Ситуація на сході країни викликає занепокоєння. Особливо події в районі Іловайська і доля заблокованих там наших добровольчих батальйонів. Адже це дійсно цвіт нації, це озброєний і свідомий народ, справжні патріоти, а не ті, хто обмежується розмахуванням прапором і вигуком з будь-якого приводу: «Слава Україні!», та ще розфарбовуванням парканів у національні кольори. Подібна наочна агітація Путіна не зупинить. На жаль, дуже слабо і нерішуче відбувається оновлення влади і генералітету. Особливі обставини, в яких опинилася Україна, вимагають нових, сильних і сміливих керівників на всіх рівнях. Країна не повинна загинути через недосконалість законів і інструкцій, все, що працює на перемогу, — повинно робитися, все, що цьому заважає, — відкидатися. Діяти в такому режимі зможуть лише люди непохитної сили волі, відданості Україні, безстрашні і цілеспрямовані, а не прогнилі чиновники-казнокради.
СХИЛЬНІСТЬ НЕ ВИЗНАВАТИ ОЧЕВИДНОГО
Врятувати Україну дано лише новій революційній постмайданній еліті, а не уламкам кланово-олігархічних структур Кучми і Януковича. Але останні володіють колосальною, просто-таки щурячою здібністю до особистого виживання і лізуть у всі шпарини чинної влади. Тим часом кардинальна зміна еліт виступає сьогодні питанням життя і смерті для нації і держави. Дуже важливим є рівень довіри мас і влади, поки він ще дуже низький і підвищити його може лише сама влада власними діями. Нині дуже дивує схильність керівництва не називати явища своїми іменами, не визнавати очевидного. Вже абсолютно всім зрозуміло, що немає жодної АТО, а є війна з російськими військами, дещо «припудреними» місцевою п’ятою колоною. Президент інколи сам вживає слово «війна», але наполегливо не хоче формалізувати його в документально-правовому полі, оголосивши військовий стан. Аргументація дуже слабка, мовляв, це лише на користь Путіну. Чому? Якщо немає військового стану в Україні, значить, юридично немає і війни. А якщо немає війни, то на яку військову і військово-технічну допомогу може претендувати Україна? Така гра з надзвичайно серйозними поняттями може дорого нам коштувати. Судячи з усього, президент має якісь непублічні, невідомі нам резони не вводити військовий стан навіть на території лише двох областей. Офіційні пояснення із цього приводу не витримують критики. Зрозуміло, йде дуже складний процес зміни геополітичних парадигм, в якому нам треба побоюватися не лише агресії Путіна, але і зради наших західних партнерів. Принаймні такі побоювання виникають при аналізі нашого інформаційного простору, коли без кінця транслюються світові і європейські «почуття глибокої стурбованості» і «мирні пропозиції», за якими явно проглядаються прагнення втихомирити агресора, «нагодувавши» його Україною. Здається, «граблі» — це не лише наш національний спорт. Пригадаймо, як західні демократичні політики намагалися ублажити Гітлера: спочатку згодували йому Рейнську демілітаризовану зону, потім Австрію, потім Чехословакію, а потім почалася Друга світова війна. Сьогодні набагато простіше, дешевше і безпечніше зупинити нового фюрера економічними і правовими санкціями, всебічною допомогою жертві агресії, аніж потім отримати тотальний хаос і кровопролиття, від яких Європа не зможе відгородитися. До речі, Європа готова прийняти мільйони українських біженців, а вони неминучі, якщо Путін не зупиниться? Московський академік Андрій Піонтковський пише, що, навіть якщо РФ окупує Україну, вона зіткнеться з тотальною партизанською війною 45-мільйонного народу, об’єднаного ненавистю до окупантів. Але це відбуватиметься в країні з декількома атомними електростанціями і безліччю небезпечних виробництв. І тоді на тлі України всі ці Іраки з Афганістамі і Пакистанами справлятимуть враження дитячого лепету на лужку. Тим паче що Україна поруч — рукою подати.
НОВИЙ СПОСІБ МАНІПУЛЯЦІЇ
У нашому інформаційному просторі все-таки мають місце деякі позитивні зміни. Мені доводилося писати, як у деяких наших кабельних мережах ніяк не могли відключити московський телеканал РБК — абсолютно пропагандистський. І ось днями з приємністю побачив на його місці інший російський канал — «Дождь», критично-опозиційний і поки ще не хворий українофобією, подивимося, як буде далі. «Дождь» розповідав про похорони в РФ російських військових, які загинули в Україні.
А ось українські (?!) радіостанції «Вести» і «Голос столиці» знайшли новий спосіб маніпулювання інформацією. В ефір запрошуються явно антиукраїнські спікери, на яких можна буде потім все й списати, мовляв, фігурант просто висловив свою думку, а ми тут ні до чого. Наприклад, «Вести» дали слово викладачеві Вищої школи економіки в Москві Михайлу Хазіну, який почав заявляти, що РФ не має жодного стосунку до бойових дій на сході України, що жодних російських військ в Україні не було і немає. Потім «Остапа понесло» і Хазін довго й істерично розповідав про «світову змову» проклятих янкі проти Росії. А «Голос столиці» шанобливо опитував пана Жаріхіна з Інституту країн СНД відомого Костянтина Затуліна. Жаріхін стверджував, що російських військ в Україні немає, а затримані десантники РФ прибули до України законно і може навіть з міграційними картками. Український дипломат Богдан Яременко єхидно зазначив, що БТР, на яких вони приїхали, напевно, теж мали міграційні картки.
