні проекти, де вся повнота влади — в одних руках. Продюсер не перемагає в вас ведучого?
— Уточню, що в «Евриці!» я — головний редактор і ведучий. А «Караоке...» та «Шанс», справді, — і продюсую, і веду. Причому я — той продюсер, який повністю живе проектом, над яким працює. І в «Шансі» також з’являюся, оскільки це правильна змичка з «Караоке». Хоч іноді відчуваю, що в мені продюсер душить ведучого. Але, чесно кажучи, поки що для мене ведучий-Кондратюк цікавіший за продюсера-Кондратюка. Може, згодом буде навпаки. У мої роки легкість потоку свідомості ведучого дається більшими енергетичними витратами, ніж у молодості. Андрій Данилко, який набагато молодший за мене, і той скаржився: «Раніше так «перло», а зараз щось уже не те. Уже просто все пішло второваним шляхом і ти знаєш: тут сміються, тут не сміються». Думки стали важчі.
ПРЯМИЙ ШЛЯХ НА ЕСТРАДУ
— У «Караоке на Майдані» багато «вуличних» співаків голосистіші за розкручених «зірок». Хто-небудь із них вийшов у професіонали?
— Раніше я не стежив, що з учасниками моєї програми буде далі. Вважав, що досить зробити хорошу програму та представити співака-аматора якнайкраще. Хоч є багато людей, які реально займаються вокалом і можуть «вистрілити». Узяти хоч би переможців років — Березовський навчається в училищі Гліера, Войвуцький займається вокалом, у нього сильно поламався голос, він почав співати басом (а пам’ятаєте, він у нас на Майдані «переспівував» Пономарьова в пісні «Свята Анна»?). У 2003-му не бралися розігрувати звання «Чемпіон року» в «Караоке на Майдані», тому що акцент змістили на «Шанс». І, на мій погляд продюсера, на фінальному гала-концерті його учасники справді були не гірші нiж українськi зірки.
Що з ними буде потім, знову ж таки не знаю. Але коли моїх дебютантів запросили на «Пісню року», я їм замовив лімузин, стиліста, візажиста, їх одягає наш спонсор. І за останніми даними, з ними мають намір підписувати контракт професійні продюсери.
— Новий проект «Шанс» — логічне продовження «Караоке»?
— Ми думали про цю передачу і рік тому, і два, і три, але визріла вона тільки позаминулого року. Першу пропозицію про виробництво передачі ми принесли на «Інтер» 17 жовтня 2002 року. І це збіглося з бажанням каналу зробити передачу а lа «Як стати зіркою». Разом із «Інтером» вирішили — навіщо платити гроші за те, що вже пройшло в Росії? Це було б вторинне, якщо ми маємо можливість створити своє. Схоже, з «Шансом» знов-таки пряме влучення (стукає по дереву). Рейтинг також був непоганим. Після показу «Шансу» почув чимало утішних відгуків. Про «Караоке» мені давно вже нічого такого не кажуть. Ми своє завдання, очевидно, виконали.
— А я чула інші відгуки, що «Шанс», мовляв, не обійшовся без вульгарності. Чи може молода виконавиця сьогодні привернути увагу без вульгарного макіяжу та вульгарного одягу? Невже важко знайти привабливих виконавців?
— Спочатку треба привернути до себе увагу. Яскравий приклад цього — Орбакайте. Коли вона з’явилася, сказали: «А, це донька Пугачової». Зараз уже про це всі забули. Її «розкрутили» настільки, що всім стало зрозуміло, що вона цікава та працелюбна. А що стосується зовнішності юних співачок у «Шансі», то їх так побачили стилісти, візажисти. Вони вважають, що жіночі колективи тримаються на чоловічій увазі. Цим і цікаві.
— Це ваша відповідь «Чемпіонату України зі стриптизу»?
— Вибачте, але по-перше, ми дівчаток не роздягли, а одягли (сміється), а по-друге, сексуальність поп-зірок — важливий чинник, і над цим — як би це двозначно не звучало — також треба працювати в програмі. І, пробачте, але все справді відбувається протягом одного дня. Не завжди вгадуємо з образами. Працюватимемо над собою.
— Чи можна за рахунок таких проектів реально покращити рівень української естради?
— Навряд чи. Рівень естради можна покращити тільки завдяки продюсуванню. А в Україні не знайдеться і п’яти класних продюсерів.
— А ви вирощуєте співаків, а не продюсерів.
— Ми навіть співаків не вирощуємо, ми даємо народу шанс. Якщо людина одягнеться, має голос і може «стріляти очима», вона — артист.
З «БОТАНІКАМИ» ГРАТИ ВАЖКО
— Важко поєднувати «Інтелект- шоу LG «Еврика!» з «Караоке»?
— Сталося так. Знаючи мій досвід «Брейн-рингу», до мене звернувся Влад Ряшин з пропозицією редагувати «Інтелект-шоу LG «Еврика!». А потім виникла проблема з ведучим, і за це довелося взятися мені. Тепер після трьох років в «Евриці» я не уявляю, що міг би тільки редагувати цю передачу або тільки вести. Я пропустив цю передачу через себе, через свій домашній комп’ютер. Хоча спочатку мені це дуже не подобалося.
