У 1940 році під час окупації Франції злий геній нацистської пропаганди Йозеф Геббельс заборонив німецькій пресі глузливо писати про французьку символіку, героїв, одне слово, про те, що могло принизити французів. Він добре розумів, що таким чином ЗМІ провокують ще один фронт, на якому навіть вишуканий нацистський цинізм не має шансів перед інформаційною спадковістю французької величі...
Кожен народ століттями витворює напрочуд міцну систему нейтралізації зла. Важливе місце в ній займає історична свідомість, адже історія — це колосальний ціннісний досвід, у якому зафіксовані емпірично доступні ритуали стримування усього злого, це — потужне аргументаційне середовище для обґрунтування відносної правди, тобто правди своєї, національної, яку багато ЗМІ в Україні систематично зневажають. Те, що збагнув Геббельс понад шістдесят років тому, виявилося не під силу нинішнім медіаавторам «національних катастроф», чий вплив стає помітним щоразу під час передвиборчої кампанії. Ось чому сьогодні можемо говорити про крах найдосконаліших маніпулятивних ідеологем, найслабшим місцем яких стала їхня неорганічність.
Упродовж останніх місяців український глядач фактично став заручником подвійної телестратегії, що спочатку розчленовувала й намагалася підкорити свідомість громадян, а згодом — змобілізувати її на новому ґрунті «стабілізації». Успіх такого експериментування можливий лише тоді, коли заблоковано доступ народу до глибинних пластів, кодів власної ідентифікації, а національну поведінку тотально скеровано у прагматичне середовище тимчасової вигоди, вирішення ситуативних завдань. Засоби масової інформації відчайдушно нав’язували становище псевдоальтернатив, у яких ми нібито повинні обирати вектори національного розвитку й навіть самозбереження (sic!) в інституційному та географічно-просторовому вимірі. Одні ЗМІ трактували ЄС як «привілейований простір людської надії», інші — весь суспільний оптимізм зводили до євразійських утворень. Проте в традиціях українців якраз визначати горизонти оптимізму за допомогою часових критеріїв (згадаймо хоча б Шевченкове «Встане Україна, світ правди засвітить»).
В умовах національної ідентифікації час є фундаментальнішим, бо творить широкі рамки не тільки для зіставлень себе з іншими, а й для самопізнання. Саме історичний час є оптимальним місцем пошуку спільності долі багатьох представників народів світу, які концепцію так часто згадуваної сьогодні «політичної нації» тримають на показ, а за фасадом національного життя переважають етно-культурні характеристики, критерії. У випадку України саме згадана спільність давно «засипала» не тільки банальний у цьому контексті Збруч, але й ревучий Дніпро та «зачаровану» Десну. Проте творцям новітніх ідеологем, що ширяють у інформаційному просторі, до цього байдуже. Вони пишуть свою «історію», дбаючи про формальну єдність і безпеку народу, який нібито поділено на кілька сортів. Дарма, що без гарантування усього комплексу прав нації, яка дала назву країні, не можливо реалізувати права національних меншин. Зрештою, коли порушуються права представників певних нацменшин, деякі ЗМІ безапеляційно називають це, скажімо, антисемітизмом, русофобією та ін... Отож, речники політичної нації повинні взяти таку повчальну для українців реакцію до уваги. Саме вона доводить, що справжні лінії безпеки визначають за етнічними ознаками, які у звуженому просторі телеправди існують хіба що на ефірному узбіччі, або, за влучним висловлюванням одного історика — у вигляді підмітання шароварами екрану. Імітовані основи стабілізації — й оманливі, й небезпечні. Творення політичної нації — не політична, а значно ширша — світоглядна проблема. Кожна національна культура, національний менталітет має неповторні глибини, які не підкорити, не перейняти представникові іншої культури. Як казав Гілберт Честертон, чим більше людина захоплюється чужою країною, тим менше вона хоче її наслідувати. Якщо англієць захопиться Францією, він спробує стати французом, якщо він полюбить Францію, він залишиться англійцем. Ключовим поняттям для чужинців, які прагнуть українського громадянства, мало би бути почуття насамперед вдячності за право жити на цій землі вільними людьми.
Те, що останнім часом робило телебачення з українським телеглядачем, інтересами держави, свідчить не лише про його політичну заангажованість, а й про серйозний виклик омріяній багатьма демократії. У третьої сили, якою на сьогодні є кілька впливових телекомпаній, — особливий статус. Але спроби реанімувати інформаційні кордони часів холодної війни виглядають карикатурно. Крім того, інформаційний тиск деяких російських ЗМІ фактично мав провокативно-зворотній ефект. На такому рівні випадковостей не буває. Постає питання: на чий «штаб» працювала більшість іноземних медіатехнологів і доморощених їхніх адептів? За удаваною відданістю та методами їхньої роботи простежується відстороненість, відчуженість, врешті, байдужість у спробах відчути ментальний нерв українського суспільства, поважати його традиції та шанси. Напрошується щонайменше неоднозначна відповідь... Однозначності не додає й російська тема у президентській виборчій кампанії. Запропонована ЗМІ брутальна пропагандистська стратегія посилювала поле конфліктності не лише між українцями, але й передусім на українсько-російському рівні. А це серйозний виклик національним взаємним інтересам. Хохми про хохлів, саломазохізм у «столичних новинах», принизливі розмови про можливості української мови (наприклад, у фільмі Дмитра Кисєльова «Самостійна Україна») втягують глядача в середовище псевдодискусій, відволікають його увагу від вирішення принципових завдань як для України, так і для Росії. І власне Росія, ім’я якої неодноразово скандував Майдан, до цих медіапровокацій не причетна. Зрештою, політичний вплив на українського виборця Росії Путіна занадто очевидний.
