Відеосюжет «Українська мова — наша безпека», знятий ініціативною групою «Переходь на українську» з нагоди Дня української писемності та мови, упродовж кількох місяців переглянули в Інтернеті понад 650 тисяч людей, сотні лайків та коментарів підтримки. Свіжий соціальний ролик «Мені здається, час настав», який 14 лютого цього року, у День закоханих, було опубліковано на «Ютуб»-каналі та в соціальних мережах ініціативи «Переходь на українську» вже за кілька днів переглянули понад сто тисяч людей. А ще — майже десять тисяч читачів спільноти у «Фейсбуці» та десятки опублікованих приватних історій від простих українців про те, як, чому і коли вони вирішили розмовляти виключно українською.
Соціальних проектів на підтримку української сьогодні чимало, однак успіх і важливість саме цієї спільноти — в легкості стилю та креативності підходу до теми. Розповідати про те, що українська — це класно, стильно і захоплююче — не можна старою методикою. У цьому переконані Олександр Іванов та Ярина Чорногуз, які легко і невимушено розповідають у соціальних мережах приватні історії людей, які зважилися на Вчинок — в Україні спілкуватися лише українською.
Після публікації в соціальних мережах відео «Мені здається, час настав», у якому герої Павло Вишебаба та його дружина Інна (родом із Донеччини) розповідають, чому перейшли на українську, «День» запросив у редакцію творців проекту «Переходь на українську». Про те, як правильно стимулювати українців обирати рідну мову, та чому держава не підтримує своє «розумне середовище» — читайте у розмові з гостями «Дня».
Олександр ІВАНОВ: — Ідея створення ініціативи «Переходь на українську» виникла два роки тому. Якщо чесно, деталі запуску проекту виношував довго, адже лячно було починати — розумів, що це забере багато часу, і не вірив, що люди насправді дуже зацікавляться. Однак, помітивши в соціальних мережах, що все більше і більше людей переходять на українську мову і розповідають свої історії, які підштовхнули до цього, зрозумів — треба запускати проект. Вирішили, що зібрати найкращі історії в одній соціальній ініціативі буде правильно — це може стати прикладом для інших.
Розумієте, нині ситуація така, що чимало українців живуть у мегаполісах — а вони, здебільшого, російськомовні. А в російськомовному середовищі спілкування взяти і в один момент перейти на українську — це реально складно. Людям доводиться подолати психологічний бар’єр. Багатьох зупиняє той факт, що їм потрібно вийти за «зону комфорту», у спілкуванні з найдорожчими людьми, зокрема рідними та друзями — виглядати «білою вороною». Ми показуємо приклади тих, хто зважився перейти на українську. Деякі історії — це просто психологічні драми.
Ярина ЧОРНОГУЗ: — Із нагоди 9 листопада (Дня української писемності та мови) у 2015 році в мене виникла ідея зняти соціальний ролик про нашу мову. Спершу була думка, що в сюжеті відомі люди розповідатимуть — коли, чому і як вони самі перейшли на українську... Але Сашко влучно поправив цю думку, сказавши, що нам сьогодні треба передовсім послухати військових та волонтерів.
Запускаючи у світ перший ролик, ми очікували, що буде чимало переглядів — мріялося, що роботу можуть побачити до 100 тисяч людей. Вийшло набагато більше. Якщо об’єднати лічильники з різних ресурсів, це наразі маємо понад 650 тисяч переглядів.
ГЕРОЇ СЮЖЕТУ «МЕНІ ЗДАЄТЬСЯ, ЧАС НАСТАВ» ПАВЛО ВИШЕБАБА ТА ЙОГО ДРУЖИНА ІННА — РОДОМ З ДОНЕЧЧИНИ. РОЗПОВІДАЮТЬ СВОЮ ІСТОРІЮ — ЧОМУ ПЕРЕЙШЛИ НА УКРАЇНСЬКУ / ФОТО ВІРИ ПОЛЬСЬКОЇ
На День закоханих зняли новий соціальний сюжет «Мені здається, час настав». Цю історію нам прислав Павло Вишебаба, який із дружиною сам і знявся у відео. Я захоплена цією парою з Донеччини. Павло родом із Краматорська, Інна — з Маріуполя. Вони вирішили перейти на українську разом. Мене вразило, як Павло сказав, що мова диктує свої правила: хоче щоб українською розмовляли вільні і сміливі. Це — прекрасна історія конкретних людей. І вона вражає. До речі, кілька місяців герої планують відкрити своє вегетаріанське кафе біля Контрактової площі у столиці, також вони займаються громадською діяльністю.