Особливість «Еврики» полягає в тому, що талановиті діти отримують стипендії. Хоча з погляду передачі- прародительки «Що? Де? Коли?» якісь високохудожні цінності втрачено. Спочатку я не розумів, як може гра складатися з шести незалежних конкурсів. Хіба що бали переходять до наступного туру.
— Які конкурси додала українська сторона?
— Ми додали «Мій коник», щось на зразок конкурсу художньої самодіяльності. Але цим трохи знизили освітню планку. Наприклад, узяли студентку з театрального інституту ім. Карпенка- Карого. Вона пройшла тестування, показала нормальний рівень інтелекту. Ця дівчинка була найцікавішою в «Конику». А всі інші запитання їй далися набагато складніше. Запитання: «Грати з нею чи ні?» Не хочеться працювати тільки з «ботаніками» — тими, кого цікавить тільки навчання та накопичення знань. Якби ми ввели конкурс для ерудитів, прийшли б абсолютно інші учасники. Але все-таки граємо з дітьми, в яких ерудиція вища за середню.
— І все-таки рівень знань юних учасників іноді неприємно вражає.
— Сучасна тенденція така, що навіть в університетах знижують освітній ценз. Починає домінувати американський стиль навчання, який робить людей вузькими фахівцями. Це не те, чому навчали нас. Можна жалкувати, але куди дінешся? Проте сильні гравці є. І наше редакторське завдання — зробити так, щоб у четвірці було кілька сильних гравців, щоб глядач не сказав: «Сьогодні 300 доларів можна було залишити в оргкомітеті». Але, передусім, граємо з тими, хто хоче брати участь. Уявіть, що часто діти відмовляються грати, маючи дуже високий рівень.
Вважаю, що головне — бажання перемагати. Іншого не буває.
«ПОЛЕ ЧУДЕС» БЕЗСМЕРТНЕ
— Інші фаворити пана Рейтингу — шоу прилюдного «роздягання», де першопрохідником був Дмитро Нагієв («Вікна»). Ваше ставлення до таких проектів?
— На мою думку, такі програми більше десяти хвилин дивитися важко. Вважаю, що це просто акторський полігон. Мені в принципі не подобається те, що знижує планку людини до первісного рівня.
КВК краще. Це те, в що можна грати з простими людьми. Взагалі мій принцип підходу до телепередачі простий. Спочатку дивлюся, хто ведучий, чи варто за цією людиною спостерігати.
— Може, коли українське суспільство стане благополучнішим, програмний продукт зміниться? До речі, як на Заході з розважальними передачами?
— У них технічний прогрес пішов уперед, є такі ноу-хау, про які ми можемо тільки мріяти. І розвиненіше телевізійне виробництво, політично майже не заангажоване. Але головне — комерційне начало. В основній масі західні розважальні програми — нижчого рівня. Наприклад, на Заході давно йде те саме «Поле чудес», і воно — безсмертне.
З іншого боку, в росіян існує канал «Культура», на якому відсутня реклама. Щасливі люди. Напевно, телебачення може робити інтелігентні проекти, але телевізійний бізнес цього не може дозволити. Де ж знайти філантропів, які б купували великі канали з метою облагородити культуру? Це суперечить людській натурі.
«ТАТУ, НАВІЩО ЇМ ТВІЙ ПІДПИС?»
— А які програми ви самі дивитеся?
— Українські новини не дивлюся, тому що вважаю, що загальний рівень інформаційної ТБ-журналістики набагато нижчий за мій особистий загальноосвітній рівень. Крім того, я — людина, яка за переконанням завжди в опозиції. За мене не можна робити вибір, це — головне правило, якому мене навчили в житті. Тому користуюся виключно Інтернетом, одні сайти подобаються більше, інші — менше.
Люблю дивитися футбол, це єдине, що мене розслабляє. І, звичайно, дивлюся розважальні передачі колег, оцінюю, як вони зроблені. Але це вже не відпочинок.
— Світське життя також не розслабляє?
— Я людина не з того середовища. Можливо, єдиний із ведучих, який узагалі не використовує свій факт присутності на телебаченні для заробляння грошей на вечірках, презентаціях і фуршетах. Я всім кажу, що мені це не вдається. У принципі, могло б вдатися, якби хотів. Можливо, це дало б більший заробіток, ніж на телебаченні. Але мені це насправді нецікаво.
— Чи має успішний ведучий надійний тил? Чи прагне молодше покоління Кондратюків іти працювати на ТБ?
— Я не прихильник афішування особистого життя. Сім’я в мене прекрасна, дружина Саша та двоє хлопчиків — Сергій, якому в лютому виповниться 17, та Даня, якому в січні виповнилося шість років. До речі, надія народити дівчинку нас із дружиною ще не залишає. Радий, що в сім’ї мене розуміють. Хоча не знаю, як діти ставляться до того, що їхній тато — телеведучий. Мені цікаво, що думає, наприклад Даня, коли при ньому на вулиці до мене підходять брати автограф. А ще моїх дітей іноді просять однокласники влаштувати кого-небудь заспівати в «Караоке». Наскільки я знаю, поки що для Сергія та Дані це головна проблема моєї популярності, але вони з нею справляються. Усіх відправляють просто на Майдан...
