Протягом минулого телетижня несподівано багато і з різних приводів говорили про патріотизм, об’єднуючу ідею, демократичний одяг та істинну можливість вибору.
У студії «Я так думаю» («1+1») вирішили порозмірковувати про те, чим нас періодично лякають, і з’ясувати, чи можливий насправді розкол країни. Тема делікатна, але краще бути готовими до ймовірних «зловживань» навколо цього питання й розібратися в усьому заздалегідь. Судячи з висловлених думок, основний внутрішній розкол у нас — не між регіонами внаслідок культурної неоднорідності країни, а між центром і регіонами, між владою і народом і всередині еліт, які формуються. Представники західноукраїнських і донецьких «сепаратистів», які презентували свої позиції, не були переконливими, хоча їхнє нетерпляче прагнення до різних центрів тяжiння — до Євросоюзу і до Росії, дійсно, може стати проблемою. Цього могло б і не бути, якби державна політика не була б такою багатовекторною і непередбачуваною. Що ж до інших регіональних особливостей, то навряд чи різниця і різноманіття культурних традицій країни може всерйоз кимось розглядатися, як мотив розбігтися по чужих закутках. Навпаки, неоднаковість і багатоликість народу — предмет особливої гордості й певний аванс майбутнього культурного сплеску, для якого потрібен більш тісний контакт усіх складових. Одна з причин, які гальмують культурне взаємопроникнення, банальна і проста — бідність, що не дозволяє ближче познайомитися з Батьківщиною особисто. Спитай-но, наприклад, у Закарпатті, чим Черкаси відрізняються від Чернігова, так там Чехію з Угорщиною знають краще — бували. Не на екскурсію туди їздили, а заробити на прогодування родини, з іншою метою більшість українців світом (і своєю країною також) поки що не переміщаються. А що стосується пошуку загальнонаціональної ідеї, то він триває, і триватиме, мабуть, ще довго, бо важко вигадати чи сформулювати те, що має бути пережите і прийняте кожним окремо і суспільством загалом. Але дещо об’єднуюче сперечальники, ведені Анною Безулик, все ж таки знайшли. Туга за громадянським патріотизмом, за гордістю за свою країну — ось що виразніше з кожним роком проявляється в усіх регіонах, попри всі їх відмінності. Патріотичність (чи непатріотичність) політичних і громадських лідерів буде вже в найближчі роки визначати ставлення до них громадян. І патріотична лексика вже не ошукає, народ хоче бачити свою Батьківщину сильною і ситою, що викликає заслужену повагу, вільною, і не лише від посягань іззовні. Спільна гордість — дуже об’єднуюче почуття, чого не скажеш про спільну незручність.
Про те, що введення в оману лексикою — не лише наша проблема, говорили співрозмовники Юрія Макарова, які обговорювали в рамках «Документа» фільм про Берлусконі. Незвично песимістичний Віктор Шендерович упевнений, що в Росії перемогла не демократія, а саме демократична лексика, яка маскує тоталітаризм, і що все потрібно починати спочатку, як на початку 90-х. Схоже, ми дійсно, завершивши дванадцятирічний цикл, опинилися в точці переходу до нового спірального витка, який легко проминути й знову зістрибнути на колишній. Шендерович вважає, що в Росії приблизно так і сталося — через ментальну схильність до жорсткої єдиноначальності і пасивності демократично налаштованих громадян, яких традиційно близько 1/10 населення.
Розглядаючи демократію як предмет споживання, як можливість «обирати і пробувати», Юрій Макаров зазначив, що в нас, навіть якщо куплена горілка виявиться підробленою, її не виллють, а, клянучи виробника, все ж таки вип’ють, а може, підуть туди ж і куплять ще, і знову вип’ють… Що, зі слів Шендеровича, говорить не так про те, що інші шляхи нам не відомі, як про те, що ми небезпечно ледачі і байдужі, ми всі ще «не якісні громадяни». У цьому вихідці із СРСР дійсно дуже схожі. Тому, вважає ведучий, демократію, як і товар, потрібно рекламувати — «щоб руки самі потяглися», пояснювати причиново-наслідкові зв’язки, виховувати «культуру споживання» — «щоб у якісній обгортці нам не підсунули неякісний товар». Проте й сліпо ідеалізувати демократію не варто — вади є, їх потрібно бачити, щоб обійти чи реформувати.
А в «Подвійному доказі» знову лякали — страхами, нав’язливими страхами і психопатологіями. Виходячи із заяв експертів, «чисто українських фобій» небагато. Наші «страшні» особливості — не в боязні павуків, висоти, темряви чи смерті. Ми боїмося наслідків Чорнобильської катастрофи, невиплати зарплатні і відчуваємо «страх батька» — тобто, старшого за віком чи званням, начальника. Виходить, український патерналізм — не ідейний, він від слабкості й від страху. Але фобії, за твердженням фахівців, — суспільний людський продукт, який можна вивчити й змінити, вони також можуть бути джерелом емоцій і творчо сублімуватися. Загалом, із ними можна «домовитися». Найстрашніше — це адаптація до страху, яка неминуче веде до глибокої суспільної депресії. До речі, лише один учасник програми сказав про такий вид страху, як страх власної байдужості.
В усьому іншому ми, як усі — боїмося втратити роботу, захворіти, боїмося зростання цін і взагалі жити. А ще дуже боїмося щось вирішувати й брати на себе відповідальність, про що «Подвійний доказ» чомусь не згадав. Загалом, у чомусь би іншому нам такої різноманітності... Тому варто врахувати пораду, дану нам наостанку теледослідниками страхів — якщо хочете нічого не боятися, згадайте, що боятися можна всього.
