Пітер Померанцев — дуже цікавий журналіст з точки зору контекстів. Він — британський публіцист з українським корінням (сім’я емігрувала з Києва через переслідування КДБ), який дев’ять років прожив у Росії, працюючи телепродюсером. Нещодавно його книгу Nothing Is True and Everything Is Possible: The Surreal Heart of the New Russia про ідеологію, владу і телебачення сучасної Росії презентували в українському перекладі «Нічого правдивого й усе можливе». «День» зустрівся з Пітером Померанцевим і поговорив про те, чому в України є майбутнє на відміну від Росії і чому інформаційні технології ведуть у... минуле.
— Не так давно розмовляла з польським колегою, який сказав: «Україна більше не топ-тема, її витіснили біженці». Що сталося з людством у ХХІ столітті, якщо війна не є більше топ-темою в ЗМІ?
— Це нас хвилює, скільки російських танків з’явилося на Луганщині, а світ це не дуже-то хвилює. Новини мають бути новими. Чим більше джерел новин, тим більше гонінь за новим. Вважається, що чим більше новинних ресурсів, тим краще для демократії і суспільства. Багатоголосся і т.д. Але виходить не тільки так. З одного боку це добре, а з іншого — таке вічне гоніння за «мертвим немовлям». Україна для світових ЗМІ — це вчора. Майдан був, але не так багато, як здається. «Революція в Україні» — це історія, але не дуже важлива. «Росія — агресор» — це велика історія. Саме коли Росія почала діяти, Україна вийшла на перші сторінки. Майдан був, але частіше не на першій, а на третій сторінці, окрім пікових моментів, наприклад, коли розстріляли людей. Україна продає мало газет, а Росія — велика країна і чудовий ворог для редактора новин. Путін дуже активно грає роль лиходія з фільмів про Бонда. «Погані росіяни» — краща газетна історія, ніж українці. Немає ідеї України в головах у людей, немає емоційного резонансу. А ось Росія, яка може почати Третю світову, — це зрозуміла історія. Взагалі-то добре, що Україна — не в ТОП світових ЗМІ, це означає, що тут все стає краще.
«КУЛЬТ ВЛАДИ В РОСІЇ КУЛЬТИВУЄТЬСЯ І ПІДТРИМУЄТЬСЯ ПРОПАГАНДОЮ»
— Якщо говорити про війну і суспільство... Росія постійно з кимось воює, а в самій Росії громадянського опору не виникає. Чому?
— У Росії взагалі мало протестують. Навіть перебудова почалася з якихось елітних змін. Це в Україні протестують і борються, а там дуже пасивне суспільство. Коли в Росії почалися протести на Болотній, я приїхав до Москви, аби подивитися, хто ж вийшов на вулиці. Я думав, що це буде московська богема, але вони досить пасивні. У них хороше життя зі своїми журналами, їм дали маленьку псевдодемократію, в якій вони живуть. Не вони робили ці протести, але люди з провінції, частіше з науковою освітою, і у них був такий відтінок, як в академмістечка. Їм не подобалася ця влада, бо вона живе поза реальністю і весь час бреше. А їхній світогляд — зовсім інший. Мені здається, це — головний конфлікт Росії. Self-made люди, яких життя змушує мислити науково і раціонально. І щось зупиняє цих людей у Росії. В Україні їх набагато більше, таких «побутових демократів». Але це все-таки якісь напівекономічні питання. Величезна проблема — нафта, яка створює клас лібералів, абсолютно залежний від держави. Є традиція влади, дуже пасивна. Хтось розглядає це з точки зору географії, що тут склалася традиція, коли ти дуже залежний від голови. Культ влади культивується і підтримується пропагандою, дуже глибоко йдуть ці зв’язки людей і влади, побудовані на взаємній корупції. Показовий приклад армії. У багатьох країнах це звичайний спосіб, аби склеїти країну і виростити патріотів. У Росії ж головне — відкосити від армії. Мої колеги з телебачення (Пітер Померанцев працював телепродюсером у Москві. — Авт.) увесь час говорили про те, що треба лягти в лікарню на тиждень, аби не забрали в армію. І починається цикл корупції. Тебе зламали, ти вже частина цього. У 18—19 років ти вже такий, як вони, ти псевдоголосуєш, псевдовідкосив. А потім — псевдопартії, псевдопарламенти, псевдопрезиденти. І це вже здається нормальним. Ти навіть не помітив, як тебе завербували.
