Період, коли доленосні рішення прийнято, позаду. Можна розслабитися і порозмірковувати про причини і наслідки успіхів та невдач України. Телевізійники не втомлюються випікати нові телепроекти, як гарячі пиріжки. Але хто їхня «цільова аудиторія», і чим відрізняється українське телебачення від будь-якого іншого?
Кожну країну можна уявити у вигляді людини з певним характером. Із погляду етно-психіки США — це Джек Лондон чи підприємець, який увесь світ покладе до ніг справедливості (в його розумінні). Росія — діяльний лірик Єсенін. Франція — Гюго, несамовитий від барикади до ліжка. Англія — педант та адміністратор Штірліц, зациклений на порядку. А Україна — працелюбний і жалісливий Миротворець. Характер можна порівняти з довірливим лікарем Ватсоном, супутником Шерлока Холмса. Такий самий психотип у Т. Шевченка. Йому важливо працювати заради великої мети; може бачити надприродне у простих речах; більше розраховує на підготовку, ніж на щасливий випадок і важко йде на вольовий акт. Успіху досягає в тандемі iз сильною та рішучою особистістю. Тут можна побачити причини успіху В. Ющенка. Але можна передбачити, що Україна чекає, швидше, політика вольового складу. Напевно, тому не у шані в українців епатаж М. Бродського і не люблять вони молодих «озимих добродіїв». Але чомусь знаходяться прихильники бунтівників, які закликають до «коліївщини».
Ще коли сталася подія, а досі розходяться круги. І щоб це спостереження не було простою забавою, телевізійні новини наводять уточнені дані від Центрвиборчкому та екзит- полу. Оскільки журналістська етика не дозволяє переказувати близько до тексту кулуарні переговори переможців, взялися за переможених. Нині вони, як циганка, якій не позолотили ручку, махають кулаком услід невдячному електорату: «Ми ще повернемося!» Освітлюючи цю тему, в «Подробицях» («Інтер») просто змонтували ряд подій — хто як відреагував і кого саме звинувачував. Хто посварився з місцевими політтехнологами, хто з російськими, хто створив нову партію... До речі, вдало піймали міміку В. Хорошковського: коли він ображався на технологів, то виразно поглянув на І. Богословську. А ціна цієї образи посилюється фінансовими втратами. Таємниці поразки з аналітичним мруженням розглядав Е. Лозовий («Епіцентр», «1+1») . Чий електорат не достояв у чергах, у кого вкрали голоси.
На «1+1» пам’ятають, що людина — політична тварина, але пропонують їй не тільки післявиборну жуйку, а дещо гостріше. Заслужений рефері «дебатів» Анна Безулик сьогодні диригує не менш вибухонебезпечним ток-шоу «Я так думаю». Звичайно, для першої передачі тема реабілітації івано-франківською міськрадою бійців «СС-Галичина» емоційно безпрограшна. Але таким чином мимоволі підливається бензинчик у згасаюче багаття минулого протистояння. Схоже, такої думки дотримуються і найбільш зважені учасники шоу. М. Попович: «Такі рішення, як івано-франківське, можуть тільки перешкодити громадянському примиренню». Ю. Макаров: «Це те, що нас роз’єднує, а не об’єднує». А. Борсюк: «Тут примирення не чекайте, а таке обговорення буде корисне вже для дітей і онуків». (Докладніше про цю передачу — на стор. 14)
Телевізійною подією тижня, безсумнівно, став «Подвійний доказ» («1+1») . Успіхів у проекту також два. Передусім формула передачі: оригінальні і тематика, і спосіб обговорення. А другий успіх — майстер вищого епатажу Д. Корчинський. Можна починати колекціонувати його цитати: «Гроші така річ: то їх немає, то їх зовсім немає» (Шолом-Алейхем). І провокації: «Британці будували свою імперію на наші гроші». Тільки разом із рядком пояснюючого тексту треба періодично пускати нагадування, що вірогідність висловлювань дотепного ведучого треба ділити на вісім. «Нова зірка» «1+1» — мимовільний ляпас колишньому прем’єру М. Вересню. Хоч яким би професіональним було його ток-шоу «Табу», а це на вершок цiкавіше. У всякому разi — поки що.
