Колись усі ми жили в одному великому світі. Велика казарма (хоч у когось у пам’яті вона залишилася Великою Затишною Казармою) тиражувалася на мільйони поменше. На всіх підприємствах, заводах, у конторах, редакціях передбачено одні умови гри. Кіно й усілякі витвори мистецтва могли оспівувати лише один напрям розвитку й один людський ідеал — будівника комунізму. Тому коли в період розвалу системи в маси почала проникати чужа творчість, ці відображення чужих всесвітів були незвичайними і привабливими. Пам’ятаю, продовження книги Дж. Р. Р. Толкієна «Володар кілець» одні ентузіасти перекладали, інші передруковували на друкарських машинках. Але таких творців світів — одиниці. Коли ж масову свідомість заполонили тисячі ширвжиткових кінушок і дешевої перекладної літератури, вони катастрофічно подешевшали. Потім і в Росії, а тепер і в нас маскультура набрала обертів. Потихеньку стає на ноги навіть український детектив (уклін всеукраїнському конкурсу «Золотий бабай».) Але чи багато справдi читабельних книжок на розвалах покет-буків? І чи багато серіалів російсько-українського виробництва можна дивитися, не кривлячись? Гадаю, це великий гріх — провокувати глядача на еманації страху й ненависті. Недаремно життя вважається полем битви Бога з дияволом.
На каналі «1+1» висадився цілий десант серіальних детективів різного калібру. Якщо раніше «плюси» купували переважно західну кінопродукцію, то тепер переорієнтувалися. Добре, що уникнули латиноамериканської сльозоточивої пошесті. Доводиться констатувати, що найневибагливішим був продукт київського виробництва «Слід перевертня» з О. Горбуновим у головній ролі. У російському серіальному кіно артист доріс до ролі другого плану — блазня Шико в «Графині де Монсоро», а в українському — ухопив головну. Напевно, його неоковирне обличчя підходить образу слідчого з важкою долею. Але в жадану головну роль, певно, увійшли й особисті комплекси Горбунова. З кожного кадру лізе його відчайдушне бажання бути крутим, яке можна вибачити хіба що закомплексованому підлітку. Основна провокація — групове згвалтування та смерть його дружини. Сюжет із задоволенням смакує жахливі подробиці. Але, мабуть, і геніальний сценарист не врятував би кіногрупу, зібрану з неуспішних артистів великих і малих академічних театрів.
Набагато привабливіша чарівна милiцiонерка Марія Швецова з російського серіалу «Таємниця слідства». Здавалося, картину утримає лише її досить об’ємно змальований образ красуні, яка бореться з чудовиськами. Але знову — ненормальне мусування жорстокості та збочень. Психологи пояснюють успіх подібних фільмів на ситому Заході тим, що в місцевих обивателів замало пригод. От і лоскочуть собі нерви. А нам бракує добродушності.
З неабияким скепсисом дивилася на рекламу ще одного «ментівського» серіалу «Сищики». Мовляв, деякі фільми знімаються для того, щоб дати роботу старій акторської гвардії. Але С. Щербаков, Л. Куравльов і всесоюзний карлсон С. Мішулін (цього разу в ролі цинічного азіатського мафіозі з чотками) не схибили. Із загальним героєм — правильним, але метким слідчим Колопушиним — кожна серія є окремою новелою. Його життя, звичайно, наражається на небезпеку, однак уже за кілька хвилин обставини знову на його боці. І таку кінушку дивитися набагато приємніше, ніж німецькі або французькі детективи. Хітом, як «Менти», які досі пожинають плоди своєї популярності, вони не стануть. Але ранній вечір вихідного дня, безсумнівно, скрасять.
На тлі різноманітних, майже збочених «Відвертих бажань», простеньких «Далекобійників» з кримінальним ухилом та інших поліцейських академій відшукався пристойний серіал для сімейного перегляду — «Ключі від смерті» . Напевно, йому поталанило з продюсерами (О. Роднянський, В. Оселедчик) і акторами. Пам’ятаю, як І. Скляр намагався уникнути штампу «На недельку, до второго, я уеду в Комарово» — веселої пісеньки в його виконанні, яку наспівував увесь Союз. Я бачила його у спектаклі культового пітерського режисера в ролі страшнуватого юродивого — дуже переконливо. Так чи інакше, Скляр не розмінювався на дрібниці, і його чарівливість приватному детективу в неправдоподібно закрученій історії личить. Щоправда, хтозна, що робиться там, де діляться 30 млн. доларів. Може, дійсно, за часів дикого капіталізму це майже нормальна форма первинного накопичення капіталу. На «кепталізм» натякає й дотепна стилістика коміксів. Титри іронічні. Ця «візитівка» фільму наче каже: «Ну що з мене взяти — комікс та й годі. На класику не претендуємо». І однак задає непоганий рівень.
