Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

У травні 1944-го

Вихід фільму «Хайтарма» — подія для всіх українців, незалежно від їхнього етнічного походження
22 червня, 2013 - 15:57
КАДР ІЗ ФІЛЬМУ «ХАЙТАРМА». АХТЕМ СЕЇТАБЛАЄВ, ЩО ГРАЄ ГОЛОВНОГО ГЕРОЯ АХМЕТ-ХАНА СУЛТАНА, — ПЕРШИЙ ПРАВОРУЧ / ФОТО НАДАНО МИКОЛОЮ СЕМЕНОЮ / «ДЕНЬ»

Пам’ять кожного народу потребує не тільки документальних, підтверджених архівами, а й мистецьких свідчень: саме тому настільки популярним є історичний жанр у кіномистецтві й літературі.

Про трагедію кримських татар залишилося чимало вражаючих спогадів і документів. Втім, ця критична маса болю поки що не знаходила переконливого втілення у формах великого кінематографа. Але нарешті такий фільм з’явився.

«Хайтарма» режисера Ахтема Сеїтаблаєва (випускник Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого за спеціальністю «театральна режисура») розповідає про легендарного льотчика-аса часів Другої світової війни, двічі Героя Радянського Союзу Ахмет-Хана Султана, котрий через збіг обставин опинився прямо в епіцентрі жахливих подій — депортації його одноплемінників 18 травня 1944 року. Хайтарма — це парний кримськотатарський танець, який походить зі знаменитого суфійського ритуалу спідниць, що обертаються; отже, дослівно «хайтарма» означає повернення.

Власне, сюжет охоплює кілька днів із життя Султана. Бачимо його в ділі, як він рятує Севастополь, збиваючи тараном німецький бомбардувальник (за майстерність виконання цього маневру він навіть дістав неофіційне звання «король тарана»), його полкові будні, його приїзд в Алупку до родини та його наступні спроби врятувати рідних від депортації.

«Хайтармі» притаманні поширені недоліки пострадянського історичного фільму: зайвий пафос, виразна постановочність деяких сцен, надмірна емоційність, прямолінійність деяких діалогів, характерів, ситуацій. Є НКВД-шники як втілення абсолютного зла, є Султан та його товариші як хоробрі лицарі; однак так само є і яскравий, глибокий герой — особіст Кротов у надзвичайно артистичному виконанні Олексія Горбунова: чоловік, що робить достойний вибір у практично неможливих обставинах, на початку він видається антагоністом Ахмет-Хана; тим потужнішим є драматичний ефект, коли їхні долі перетинаються у небезпечній ситуації.

Крім того, «Хайтарма» вигідно відрізняється від багатьох наших історичних фільмів добре прописаним сюжетом і візуальною якістю. Повітряні бої, масові сцени, не кажучи вже про операторську роботу, виконані на достойному рівні. Відчутно, що режисер працює з матеріалом, який знає та розуміє. І найважливіше: Сеїтаблаєв не схиблює щодо правдивості почуттів. Послання його фільму максимально емоційно загострене, чітке і разюче, від нього не відвернутися.

Можна лише привітати кримських татар — тепер вони мають необхідний для будь-якої національної кіношколи свій знаковий фільм-заяву, який концентрує в собі те, що народ хотів би сказати про свою драму; але водночас вихід «Хайтарми» — подія для всіх українців незалежно від їхнього етнічного походження, бо саме такі твори дають змогу по-справжньому розрахуватися зі своїм минулим.

 


 

Ахтем СЕЇТАБЛАЄВ: «Повернення тільки почалося»

 

— Ахтеме, якою була конкретна причина, що спонукала зняти тебе цей фільм? 

— Я мріяв зняти його з тієї миті, як почав працювати в кіно. Драматургічний задум склався в мене давно. У дитинстві Крим мені бачився як рай на землі завдяки розповідям батьків про землю, про людей, що там жили, про героїв. Дуже часто звучало ім’я Ахмет-Хана Султана як людини, яка завжди прагнула довести, що вона є частина цього народу, який любить життя і цінує дружбу та добросусідство. Певним чином зйомки «Хайтарми» — мій синівський обов’язок, обов’язок перед родом. 

— Чи може твій фільм змінити нинішню ситуацію довкола кримськотатарського народу?

— Я усвідомлюю те, що перегляд фільму навряд чи змінить чийсь світогляд. Але є надія, що глядачі почнуть замислюватися, що поряд з ними — такі ж люди зі своїм болем, зі своєю драмою і зі своїм прагненням жити в добросусідстві. Це тим більше актуально для України, оскільки наша країна багатонаціональна. Мені здається, що кіно — хороший шлях комунікації і взаєморозуміння. Ми дуже мало знаємо один про одного через низку обставин. Наприклад, судячи з інтерв’ю, які мені доводилося чути в Криму в день прем’єри, багато хто вважає, що 18 травня — це якесь свято у кримських татар. Це не провина респондентів. Я вважаю, що це наша недоробка: ми не доносимо належним чином до наших сусідів, до наших братів — не лише за вірою, а за співжиттям на одній землі — того, що ми повинні донести про себе. Кіно — один із найкращих способів для розкриття важких тем. Це велика трибуна, з якої можна розповісти про себе своїм сусідам і братам. Судячи за зборами в кінотеатрах, у «Хайтарми» — найбільший бокс-офіс в Криму за останні роки. Але ще більше радує те, що в залі мінімум половина — молоді люди, і мінімум 20% аудиторії — не кримські татари. Схоже, що фільм став однією з тих подій, довкола яких люди починають об’єднуватися, — не за національною ознакою, а за причетністю до біди, до історії. Ми цього дуже хотіли. 

— А як сприймають фільм самі татари?

— Мені багато людей кажуть, що після перегляду, переживаючи ці події ще раз, вони начебто вихаркують цей біль, це тавро зрадника з себе. Ліки гіркі, але пити їх потрібно, якщо хочеш вилікуватися. 

— Все ж таки, хайтарма — це повернення чи особливий танець?

— Хайтарма — це парний танець, який символізує циклічність вічного руху і повернення життя, єднання людини, неба і землі. Тому, якщо є хоча б один татарин і татарка, які можуть танцювати хайтарму, народ житиме. Звідси і назва цього танцю: повернення як неубієнність, незнищенність життя.

— Чи так можна сказати сьогодні, що повернення на свою землю відбулося? 

— На жаль, вимушений констатувати, що ні. Повернення особисто для мене — набагато ширше коло проблем, ніж переїзд із однієї географічної точки в другу. Якщо наш народ, зберігаючи свою ідентифікацію, щодня не прагнутиме до комунікації з тими людьми, які живуть поруч, максимально не докладатиме зусиль до того, щоб не лише підвищувати свою матеріальну культуру, але й ще створювати свої літературу, кіно, медицину — повернення не буде повним. Ми можемо робити значно більше. Тому не скажу, що повернення відбулося. Воно тільки почалося.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День
Газета: 
Рубрика: