Малопомітний зовні факт творчо-виробничої зустрічі телекомпанії «Новий канал» зі своїми регіональними партнерами, про який «День» повідомляв у №26 від 9 лютого ц.р.. несподівано став ледь не предтечею нового явища у телерадіоінформаційному просторі нашої держави. Слідом за «Новим каналом» (чи, точніше, паралельно з ним) одразу кілька провідних столичних телестанцій — СТБ, ICTV, ТЕТ постали претендентами на статус загальнонаціональних мовників. Причому, так би мовити, у принципово новому організаційному форматі.
Початок цього року у політичному житті України ознаменувався посиленням боротьби за нову модель проведення виборів до Верховної Ради України навесні 2002 року — виключно за пропорційною системою (тобто за партійними списками). Зрозуміло, що за таких умов будь-якій партії в її змаганні за майбутні місця у сесійній залі на вул. Грушевського найбільше пасували б стосунки з телекомпанією загальнонаціонального масштабу, аби одним натискуванням кнопки на центральному режисерському пульті з Києва оволодіти відразу телеекранами у мільйонах домівок по всій Україні. І ті політичні сили, які мають гроші та вплив, почали звертати свої погляди до вже «розкручених» київських телестанцій, ініціюючи їхнє просування у ще неосвоєні зони мовлення.
З цим у часі об’єктивно співпав і новий етап ліцензування телерадіокомпаній, який розпочала Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення. Тож названа вище ТБ-четвірка та деякі інші мовники почали посилену експансію в регіони. З одного боку, розбудову нових всеукраїнських мереж вони продовжували здійснювати старим традиційним (і найбільш надійним) способом, а саме шляхом одержання у своє ліцензійне користування додаткових радіочастот. Проте такий підхід нині є малопродуктивним: адже незайнятих телеканалів залишається дуже мало, і на всіх бажаючих явно не вистачає. Нові ж треба спочатку прорахувати. А то вже прерогатива служб Держкомзв’язку, для чого потрібен час і гроші. Результат же може бути й не на користь заявника.
Тож чи не простішим видавався інший варіант: вступити у співзмагальність з місцевими компаніями, у яких вже вичерпався термін ліцензій, і, отже, радіочастоти, котрими вони користувалися дотепер, Національною радою виставляються на відкритий конкурс. Зокрема, у чотирьох пакетах подібних тендерів, оприлюднених цього року, загалом виставлено «на розіграш» лише телеканалів понад сто (у тому числі кілька нових, раніше не використовуваних для цілей телемовлення). Безперечно, у подібних турнірах від самого початку явна перевага на стороні київських телекомпаній. У них значно вищий якісний рівень програмного продукту (зокрема, рейтингових передач власного ґатунку), сучасніше технічне оснащення (до «цифри» включно), ліпший фінансовий стан. Уже буквально перші тури нового етапу ліцензування ознаменувалися перемогами «розкручених» київських мовників над місцевими ТРО. І … першими гучними скандалами.
Конфліктний поворот деяких тендерів на місцеві телеканали став, на мій погляд, віддзеркаленням політичних баталій навколо нової моделі проведення парламентських виборів 2002 року. Кавалерійська атака у Верховній Раді стосовно переходу виключно на пропорційну систему захлинулася. Президент України через свої вето на виборчі закони, які приймав парламент, категорично наполягає на збереженні нині діючої змішаної моделі.
Для реалізації ж своїх цілей кандидатам у мажоритарних округах і потрібні в першу чергу місцеві телекомпанії. Ось тут уже підбадьорилися губернатори і діючі народні депутати- «індивідуали», які за останні роки міцно зрослися з телестудіями у своїх округах. Почався сильний тиск на Національну раду як безпосередньо, так і через послання до вищих владних структур держави. До певної міри це проявилося і в рішеннях Верховної Ради щодо ротації частини складу Нацради з числа «парламентської четвірки», а також про законодавчу зміну терміну дії ліцензій на ефірне мовлення: збільшення його з п’яти до семи років. Останнє означатиме, що автоматично всі телерадіокомпанії зі старими ліцензіями проживуть як мінімум до середини 2002 року, тобто без ризику пройдуть наступний виборчий марафон. Проте це все поки що лише проекти.