У цьому відео ми намагалися створити у глядача ефект асоціацій. Як людина, перебуваючи в нашому просторі, може бачити знаки, що буквально вказують — переходь на українську. Особливо, коли люди переїхали з Донеччини. Дівчина військова у кадрі — справжній боєць. І ти розумієш, що ці дві молоді жінки виконують в житті спільну роль — захищають державу, це вражає. Одна — захищає Батьківщину на передовій. А інша — Інна — народить дитину, яка буде україномовною. І це теж захист України.
«НАШ НАЦІОНАЛЬНИЙ ІНФОРМАЦІЙНИЙ ПРОСТІР ОКУПУВАЛИ»
О.І.: — Коли виникла ідея, я почав збирати цікаві історії від людей. Тоді було кілька десятків. Сьогодні наші френди у «Фейсбуці» самі надсилають на пошту розповіді про те, що саме їх змусило переосмислити питання національної самоідентифікації та перейти на українську. Наразі у нас черга — 50 історій. Намагаємося дуже часто їх не публікувати, щоб не набридати читачам. Постимо один раз у тиждень.
Я.Ч.: — Ми розуміли, що тема дуже актуальна. Попит на мову насправді є. Але держава не відповідає на запити суспільства. Не підтримує елементарні інструментарії — наприклад, треба допомогти українській газеті, книзі, театру... Держава не змушує українське ТБ бути українським по суті, створювати сприятливе середовище для мови. Сьогодні український культурний вимір містить чимало якісних продуктів — фільмів, музики, книг. Тут доречно згадати проекти «Дня», ваші видання. Але це все стоїть ніби за чорною завісою для масової аудиторії. І відкрити цю завісу, випустити такі проекти у світ на сцену мала б держава.
О.І.: — Чому у рік 25-річчя незалежності України ми продовжуємо боротися за мову? Бо й досі відчуваємо колосальний тиск російського гуманітарного продукту. Агресивна експансія російської мови і культури на нашій території тривала століттями і, треба визнати, продовжується зараз. На відміну від України, де постійно скорочуються видатки, зокрема на українські літературу, мову, науку... РФ традиційно продовжує вкладати величезні гроші в культуру. Країна-агресор і сьогодні тотально «придушує» український ринок своєю другосортною продукцією. Наш національний інформаційний простір практично окупували. І це вкотре підтвердив нещодавній інцидент на «Інтері», де росіяни-продюсери дозволяють нецензурно висловлюватися просто в прямому ефірі.
«ПОТРІБНА КОНСОЛІДАЦІЯ ЗУСИЛЬ ЩОДО ПІДТРИМКИ РОЗУМНОГО СЕРЕДОВИЩА»
О.І.: — В Україні потрібна консолідація зусиль щодо підтримки розумного середовища. Мова — це добре. Але ж не все україномовне — ідеальне. Треба всім більше працювати і активніше підтримувати те якісне, що продукується в країні. Треба чесно зізнатися, що у нас немає розвиненої кооперації між різними проектами. Трапляється, що класний проект не готові підтримувати творці інших ініціатив. На щастя, у соціальних мережах це починає змінюватися. Я є адміністратором кількох великих сторінок в соціальних мережах. Ми між собою взаємодіємо і поширюємо проекти один одного, якщо бачимо, що це дійсно важлива справа. Я запрошував інформаційно підтримувати і підписуватися, наприклад, на проект «Дня» «Україна Incognita». Це доволі класно працює. За таким принципом треба працювати з книговиданням, з підтримкою книги.
