Уже втретє студія «ВІАТЕЛ» має унікальну можливість показувати свої фільми із серіалу «Гра долі» у прикордонному польському містечку Перемишлі. 2012 року було започатковано спільний проект разом зі Станіславом Стемпнем, директором Південно-східного наукового інституту, який займається історією Польщі й України. Культурологічна програма здобула назву «Спільна українсько-польська історія та культурна спадщина». Принаймні в 15 фільмах серіалу «Гра долі» життя і діяльність наших героїв так чи інакше пов’язані з польською культурою, освітою, родинними зв’язками, схожими традиціями, народними звичаями та побутом. Ці зв’язки, як правило, були позитивними і продуктивними. І лише в одному фільмі про Богдана Хмельницького ця історія була затьмарена конфліктом. Нічого не вдієш — історія буває різною, і її не перепишеш. Хоча неможливо заперечити, що Хмельницький здобув гарну освіту в польському єзуїтському коледжі, а потім служив у реєстровому війську Речі Посполитої, що його кохана жінка Гелена також була польського походження. Йдемо далі. У XVII столітті Іван Мазепа був пажем і послом короля Яна Казимира. Софія Потоцька, Олександра Браницька, Евеліна Ганська, Кароліна Івановська — ці чарівні та впливові жінки XVIII — XIX століть, героїні наших фільмів, також мали польське коріння, або польське кохання. Кінець XIX — початок XX століття: Карпенко-Карий, Микола Лисенко, Микола Костомаров — були одружені з польками. Бабуся Ольги Кобилянської була полькою, Соломія Крушельницька співала у Варшавській опері, а Василь Стефаник багато років мешкав і навчався в Ягеллонському університеті в Кракові. І нарешті поляк Владислав Городецький збудував у Києві один із найефектніших будинків — будинок з химерами.
За нашою спільною програмою в Перемишлі мають відбутися зустрічі з польськими науковцями-істориками і з польським студентством. Але не варто забувати, що Перемишль на річці Сян — місто, яке розташоване на кордоні з Україною, і що давня історія цього гарного європейського міста сягає своїм корінням української давнини. А етнічні українці й сьогодні становлять чималу частину мешканців міста. Українська діаспора Перемишля має свій Український народний дім і нещодавно відзначила його 100-річчя. Отже, свої фільми ми демонструємо у двох-трьох залах перед різною аудиторією: і польською, і українською. Спілкування з глядачами — один із найпріоритетніших напрямків діяльності студії «ВІАТЕЛ». Аудиторія Українського дому важлива тим, що українська діаспора завжди піднімає для нас планку громадянської позиції та активності. Вони вимагають правди, патріотизму і послідовності. Зрештою вони вимагають українського фільму. Вони — громадяни Польщі й мають нині концептуальний польський кінематограф. Здавалось би, на побутовому рівні хіба цього не досить? Виявляється, для українців Польщі цього замало. Вони прагнуть нарешті бачити повнометражне «фабулярне», тобто ігрове українське кіно не лише на фестивалях і творчих зустрічах, а й в своїх польських кінотеатрах і на телеканалах. І їхні вимоги нам зрозумілі.
До програми «Спільна українсько-польська історія та культурна спадщина» долучилася також молодь. Це студенти Східноєвропейського університету в Перемишлі. Вони вивчають історію, і ми своїми фільмами можемо додати до неї українського колориту. З позаминулого року доктор Станіслав Стемпень обіймає посаду проректора в цьому університеті. І тому минулої весни до знайомства з польськими студентами було запрошено не тільки представників студії «ВІАТЕЛ», а й п’ятикурсників, майбутніх кіно— і телережисерів із майстерні Василя Вітра КНУТКТ ім. І. Карпенка-Карого. Після подій на Майдані, коли молодь захищала свій європейський вибір, поїздка до Європи виявилась надзвичайно актуальною. Восьмеро українських студентів показували в межах творчої співпраці свої фільми — дипломні роботи бакалаврів Інституту екранних мистецтв. Цьогорічна зустріч зі студентством університету в Перемишлі була як зустріч із давніми друзями. А один із наших знайомих похвалився своєю шпаргалкою з української мови, яка з минулого року сягнула 47 метрів. І це дало свої результати — він майже без помилок та акценту розмовляє українською, яку вивчає на факультеті лінгвістики, де українська на рівні з англійською є основним предметом.