Як справедливо сказано в заставці СТБ, «ми любимо кіно, тому що це неправда. І любимо новини, тому що це правда. Головне — не плутати одне з iншим». Намагатимусь не переплутати. Хоча поворот політичного сюжету карколомний. Розбір польотів операції «Консорціум» (України, Росії та Заходу щодо транспортування газу через нашу територію) проводили у «Свободі слова» (ICTV). І щоб глядачі не занудьгували, поговорили і про ціни на бензин. Довелося автолюбителям, перш ніж дізнатися, що ціни на їхню аква віта не впадуть, взяти участь у захоплюючій дискусії. Запрошений Ю. Костенко піддав проект договору обструкції, але був правий у тому, що ми ще жодного разу не виграли у Росії в енергетичних питаннях. Обережний О. Чалий, заступник міністра закордонних справ, не радив вступати Україні в ЄврАзЕС: тарифи на нафту — і, відповідно, ціни на продукцію — в Росії в 2—3 рази нижчі. Найбільш «обнадійливий» аргумент навів народний депутат С. Терьохін. Мовляв, років через п’ятдесят ми всі будемо в єдиній системі — і Європа, і Росія.
Стараються уславитися як аналітики і глядача розважити в нічній програмі ТРК «Ера» «Погляд» . Тому цей вузол проблем — ціни на бензин і «Консорціум» — там обговорювався під іншим кутом. У телеопитуванні глядачам належало вибрати, на що вони витратять останні (?!) дві гривні: на літр бензину, півлітра пива чи на квиток у зоопарк? Але завдяки екс-віце-спікеру С. Гавришу пояснення вийшло виразним. Він підтвердив, що ціни на бензин дійсно підняли російські нафтотрейдери, що усіяли Україну АЗС. Така спекуляція закону не суперечить. Від консорціуму відмовлятися не можна. Без обіцяних Росією 2,5 млрд. доларів наші трубопроводи перетворяться на «купу брухту». І цей крок допоможе нам здійснити перехід у світову систему торгівлі нафтою. Можливо, тоді нам вдасться, як у європейських країнах, купувати в одного джерела не більше ніж 30% усієї нафти, а не 70%, як нині. Заспокоїв автолюбителів Степан Богданович по-терьохінському. Мовляв, коли ми зароблятимемо на рівні європейців, ці коливання цін нас не хвилюватимуть.
І — на десерт огляду — «Коронна страва» (ICTV) . Вибачаюся за меню. Нічого, крім омлету й чергових бутербродів тут не пропонують. Розрекламований проект ранкового суботнього ефіру виявився примітивною «попсою». Єдиний козир — диво яка гарненька ведуча О. Бура. Проте на компліменти заслуговує її зовнішність, а не вміння вести програму. Досі у флірті з гостями програми була помічена лише майстер політичного інтерв’ю О. Роміна («У ніч на суботу», УТ-1). Але вона робила це принаймні пізно вночі. Інша особливість дуже милої Оленьки Бурої — цілковита апатія до кулінарії. Напевно, відчуваючи це, гості (переважно зірки української естради середнього рівня розкрутки) не надто обтяжують себе підготовкою до передачі — це ж вам не Макаревич. Поцікавилася, що протиставляють крутим бутербродам із салом і червоною ікрою Лері Вінна (так, на сальну масу намазана червона ікра) на європейських каналах. У кулінарній передачі TV-5 (Франція), яка йде приблизно в той же час, також є гість, але він лише спостерігає за процесом приготування. Ведучі — люди за п’ятдесят. На Західному телебаченні, на відміну від нашого, вважають, що людина у віці викликає більше довіри у глядача. За передачу пройшло кілька простих у приготуванні та здорових страв. Вони навіть відповідають роздільному харчуванню. Риба (запечена, а не засмажена до золотистої, але шкідливої скориночки) з морквою та спаржею. Лангусти із соусом з васильків. Малина, розтерта з цукром. Це мені нагадало одяг європейців — простий і функціональний. Але не буду продовжувати аналогії. Інакше виявиться, що «Коронна страва» — зліпок з нашого національного характеру. Дуже б цього не хотілося. Адже ми гідні жити в гарному й щасливому світі. А не в жалюгідній його копії з картонними декораціями. Відмінність від колишнього ладу в тому, що кожен рухається до цієї мети сам, а не в колоні. Сам задає собі рівень. І, можливо, не відразу, але досягає його. А як станеться так, що людей, якi себе поважають, буде багато, це позначиться й на країні.