Скажу більше — в Україні вже виникає клас, який готовий підтримувати вартість проектів за Євгеном Чикаленком — «до глибини своєї кишені». Візьмемо до прикладу «Спільнокошт», на якому люди легко знаходять фінансову підтримку своїм проектам на десятки, сотні чи навіть мільйони гривень.
Я.Ч.: — Сьогодні українська мова стає трендовою, популярною, престижною. Люди не просто більше не соромляться, а відчувають навіть вишуканість свого стилю, якщо спілкуються рідною мовою. Стереотип про те, що українська — мова села, відходить у минуле.
О.І.: — Зараз відбувається «колоніальний злам». Ще десять років тому українську мову дійсно вважали мовою села, якоюсь ніби другосортною. Ми розуміємо, звідки це — результати процесу штучної і насильницької русифікації України. Навіть львів’яни у столиці говорили російською. Зараз відбувається певний злам, хочеться вірити — незворотній. Ніхто більше не соромиться мови. Звичайно, процесу масового переходу також ми не відчуваємо. Але мова набуває якісно іншого звучання.
«МОВА — ЦЕ НАЙВАЖЛИВІШИЙ ЧИННИК ДЛЯ САМОІДЕНТИФІКАЦІЇ УКРАЇНЦІВ»
О.І.: — Українська мова — це найважливіший чинник для самоідентифікації нашої нації. Взяти до прикладу прибалтів, які, поставивши гостре питання мови — чітко себе ідентифікували. Україні важче — бо тут чинник Росії значно сильніший. Маючи такого ворога, який свою мову використовує як зброю, до того ж — протягом кількох століть поспіль, розвивати своє важко. Наступний важливий фактор — історія. Зокрема, розуміння причин і наслідків війни з Росією, Голодоморів — як геноциду української нації, переосмислення історії України в ХХ столітті, і, якщо чесно, потрібен аналіз промахів у новітній нашій історії, зокрема за останніх 25 років.
Ворог чітко знає, чому роками поширював свою мову на нашій території, чому здійснював культурну окупацію. І сьогодні на територіях, де сотні років домінує російська мова, все одно не зупиняється боротьба. У Криму під час окупації знищують українські книжки як ворожі. Окупанти зі сходу говорять російською і навіть не приховують того, що саме мова є чинником експансії на пострадянському просторі. Сьогодні питання мови — це питання національної безпеки України. І тут — жодних компромісів бути не може.
Насправді мовне питання в Україні — штучне. Мовну проблему придумала команда Леоніда Кучми на виборах 1994 року. До того — воно не існувало. Було навіть ТБ — українською. У парламенті сиділи комуністи, яких реанімував Кучма, і до певного моменту вони мовчали про захист «русскоговорящих». Пригадайте, що Дмитро Табачник був керівником виборчого штабу Кучми і, певно, тоді з Кремля йому підкинули ідею маніпулювати мовою як електоральним фактором на виборах.
Цікаво, що нам намагалися нав’язати думку нібито Крим було анексовано мало не тому, що парламент хотів скасувати мовний закон Ківалова — Колесніченка. Адже, мовляв, «дружній сусід» відразу сміливо кинувся рятувати російськомовне населення. Друзі, танки і БТРи були в Криму ще до спроби скасувати закон. Сценарій анексії готувався дуже давно.
Наразі лунає думка про те, що частина військових і волонтерів, які на сході рятують країну, — також російськомовні. Це справді так. І їм ніхто не заважає говорити тією мовою, якою вони хочуть. Понад те — всі вони виступають за розвиток тут передовсім української. Предметом дискусії в Україні має бути інше — яким чином рідну мову відродити, повернути домінантне становище, що було штучно викоренене імперією і СРСР.
Після перемоги у нинішній війні питання мови не буде гострим. Так само природно має відбутися процес декомунізації. Хоча я переконаний, що Україні насамперед треба деколонізація. А Леніна треба валити не лише на монументах, а й у головах людей.
