Початок січня — це період однозначної гегемонії розважальних програм, які в більшості своїй є традиційним набором досить набридлих вітчизняних та іноземних «зірок» естради, а також гумористів, від натужного гумору яких стає сумно. Хоча, можливо, завдяки цьому невимогливому репертуару народ наш дещо відпочив від того, що називають політикою в Україні? Навряд чи.
На фоні посереднього розважального репертуару та нав’язаних «сердечних привітань» з Новим роком та Різдвом від українських політиків, приємним «неформатом» стала програма Юрія Макарова «Золота булава». Головним арбітром на програмі виступав у передачі екс-президент Польщі Олександр Квасьневський, який виявився дуже симпатичною і товариською людиною. Все-таки вміють ці європейські політики зачаровувати публіку, здавалося б, не докладаючи жодних зусиль. Вочевидь, саме це французи називають словом «шарм»? «Золоту булаву» без перебільшення можна назвати інтелектуальним шоу, оскільки інтрига тут не в скандалах, не в прилюдному хамстві, не у взаємних звинуваченнях: «ти злодій!», «ні, це ти злодій!», а в самій проблемі, яка обговорюється. Звичайно, окремі зіпсовані «свободами слова» фігуранти намагалися привнести і в «Золоту булаву» відповідні елементи, але Юрій Макаров ставив їх на місце жорстко, хоча й досить інтелігентно. До речі, тема програми теж була «інтелектуальною» — стан української освіти, яку оцінювали представники кандидатів у президенти України, експерти, журналісти, викладачі та студенти. Як відомо, одне з найгостріших питань — корупція у сфері освіти. Саме про це ведучий пан Макаров напряму запитав представників потенційних президентів: «Чи доводилося вам давати хабарі за вступ до ВНЗ вас, ваших дітей та родичів?» Запитання абсолютно риторичне: хто ж у цьому зізнається? Втім, представниця кандидата в президенти Василя Противсіха пані Парасковія Підстрела зізналася, що в корупційних схемах їй доводилося брати участь. Воістину «противсіх», оскільки всі її колеги в студії виявилися чистими, як сльоза немовляти. Д.В. Табачник, який представляв В.Ф. Януковича, щоб підкреслити свою кристальну чесність, повідомив, що вступив до Київського державного університету ім. Т. Шевченка лише на третій рік. До речі, це те нечисленне, що об’єднує автора цих рядків із Дмитром Володимировичем. Я теж вступив до КДУ лише з третьої спроби. Але за «протекцією»: дуже шанована в університеті людина, доцент Олександр Васильович Долинський, Царство йому Небесне, фронтовик, який пройшов усю війну з першого дня й до останнього, на третій рік моїх поневірянь попрохав колег з екзаменаційної комісії: «Поведіться з парубком справедливо. Поставте йому те, на що він заслужить. Заслужить «2» — поставте «2», заслужить «5» — поставте «5». У результаті я на чотирьох іспитах набрав 20 балів із 20 і став студентом. А без цієї «протекції» не бачити мені КДУ, як своїх вух...
Дозволю собі вставити «5 копійок» і в порушене питання про реформу освіти: потрібно починати з реформи зарплат вчителів та професорсько-викладацького складу, а то платять, як в Екваторіальній Африці, але при цьому хочуть мати Оксфорд, Сорбонну і Гарвард.
А насправді лише ліві можуть врятувати освіту, стверджував в ефірі колишній міністр і вічний соціаліст тов. Ніколаєнко. Ну, ми це вже проходили. Даруйте, що апелюю до особистого досвіду, але автор цих рядків після закінчення аспірантури і дострокового представлення дисертації три роки не міг знайти роботу за фахом, оскільки не був членом КПРС. Ще можу зрозуміти, коли людину переслідують за те, що вона є членом якоїсь «нехорошої», з погляду влади, партії, але переслідувати за те, що взагалі в жодній партії не перебуває, — це радянське «ноу-хау».