Реальність же в тому, що суттєво змінилася ситуація в ліцензуванні ТРО. В центрі уваги знову постали місцеві телекомпанії. Тепер саме вони найчастіше отримують ліцензії на наступний термін ефірної діяльності. Але, як правило, з принципово новим записом в основному дозвільному документі: серед «особливих умов» до ліцензії такого мовника вписується зобов’язання ретранслювати на свою зону програму однієї з провідних київських телекомпаній. Наприклад, ТРК «Керч» чи «Жиса» (Сімферополь), які одними з перших пройшли ліцензійне «чистилище», з 16—18 годин щодобового обсягу мовлення приписується до 80% ретранслювати «Новий канал». Взаємна вигода обох сторін при цьому, безперечно, проглядається. З одного боку, невелика місцева студія, маючи досить обмежені програмні, технічні та фінансові можливості, не в змозі якісно освоїти щодня такий величезний обсяг (а «просити» менше 14-ти годин не дозволяє положення, затверджене Нацрадою). З іншого, провідна київська телекомпанія таким чином одержує реальний доступ до раніше нею не зайнятої зони. Отож, без вишуковування Держкомзв’язком додаткових радіочастот iде реальна розбудова нових загальнонаціональних мереж. Натомість зберігаються і місцеві мовники, хоча б з невеликою часткою свого власного інформпродукту, за змістом найбільш наближеного до периферійної аудиторії.
У світовій практиці це досить поширена модель розбудови крупнофункціональних мереж. Так, у США антимонопольне законодавство не дозволяє телестанціям безпосередньо одержувати у користування більше 12 радіочастот. А щоб стати загальноамериканським мовником, телекомпанія має домогтися ретрансляції її програми не менше ніж у двохстах містах (не рахуючи кабельних мереж). Це досягається через угоди з локальними телестанціями — тримачами ліцензій від Федеральної комісії по телекомунікаціях. Такий місцевий мовник одержує статус «філії», хоча юридично це цілком самостійний суб’єкт в американському телерадіоінформаційному просторі. Таким чином у США утворилися три загальнонаціональні мережі-гіганти: Ей Бі-Сі, Ен-Бі-Сі та Сі-Бі-Ес.На підході до цього статусу й телекомпанія «Фокс»
Подібна ж модель створення крупних телемереж реалізується і в Росії, зокрема, тими телекомпаніями, яким, на відміну від ГРТ чи РТР, від початку не дістався ласий шмат пирога у вигляді комунікаційних ліній і сотень передавачів по всій території Федерації. Так, приватна компанія «REN-TV» нині має партнерів для ретрансляції у 515 містах, і її можуть дивитися 77 мільйонів глядачів (це більше половини всього населення РФ). До цього ж прагнуть ТВ-6, ТБ «Центр» та ряд інших крупних російських мовників, попутно намагаючись проникнути і в телепростір сусідів, у т.ч. й України.
Але... Така форма розбудови загальнонаціональних мереж не вписується у чинне українське законодавство про електронні ЗМІ. Тож до тих пір, поки воно відповідно не буде змінене, нотування у ліцензію місцевої ТРК як «особливу умову» зобов’язання ретранслювати певну київську «маточну» компанію, з юридичної точки зору, не більше ніж благі наміри. Це розуміють і самі київські станції. Тому вони прагнуть укласти спеціальні договори з «регіональними партнерами» (саме так ласкаво іменують столичні телегранди своїх місцевих «братів менших»). Проте в таких угодах йдеться не про виконання умов ретрансляції, а про те, що місцева ТРК купує у столичної програмний продукт останньої (по 14 — 16 годин щодобово!). А це вже принципово інші творчо-виробничі й фінансові відносини договірних сторін. У свою чергу й столичні компанії (правда, не всі) зобов’язуються компенсувати місцевим партнерам деякі їхні витрати взамін поступки суттєвої частини рекламної квоти останніми. Проте тут уже недалеко до суборенди чи бартеру, які нині діючий Закон України «Про телебачення і радіомовлення» не схвалює. У цих договорах викликає засторогу і поява нових термінів, не властивих нашому законодавству про електронні ЗМІ, на кшталт «ліцензіат» (телеорганізація — власник ліцензії на канал мовлення) і «ліцензіар» (компанія, чий програмний продукт має розповсюджуватися через передавачі «регіонального партнера»).