У великій актовій залі було показано три фільми випускників київської кіношколи із творчого об’єднання «Вільні». Свій фільм «Сироїд» — легку комедію про стиль і вибір життя представила молодий режисер Софія Лаврів. Вона ж привезла короткометражки своїх однокурсників — ігровий фільм «Казка про Катерину» Наталки Ноєнко та документальну кінострічку про події на Майдані — «Обличчя» (фільм, за який Никон Романченко одержав один із головних призів на минулорічному фестивалі «Молодість»).
У спілкуванні з доктором Станіславом Стемпнем народилася ідея укласти угоду про співробітництво двох університетів: НКУТКТ ім. І. Карпенка-Карого та Східноєвропейського університету в Перемишлі. Адже університет Перемишля належить до Європейської освітньої програми Erasmus +. Нам теж потрібно просуватися в Європу. І ці перші кроки за нас ніхто не зробить.
Університет у Перемишлі було створено 15 років тому, коли Польща вже позбулася комуністичного минулого і саме готувалася до вступу в Євросоюз. Університет розташований поза містом. Центральний корпус — у колишньому палаці Любомирських. Його реставровано, навколо розчищено парк і озеро. Тепер тут чимале студентське містечко, яке трохи нагадує нашу Острозьку академію.
Коли Польща приєдналася до Євросоюзу, завдяки цілому спектру різноманітних програм, грантів, фундацій та проектів університет став активно розвиватися. Добудовані нові корпуси, сучасні лабораторії, кампус, бібліотека і гуртожиток. У гуманітарну складову розвитку нової модерної Польщі Євросоюз вкладає значні кошти. Пан Станіслав Стемпень розповідає: «В Європі є тенденція «врівноваженого розвитку». Тому існує багато програм, які мають допомогти, щоб ми на сході Польщі підняли свій рівень до Західної Європи. У цьому є величезні можливості. Мусимо старатися, щоб розвиток культури, науки був у Польщі подібний до Німеччині. Якби не Європейський Союз, дуже тяжко було би то збудувати, бо Польська держава має багато проблем: треба будувати дороги, залізниці, якісь інші побутові потреби. Якби не європейські гроші, то ми будували б дороги і не збудували б свого нового технічного колегіуму».
Мало не кожен п’ятий студент університету в Перемишлі — українець. Українці мають дуже сильну мотивацію і проявляють себе не лише у навчанні, а й у культурних та громадських справах. Студентську раду очолює третьокурсниця — Дарина Джумига із Хмельницького. Наступного року вона продовжуватиме своє навчання у Кракові. Перед нею цю «студентську посаду» обіймав також українець Василь Козяр, який нині працює референтом адміністрації та помічником проректора у справах міжнародного співробітництва, RP-зв’язках у Польщі й за кордоном.
«Навіть за часів Середньовіччя, — продовжує пан Стемпень, — коли в Європі тільки з’являлися університети, вони були багатонаціональними. Багатонаціональний — це є прогресивний, бо люди контактують між собою, обмінюються знаннями. І викладачі, і студенти. Треба мати далеку перспективу. І ми знали це, коли засновували цей університет. А Україна — найближча країна. І українцям дуже легко студіювати тут через подібну культурну ментальність. Є також певна мовна спорідненість. Багато є спільного. Ми хочемо мати студентів з інших країн. Бо те, скільки є студентів, показує нам, що ми йдемо вперед, а не назад. А для українців — користь полягає в тому, що випускник нашого університету може потім студіювати по всій Європі. Можна поїхати у Краків, чи Берлін, чи Париж. Найперше вони шукають роботу, і це зрозуміло. Молода людина виїжджає за кордон, але її сім’я залишаються в Україні. І контакти з ними — то є такий трансмісійний пас. Бували в нашій спільній польсько-українській історії прикрі моменти. Зараз ще є якісь претензії. Але це історія. Ясно, що треба її вивчати, пам’ятати, навіть критикувати. Але жити треба майбутнім».
Наші історичні та культурні зв’язки з Польщею вимірюються століттями. Дослідження історії, чи то в науці, чи то в кінематографі — напрочуд цікава й захоплююча річ. Пан Станіслав Стемпень має рацію, що вивчення історії необхідне для нашого спільного європейського майбутнього. А для цього треба працювати сьогодні й щодня.