Втім, не абсолютно. У нацистській Німеччині медики, які не перебували в «Націонал-соціалістичній спілці лікарів», позбавлялися ліцензії на медичну практику. А всі викладачі вищих навчальних закладів Третього рейху повинні були перебувати в «Націонал-соціалістичній спілці доцентів Німеччини», інакше їх звільняли зі служби. Підбір університетських викладацьких кадрів здійснювався партійними чиновниками нацистської партії (у СРСР — чиновникам КПРС). Тому наміри товаришів, які ностальгують за СРСР, «врятувати» освіту особисто в мене викликають дрижання. Але не лише ліві збираються «рятувати» наші школи та університети: Д.В. Табачник від імені В.Ф. Януковича затаврував дискусію в студії як «штучну» і закликав повернутися до благословенних часів його патрона, коли українська освіта нібито купалася в «щедрому фінансуванні». Щось ні я, ні мої колеги такого «золотого століття» української освіти епохи Януковича — Табачника не пригадаємо. Може, хоча б на самого Дмитра Володимировича пролився цей «золотий дощ»? Хоч хтось був щасливий — уже добре? Все. Про Д.В. Табачника — більше ані слова. А то хоч і обіцяв нардеп від ПР Юрій Мірошниченко, що, прийшовши до влади, вони в жодному випадку не мститимуться ідейним опонентам, але боюся, що в разі «другого пришестя» (чи вже третього?) Дмитра Володимировича в гуманітарні віце-прем’єри вижене він мене з Києво-Могилянської академії із тріском. І заслужено! А то ж скільки вже критичних статей про переконання Д.В. Табачника опублікував, час і відповідати.
Більш ніж думку всезнаючих українських політиків, цікаво було почути, як оцінюють стан сфери освіти в нашій країні безпосередні «споживачі», тобто студенти. Журналісти Першого Національного провели бліцопитування в Києві, Острозі та Харкові щодо оцінювання якості української освіти. У Києві та Харкові оцінки виявилися невтішними, а в Острозі, особливо серед молоді, досить високими. Щоправда, одна з журналісток сама продемонструвала всі вади нашої (та її особистої) освіти, заявивши: «Харків — це колиска української освіти». Мабуть, дівчина нічого не чула про Острозьку академію та Києво-Могилянську академію...
Але дещо «змазали» благопристойність «Золотої булави» дві юні особи, які заявили, що якісь викладачів у наших ВНЗ вимагають у студенток за позитивні оцінки «сексуальні послуги». Чесно кажучи, діви, які прагнули справедливості та покарання зла, не викликали в мене враження втіленої доброчесності. Якщо у ВНЗ з’явився серед викладачів якийсь «сексуальний пірат», то ситуація для студенток абсолютно не стає безвихідною. Вони можуть написати скаргу деканові або ректорові і після співбесіди з начальством будь-який такий суб’єкт вважатиме за краще заспокоїтися, щоб уникнути неприємностей. Студентка, яка стала жертвою зловживань, може вимагати іншого екзаменатора або створення об’єктивної комісії. До речі, у хороших, добросовісних студенток таких проблем, як правило, не виникає. Відкрию страшну таємницю: студентки, як і викладачі, бувають всілякі і різні. Але, спираючись на власний, майже 30-річний академічний стаж, можу сказати, що подібні випадки є поодинокими і унікальними, про які потім десятиліттями розповідають у викладацькому співтоваристві (якщо дійсно мав місце якийсь примус, шантаж, тиск або торгівля оцінками за «сексуальну валюту»). Безвідносно до вищевикладеного, вважаю, що нашим університетам не вистачає певної дисциплінуючої манірності та офіційності. Дуже шкодую, що на відміну від ХІХ і початку ХХ ст. сьогодні не існує певної форми одягу для студентів та викладачів. Хай це будуть не мундири, але хоча б якісь рекомендовані норми допустимого й недопустимого. Вочевидь, усі ці питання можуть і мають бути врегульовані в статутах наших автономних університетів.