Як би там не було, певна невизначеність у справі розбудови загальнонаціональних мереж новим способом дещо насторожує місцеві ТРК, і вони явно не поспішають укладати договори зі своїми новоз’явленими київськими «старшими братами». Хоча в чомусь периферійні глядачі могли б і виграти, отримавши можливість дивитися програми кращих київських компаній «СТБ», «Новий канал», ТЕТ, ICTV.
Та не все гаразд й у «великих китів» українського телебачення. У травні цього року завершився п’ятирічний термін ліцензії незалежної телекорпорації «Інтер». Тепер же, згідно iз чинним законодавством, телекорпорація подала до Нацради документи на новий строк ліцензування.
Днями Національна рада оголосила відкритий конкурс на право користуватися загальнонаціональною мережею УТ-3, яка включає 377 передавачів у всіх областях України. При цьому теж виставлено «особливі умови»: переможцю до кінця 2001-го року треба здійснити повний цикл узгодження частотних присвоєнь мережі УТ-3 через Держкомзв’язок. Річ у тім, що ще з радянських часів більше третини зазначеної вище кількості передавачів (а саме — 97) функціонували, так би мовити, нелегально, і їх треба, нарешті, ввести «у правове поле». Цікаво, хто з українських телемовників кине виклик могутньому «Інтеру» у боротьбі за «третю кнопку» в державі?
Проте на мережі УТ-3 поряд з «Інтером» сусідять ще група ефірних «пожильців» — обласні державні телерадіокомпанії (ОДТРК). Вони вкрай незадоволені умовами свого співжиття з таким потужним сусідом: адже їм для мовлення дістався досить незручний ефірний час — з 15 оїдо 18-ої години. З іншого боку, ОДТРК мають з передачами доходити до найвіддаленішого глядача свого регіону, тож їм потрібен будь-який, навіть ринково малопривабливий, телепростір.
Нині ж, сповідуючи загалом правильну тезу «Одна компанія — один канал», «Інтер» претендує на одноосібну ліцензію на третій українській мережі з добовим обсягом 20 годин мовлення, перерва в якому передбачається лише з 3-ої години ночі до 7-ої ранку. Тож чи означає це, що в рамках УТ-3 надалі не знайдеться місця для обласних державних ТРК? А, можливо, буде й інший підхід до використання цієї мережі?
Поки що у проблемі ліцензування багато запитань залишаються без відповідей. Чи знайдуться вони до парламентських виборів? Або буде обрана модель збереження нинішнього статус-кво? Це покаже вже найближчий час.
ВІД РЕДАКЦІЇ. Проблеми, які порушив у своїй статті автор, складні і неоднозначні. Адже в них проглядаються як бізнесові, так і політичні інтереси власників телеканалів, які в чомусь можуть співпадати з суспільними інтересами, а в чомусь — ні. Ну, скажімо, що краще для місцевого глядача в якомусь конкретному провінційному місті N: мати можливість дивитися начебто більш якісний продукт якогось столичного каналу, або все ж таки віддати перевагу місцевому мовнику? У столичного гранда — безумовно, технічно якісніший, тематично рейтинговіший продукт. Але у місцевого — програми, більш наближені до життя саме цього глядача. У столичного — рейтинг рейтингом, але більшість часу віддається серійному «милу», а місцеві мовники нерідко зараз пропонують глядачу власні соціальні, пізнавальні програми або ретранслюють, скажімо, ще більш «якісніші» канали Польщі, Росії... У столичних грандів — монопольний погляд на політичні події в країні, а мереживо місцевих мовників може запропонувати більш різнобічний зріз коментарів... Отже, гадаємо, є тут над чим подумати і мовникам, і експертам, і — самим глядачам. Саме до останніх — наше запитання: чи згодні ви з тим, щоб більшість часу на ваших місцевих каналах займали київські мовники? Так? Ні? Чому? Відповіді надсилайте на адресу: 04212, Київ-212, вул. Маршала Тимошенка, 2л, відділ ЗМІ та громадської думки, або по e-mail: [email protected].