— І як можна вийти з цієї псевдореальності, створеної, зокрема, і ЗМІ?
— Економічний крах — ось що змусить людей знову жити в реальності. Путін такий тореадор, а реальність — бик. Ось він махає червоним полотнищем війни в Україні, ось — Крим, ось — Сирія. Але якоїсь миті цей бик реальності наздожене його. Економіка — це віддзеркалення твого ставлення до життя. Освіта — це ще не все. Інтелектуали часто закохуються в диктаторів. Є, звичайно, тверезі, але більшість витає в утопіях.
— Ми вже торкалися теми традиції влади. В інтерв’ю для «Дня» історик і публіцист Ірина Павлова висловила думку, що саме сталінський механізм влади став для сучасної РФ моделлю державного устрою...
— Вони цитують Сталіна і використовують його для залякування. Коли Кремль говорить про Сталіна, це така таємна реклама: «Пам’ятай Сталіна — бійся нас, ми те ж саме зробимо». Страх і любов дуже близькі в Росії, неприродно близькі. «Сильна рука» — це повна перверсія. Тяга до Сталіна — це сигнал, гра з суспільством. Росіяни увесь час в тонкій грі з владою. Вся автократія, коли у неї закінчуються гроші, спирається на пропагандистів і спецслужби. Зараз мене Україна набагато більше хвилює, бо тут люди міняються і можна говорити про майбутнє. У Росії ж більше немає ідеї майбутнього, її немає навіть в мові, в газетах. Суцільна монструозна ностальгія. А інтелектуали — у внутрішній еміграції.
«МИ ДУМАЛИ, ЩО КІБЕРПРОСТІР ПОРОДЖУВАТИМЕ МРІЇ ПРО МАЙБУТНЄ, А ВІДБУВАЄТЬСЯ ЗОВСІМ НАВПАКИ»
— Що повинно помінятися в українській журналістиці, аби прискорити процес формування країни і громадянського суспільства?
— Вона повинна бути. Є хороші газети і журнали, але їх не вистачає. Ідея суспільного телебачення, на мою думку, — ключова, і не тільки для України. Не створили справжнього телебачення, яке формує реальність і публічний дискурс. Це не тільки проблема розвитку, але тепер і безпеки. Я влітку подорожував сходом України і помітив для себе якісь речі, які інші ще не встигли акцентувати. Мета моєї поїздки — зрозуміти, як працює інформація і пропаганда, що працює і не працює в цьому новому контексті. Мені було цікаве питання мотивації народу і мобілізації військових в контексті гібридної війни, коли офіційно вона не визнана і ворог — не оголошений. Треба перебудовувати пропагандистську, в хорошому сенсі, модель від великих лекцій про західні і європейські цінності до реальних слухань розуміння мікроконтекстів і громад. І це відбувається не тільки тут, а по всьому світу — як формувати загальну реальність в епоху ста мільйонів каналів і дезінформації. Одеса в цьому плані нічим не відрізняється від Лондона. І як місто зібрати, аби воно працювало і жило, — це дуже великий challenge (виклик). Дуже цікава тема ностальгії. У Харкові я побачив замилування ностальгією як реакцію на сьогодення, що не відбулося. І це посилюється інформаційними технологіями, які ведуть в минуле замість майбутнього. Коли не обробляються критично ці «сни про минуле» — з’являються «іділи» і «деенери». Ми думали, що кіберпростір породжуватиме мрії про майбутнє, а відбувається зовсім навпаки.
— Як повинна позиціонувати себе Україна, аби увійти у світовий дискурс не тільки на хвилі війни?
— Багато проблем, які я бачу тут, — це глобальні проблеми. Україна — абсолютно в порядку денному ХХІ століття. Один із багатьох меседжів, які ви може послати світу, аби йому стало цікаво: Україна — це місце, де зараз активно шукається на межі життя і смерті відповідь на питання: «Що таке демократія в ХХІ столітті». У цьому плані Україна попереду, а не позаду, вона не відстає. Україна — безумна країна ХХІ століття. Ті питання, на які ви шукаєте відповіді, — дуже важливі й авангардні для нашого часу. Європа зараз — це модель ХІХ—ХХ століття, яка потроху зживає себе. Україна повинна себе освітлювати як сучасна країна. Просто сучасність дуже складна. Україна — в точці майбутнього, а не проходить процеси, які інші країни пройшли 200 років тому. Аби зрозуміти, яким буде ХХІ століття і чи буде воно, — треба подивитися на Україну.
