Олександр КОЛОДІЙ, ведучий програми «Подробиці», «Інтер»:
— Все залежить від того, що розуміти під «зарубіжним телебаченням».
Якщо це країни ближнього зарубіжжя — Центральна і Східна Європа, пострадянський
простір — українське ТБ частіше виграє як за оформленням, так і за змістом.
Що стосується країн Європейського Союзу, США — тут, звичайно, є чому повчитися.
Проте! Українське ТБ вирізняє великий ступінь зближеності ТБ програм з
телеаудиторією (простіше кажучи, те, що показують і що люди реально хочуть
побачити). Наприклад, якщо це аварія на шахті, то ми розказуємо про неї
і показуємо шахту три дні, потім робимо спецвипуск програми. Не тільки
тому, що це НП, сенсаційна новина і про це розказують усі телеканали —
ми показуємо проблему конкретної групи людей, проблему у розвитку: аналізуємо,
чому так трапилося і що треба робити, щоб цього знову не повторилося. Радує,
що люди, які формують і наповнюють сітку мовлення в Україні, поки що живуть
у реальному вимірі, а не у віртуальному світі медіамагнатів.
У чому вже точно українське ТБ може дати фору зарубіжним
телекомпаніям — так це у висвітленні політичних подій. На мою думку, матеріалів
і програм, причому програм «рейтингових», на політичні теми у нас значно
більше. Попри всі внутрішньодержавні проблеми, політика, як і раніше, цікавить
глядача. Чого не скажеш про Захід. Наприклад, днями надійшло повідомлення,
що рейтинг компанії CNN у найпопулярніший ефірний час знизився на 20%,
і експерти пояснюють це великим потоком політичної інформації. У нас навпаки
— стале зростання рейтингу демонструють програми саме політичного спрямування.
Та й зміст інформаційно- аналітичних програм, чесно кажучи, мені більше
подобається у вітчизняних телекомпаній, у тому числі й «Інтеру». Своя специфіка,
стиль подачі і глибша аналітика.
Артем ШЕВЧЕНКО, спеціальний кореспондент телеканала
СТБ:
— Не хочеться одразу впадати у відчай і займатися традиційним
для українців самокатуванням. Мовляв, свободи і грошей мало, а цензури
й олігархів багато. Як на мене, ексклюзивність українського телебачення
полягає хоча б у тому, що в нас головні досягнення ще попереду. І карколомні
шоу, і відверта політична аналітика, і потужні новини, з постійними прямими
включеннями. А доки ми все це будемо створювати, будемо помилятися, досягати
успіхів і переживати розчарування. У результаті маємо створити власний
телевізійний стандарт, який не поступатиметься визнаним світовим лідерам,
на кшталт Бі-Бі-Сі чи CNN. Головне — не стояти на місці і не картати себе
даремно. Можливо, я дуже оптимістично налаштований, проте, в іншому випадку,
взагалі немає ніякого сенсу займатися телебаченням в Україні.
Ігор СОТНИЧЕНКО, головний режисер програми «7 днів»,
Перший національний:
— Вітчизняне телебачення, безперечно, має свої проблеми,
зумовлені неусталеністю всього нашого життя. Проте, хоч як це дивно, з
тих самих причин можуть виникати і переваги над чужоземним ТБ. Наші телевізійники
в постійній «боротьбі за мистецтво» вправляються в різних галузях телевізійної
справи. Сказати про нашого телевізійника, що він саме режисер або лише
асистент, журналіст або оператор, — цього сказати замало. У будь-якій екстремальній
ситуації наш телевізійник завжди знайде вихід. Тобто і наша освіта, і подальша
практика сприяють широкопрофільному фаховому розвитку. Зрозуміло, що умови,
де постійно виникають екстремальні ситуації, нормальними не назвеш. Великим
мінусом вітчизняного ТБ є його несамоокупність. Іще в 50-ті роки гроші,
які йшли за оплату телеканала, закладалися в ціну телевізорів. Очевидно,
така схема давно застаріла, а іншої, адаптованої до сучасності, доцільної
і виваженої, просто не існує. От і виходить, що талановиті й розумні люди
у нас є, а реалізувати себе професійно вони не мають можливості.
Ігор КУЛЯС, в.о. шеф-редактора інформації Нового каналу:
— Непросте, звичайно, питання, оскільки у країні, яка хворіє
на багато хвороб, вражені всі частини тіла, а тому значно простіше відповідати
на запитання з часткою «не», і телебачення тут — не виняток. Значно складніше,
забувши про численні біди та проблеми, згадувати про хороше, яке, напевно,
нас тут все-таки й тримає і примушує працювати, щось робити, у тому числі
і це саме телебачення.
Цілком очевидно, що наше ТБ значно глибше і вдумливіше
навіть від кращих західних зразків. «Західники» традиційно поверхневі,
а мої колеги на багатьох каналах навіть у поверхневих, за визначенням,
програмах новин, набагато аналітичніші. Коли ж ця особливість нашої журналістики
раптом виплескується у жанрових рамках справжньої аналітики — тут уже тільки
тримайся! Хоч, коли дивишся аналітичні програми, постійно розумієш, що
аналітика у нас не вічна, оскільки кимось ще не задіяна, а комусь уже незручна
(найяскравіший приклад — історія «Післямови»).
Ще наше телебачення значно менше заштамповане, ніж західне:
старі штампи вже відмирають, а нові ще не встигли прижитися, і часто ми,
телевізійники, цілком справедливо не віримо тому, що «не треба винаходити
велосипед», давно винайдений на Заході, і у зв’язку з цим щось-таки винаходимо,
разом з тим доводячи, що не всі вже усталені західні винаходи — це обов’язково
благо.
І ще, наше ТБ, безумовно, може дати фору іншим ТБ своїм
широким радянським кінопоказом, бо радянське кіно (попри всі ідеологічні
особливості тієї пори), продовжує залишатися значним явищем у світі кінематографа.