«Український герой» («Інтер») подається чайними ложечками по 10 хвилин на день. Щоб переживати за героїв, треба до них, принаймні, звикнути. А формат цих «дорожніх нотаток» майже новинний. Передбачається, що сміливці долатимуть реальні труднощі. І тим це real-TV відрізнятиметься від інших. Але всі альпіністи — або професіонали, або самовіддані любителі гірських схилів. Для них адреналін — невід’ємна частина життя, а скелелазіння — звична справа. Як для кондитера випікати торт чи для шофера крутити баранку. Так що справжніх героїв там буде тільки два — сам ведучий і його оператор. Цікаво, що учасникам тільки в дорозі повідомили, що вони не команда, а суперники, і ставитимуть одне одному бали. Але підйом на Аконкагуа ще не закінчено і, можливо, улюбленчик фортуни А. Цаплієнко нас ще здивує.
На жаль, чи на щастя, але найбільш видовищні події, які показували телеекрани, відбувалися за кордоном. Ось тільки погром синагоги вчинили у Києві. Оперативний репортаж у неділю встигли зробити тільки («Подробиці», «Інтер») . У понеділок навздогін кинулися репортери з інших каналів, але нічого нового не додали. Розбиті вікна та нейтральна версія міліції. Ні мінімальних журналістських розслідувань, ні власних висновків.
Близькосхідна тема була на ТБ у центрі уваги. Наприклад, у репортажі І. Павлюка («Подробиці», «Інтер») , де розмовляли лідери терористичної організації «ХАМАЗ». Найкоротший шлях з убогості та страху, в якому живуть рядові палестинці, — у «шахіди» (смертники). Волосся дибки стає, коли чуєш палестинську матір, яка бажає такої долі своїм дітям. І все ж, тут явний перебір. У міжнародній журналістській практиці не прийнято надавати слово самим терористам.
І знову має рацію В. Піховшек («Епіцентр», «1+1») . Міжнародне співтовариство застосовує до Ізраїлю подвійний стандарт. Події 11 вересня забрали життя 3 тисяч мирних жителів США. А теракти палестинців — 400 ізраїльтян, що для 5-мільйонної країни незмірно більше, ніж кількість загиблих того дня для Америки. «Воювати неможливо помиритися».
А ось виразну інформацію про події у Венесуелі, де перевороти трапляються частіше, ніж вибори, зібрали тільки «Подробиці» («Інтер») . Із коротких сюжетів інших телеканалів важко було зрозуміти, чого це ці веселі латиноамериканці стукотять у свої каструлі. А історія гідна переказу. Їхній президент Уго Чавес у 1992 році здійснив невдалий переворот. Але це не перешкодило йому в 1998 році стати законно обраним президентом. Уго уявив себе другим Че Геварою, товаришував з Лівією, Іраном, Кубою. Остання, завдяки цій дружбі, нарешті отримала бензин для своїх старих автомобілів. Але нафта справно надходила і до США. Проте Штати роздратовував непередбачуваний Чавес, обраний уже на другий строк. Підсумок — сумний для супердержави. Непотоплюваний Уго Чавес через три дні після повалення знову взяв владу в свої руки. Як цікаво люди живуть. Це епопея стосується і нас — через ціни на бензин.
Добре, що нас немає і в Північній Кореї, де 16 квітня святкували 90-ту річницю Великого керманича. Це ще одна ізюминка міжнародних теленовин. Ми не живемо з ідеєю Чучхе в 91-му році з дня народження Кім Ір Сена, не вирощуємо орхідеї Кімірсенії, не беремо участь у театральних виставах на стадіонах.
Отже, не будемо ображатися на свою ментальність. З усіх космогонічних стихій (небо, вода, повітря, вогонь), як стверджує соціоніка, українцям ближча земля, а селянське коріння і циклічність аграрного календаря сприяють стабільності і ретельній підготовці змін у країні загалом. Перевороти у нас не «проходять». Вибори — і ті насилу. Покращень не обіцяють, але й гірше не буде.
Є чимало правильних та нісенітних теорій про те, яка ментальність українців. Але, на жаль, тон часто задає прошарок маргіналів — людей, які не мають чітких культурних пріоритетів, із рівнем розвитку підлітка. Саме їхні собаки паскудять на газони, саме вони кидають сміття з вікон, і «всяк по- різному» втрачають моральний вигляд. Цей людський матеріал і став сировиною для передачі «За гроші» («Новий канал») . Тут окремі персонажі перед камерою і всією країною, відповідно, згодні впасти обличчям у торт, випити без закуски 500 міліграм горілки, а то й роздягнутися до нижньої білизни у підземному переході. Сумно, що жінки у цій «обезбашеній» забаві не поступаються чоловікам. Причому за власну гідність обидві статі беруть недорого — 30 — 100 гривень.