НА КРУГИ СВОЯ
Дивно було б, якби після короткої новорічно-розважальної перерви телебачення напередодні виборів не повернулося до політики зі ще більшим азартом. Перший Національний зосередився, зокрема, на дебатах так званих неосновних претендентів на «булаву». На відміну від дебатів Сергія Тігіпка та Юрія Костенка, які здалися мені меланхолійними і абсолютно нецікавими, в парі Анатолій Гриценко — Олександр Пабат був безперечний «драйв». Екс-міністр оборони Гриценко викладав свою програму, яка, зокрема, стосується розширення прав місцевого самоврядування (читай: регіональної чиновницької касти). Самоврядування — це в нас сьогодні чергова панацея від усіх бід (як колись ринок, який усе «відрегулює», як колись приватизація, що позбавить нас від неефективних власників тощо). Ось передали ресурси, що розкрадаються в центрі, на місця і настане якщо не вселенське, то вже точно всеукраїнське щастя. У нас чомусь вважають, що крадуть лише в Києві. Це помилка. Рівень корумпованості в регіонах часто вищий, ніж у столиці. До речі, як кажуть у моєму рідному Севастополі, де населення всього 378 тисяч осіб, кількість доларових мільйонерів приблизно така ж сама, як і в Києві. Втім, А. Гриценко торкнувся питання про землю та місцеве самоврядування, щоб звинуватити О. Пабата в не дуже законному отриманні цим депутатом Київради 30 га землі в Деснянському р-ні — нібито для громадської організації. На ці випади молодий і завзятий Олександр Пабат, який аж сяє революційним радикалізмом, такий собі «юноша бледный со взором горящим», заявив, що ніякої землі в нього взагалі немає. І що робити нам, простим виборцям? Як перевірити, хто каже правду, а хто бреше — Гриценко чи Пабат? Залишається лише вірити на слово. На виборах мера Києва О. Пабат та його «Громадський актив Києва» скорочено «ГАК», метав громи та блискавки в Леоніда Черновецького, викриваючи його з ентузіазмом народовольців-бомбістів. Але як тільки потрапив до міськради, відразу ж якось затих і заспокоївся. І ось тепер президентські вибори і сезонне загострення політичної активності. Гриценко також не полінувався прочитати декларацію свого візаві про доходи і виявив там аж... 263 гривні при 9 автомобілях...
Зрозуміло, що О. Пабат пристрасно жадає зробити кар’єру. Нічого поганого в цьому не немає. Людина він енергійне, язиката, гнучка, тонко відчуває кон’юнктуру. А очі які — чесні-чесні, майже як у секретаря Київради Олеся Довгого. Оратор Пабат — блискучий, стилістично трохи нагадує комсомольських секретарів районної ланки епохи ранньої перебудови. А як таврує владу і душею вболіває за народ! Пабат сумно прорік: «Про нас, про народ, влада не піклується». Проте враження «соціального сироти», кинутого владою, Олександр Вікторович не викликає.
Ще один енергійний персонаж виступив у Савіка Шустера. Під час свого бенефісу «президент-захисник» (або півзахисник?) Інна Богословська фонтанувала красномовством, рекламуючи себе як нову людину в українській політиці (до речі: з 1998 року вона — народний депутат України.). Якби ми вже досить давно не знали Інну Германівну в різних політичних іпостасях, то могли б і повірити. Але «популюс» у студії був у захопленні від риторичних вправ нашої героїні. Проте всіх «переплюнув» все той же пан Пабат, який зірвав бурхливі оплески зали і отримав найбільшу підтримку в 36%. Його викривальний, запальний, бунтівний спіч, що заставляє пригадати чи то Леніна на броньовику, чи то Єльцина на танку, міг би претендувати на премію від Спілки театральних діячів України за неперевершене мистецтво сценічної мови. Який великий актор пропадає! А може, краще до Голівуду, за «Оскаром», ніж у нудну українську політику?
Не забув вийти до мікрофона і дідусь Мороз, тобто неодмінний лідер соціалістичної партії та поет, премійований за внесок у російську поезію (хоча й пише інколи й по-українськи). Сан Санич прочитав новий поетичний твір, в якому таврував Україну як країну крадіжки та брехні. Зрозуміло, багаторічний спікер українського парламенту до формування саме такої країни не має жодного стосунку.
А муніципальний телеканал ТРК «Київ» усе менше відношення має до проблем і турбот столиці, а стає усе однозначніше орієнтованим у політичному та ментальному плані. Яким чином усе це пов’язане з екзотичним мером Києва, який зараз, коли ми боремося зі сніговими заметами на Хрещатику, відпочиває, за ствердженнями «злих язиків», в Африці, сказати складно. Так, в один із січневих днів «Київ» організував бенефіс редактора газети «2000» пана Кічигіна, який вкотре «викрив» помаранчеву революцію як справу рук «проклятого Заходу», що «наколов» усі апельсини на Майдані. Представник Затуліна в Україні Володимир Корнілов традиційно лякав телеглядачів операціями іноземних спецслужб, але чомусь лише західних. Мабуть, інші спецслужби жодного інтересу до України не проявляють. У процесі «викриття» кольорових революцій на ТРК «Київ» пані Лариса Скорик, відомий громадсько-політичний діяч, професор Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури сміливо запевнила, що Георгій Гонгадзе не був убитий. Але де ж він тоді? Лариса Павлівна також заявила, що за часів Кучми в Україні була «неймовірна свобода слова». У цьому ж «викривальному» контексті до обговорення «шкідливої» суті помаранчевої революції підключився й академік Петро Толочко, який говорив із ліричним смутком про недостатню проросійськість Леоніда Кучми і про те, що злобна Америка намагається використовувати Україну як таран проти обожнюваної українським академіком Росії. Щоправда, за діями та заявами Барака Обами цього не скажеш. Цікаво, що ж усе-таки відбувається з київським муніципальним телеканалом, що існує на гроші платників податків?
НОВОРІЧНЕ ШОУ РОСІЙСЬКИХ ДЕМОКРАТІВ
По-своєму на початку нового року розважалися на російському телебаченні. На каналі RTVI «нотаріально завірений» російський демократ Володимир Рижков у програмі «Особлива думка» кепкував з України. Особливо його розсмішив указ Президента України про святкування знаменної дати бою Галицьких січових стрільців на горі Маківка проти російських військ у Першу світову війну. Українське слово Маківка, яке Рижков виголошував як Макафка, чомусь викликало у московського демократа напади постійної веселості. Дійсно, до чого ж вони кумедні, ці «хохли», й мова яка дивакувата. Веселість Рижкова підозріло нагадувала реакцію харківських міщан 20-х років минулого століття на українізацію, коли жінки, які вважали, що «краще бути згвалтованою, ніж українізованою», запевняли, що фраза «автомобіль поїхав до фотографії» українською неодмінно звучатиме як «Самопер попер до мордопису», а відома арія з російської опери «Паду ли я стрелой пронзенный иль мимо пролетит она» — «Чи гепнусь я, дрючком пропертий, чи мимо прошпанделить він». Дипломований історик Рижков доводив, що не варто було В.А. Ющенку приділяти таку увагу настільки, за Рижковим, малозначній події. Для Росії вона, можливо, й малозначна, але для України дуже важлива. Адже тоді вперше в ХХ столітті українці відкрито зі зброєю в руках виступили проти російського імперіалізму, який у Галичині ознаменувався антиукраїнським погромом бібліотек і «Просвіт», спалюванням українських книжок, висилкою Андрія Шептицького й Михайла Грушевського. Ці неподобства змусили навіть російського політика й історика Павла Мілюкова виступити в Державній думі і заявити, що поведінка російських військ у Галіції «затемнила светлый лик великой освободительной войны и оттолкнула от нас родной нам украинский народ». Усе це історикові Рижкову не завадило б знати, бо, як говорив герой російської сатиричної літератури Кузьма Прутков: «Не знаючи законів мови ірокезької, чи можеш ти сказати про неї щось таке, що не було б неѓрунтовним і безглуздим?» І це стосується, певна річ, не лише «ірокезької мови».
А нам в Україні не слід тішити себе надією щодо російських демократів, пам’ятаючи слова Володимира Вінниченка про те, що російська демократія закінчується на українському питанні.