...Антиукраїнська пропаганда у вітчизняному ефірі стає більш витонченою. Коли у громадян увірветься терпець, може початися народна люстрація з неминучими ексцесами.
На «Свободі слова» на ICTV запам’яталися деякі цікаві виступи, зокрема відомого журналіста Вадима Денисенка, який говорив про п’яту колону в Україні, з якою як не боролися раніше, так і не борються тепер. Адже маса сепаратистів піде на вибори у ВР, полізе і пролізе до нового парламенту. І знову ми будемо приречені ходити замкнутим колом. А антиукраїнські сили ще більше надихнуться власною безкарністю.
Пан П. Порошенко говорить, що «вибори — це найкраща люстрація». Але за 23 роки незалежності ще жодного разу вибори в нашій країні такої функції не виконали. Чому ж нинішні стануть винятком?
Єгор Соболєв, якого Майдан висував на посаду голови комітету з люстрації, сказав, що уряд не створив ні цього комітету, ні органу з боротьби з корупцією.
За його словами, всі ці процеси заблоковані Верховною Радою, президентом і прем’єром. Самі громадяни не можуть очистити владу. Це можуть зробити лише керівники країни. Якщо вони не хочуть, то не буде жодного очищення. Говорили про закон про люстрацію. Але він справляє неоднозначне враження, перш за все тим, що занадто багато уваги приділяє періоду до 1991 року. Але минуло вже багато років. Важливо, чим громадянин займався після 1991 року: працював для України чи проти неї. Як дотепно оцінив Д. Корчинський діяльність (зокрема й з оприлюднення спецархівів) СБУ за часів Ющенка: «СБУ воює проти НКВД, а треба б проти ФСБ». Біда не в тому, що Кучма при СРСР був парторгом ЦК КПРС на «Південмаші», а в тому, що після 1991 року він створив кланово-олігархічну державу, глибоко ворожу потребам українського суспільства. Біда не в тому, що Янукович в СРСР був членом КПРС, а в тому, що в незалежній Україні він діяв проти інтересів нашої країни.
Пікантно, що цей закон, наприклад, ніяк не торкнеться членів «молодої команди» Черновецького і багатьох інших, не менш «гідних». Фактично, це буде люстрація не по суті, а за віковою ознакою. Народився після 1980 року — і ти чистий і безгрішний, оскільки 1991 року тобі було 11 років, в такому віці ні в комсомол, ні в КПРС не брали. А те що потім ти активно боровся проти «петлюрівсько-бандерівської» України- це не рахується.
На Еспресо-TV народний депутат Андрій Іллєнко («Свобода») озвучив низку риторичних та очевидних запитань все про той же військовий стан, якого немає, а війна є, про відкритий кордон, відсутність візового режиму і підтримку дипломатичних відносин з країною-агресором. Так, ми справді намагаємося сидіти одним задом на двох стільцях. Але чи можна перемогти, проводячи внутрішньо суперечливу і протиприродну політику? Запитав, чому сьогодні, коли там готується наступ на Україну, ми поставляємо до Криму електроенергію, воду і продовольство, мінімізуючи проблеми окупантів?
Я б теж хотів знати відповідь. На жаль, дуже багато діячів у нас хочуть попри все вести фінансові й торговельні справи з країною-агресором за принципом: у парні дні ми з ними воюємо, а у непарні торгуємо і збагачуємося. А інтереси країни — геть.
Телеканали показали мітинги родичів учасників АТО в Києві. Цілком зрозумілі почуття дружин і матерів тих, хто опинився в оточенні і під загрозою знищення. Повністю поділяю їхні заклики до президента, Генштабу, командування АТО знайти можливість порятунку. Але тут є й інший бік: якщо ми воюватимемо під диктовку родичів військовослужбовців, то програємо будь-яку війну, навіть Придністровській Молдавській республіці, якщо вона вирішить вчинити проти нас агресію.
Так, мобільний телефон — це добре, солдат може зателефонувати матері, дружині, подрузі, а вони — йому. Але мобільний зв’язок відстежується противником і часто стає засобом наведення артилерії. Тому солдатська мати, яка зателефонувала синові, може накликати на його голову обстріл. А якщо ще врахувати, що весь цей наш зв’язок контролюється російським бізнесом, а увесь російський бізнес контролюється Кремлем. Достатньо пригадати, що лідер чеченського опору генерал Джохар Дудаєв був убитий ракетою, яка прилетіла у момент розмови по телефону, який контролювався російськими спецслужбами.
Але масові народні виступи відкривають ще одну дуже важливу «важку проблему»: велику недовіру народу до влади. Сьогодні на тлі масового героїзму й ентузіазму українського народу влада виступає найслабкішою ланкою. Йде війна, а вона намагається керувати архаїчними методами мирного часу, так і не створивши чіткої вертикалі управління від Верховного Головнокомандуючого до рядового солдата. Звідси безлад, хаос і провали. І це не може не викликати справедливого невдоволення мас, які стали на захист своєї країни.
